Біографія Івана Вагилевича

Іван Миколайович Вагилевич (псевд. і крипт.: Вагилевич Далибор, Волк Заклика) – український поет, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч; один із авторів альманаху «Русалка Дністровая» – народився 2 вересня 1811 року в селі Ясень (нині Рожнятівського району Івано-Франківської області (Україна), тоді Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія) у сім'ї пароха.

Закінчив нормальну школу в Бучачі, потім – цісарсько-королівська гімназія Станіславова (1829). Навчався у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1839. Під час навчання брав участь у польських конспіративних організаціях.

Був одним із зачинателів нової української літератури в Галичині. Співавтор збірок «Зоря» у 1835 (заборонена цензурою) та «Русалка Дністровая» у 1837, (дозволена цензурою Угорського королівства і видана у Будапешті, але заборонена цензурою Греко-Католицької Церкви). 1833 року разом з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким організував «Руську трійцю». Через діяльність у ній Івана Вагилевича висвятили на священика лише через сім років після того, як він завершив семінарію.

У 1846-1848 був душпастирем у селі Нестаничі (тепер Радехівського району). За даними Романа Горака, перший його запис в метричних книгах парафії – від 14 листопада 1846, останній – 23 серпня 1848. Сюди був скерований митрополичою консисторією за сприяння митрополита М. Левицького, перебував під наглядом графині Коморовської. Проживав у тому самому будинку, що М. Шашкевич.

Під час «весни народів» Іван Вагилевич 1848 самовільно залишив парафію та виїхав до Львова. Він перейшов на полонофільські позиції: проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі, став редактором газети угрупування української шляхти «Собор Руський» – «Дневник руський» і сформулював на її шпальтах програмні засади модерного українського націоналізму.

Після розгрому революціонерів кардинал Михайло (Левицький) позбавив Івана Вагилевича духовного сану за самовільне залишення ним парафії. У цій ситуації вирішив перейти на лютеранство. Так він втратив підтримку своїх покровителів – князя Лева Сапіги та графа Мавриція Дідушицького – куратора бібліотеки Оссолінських, тепер –Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника НАН України, який наполіг на його звільненні. Вагилевич пропрацював лише дев'ять місяців у 1851 на посаді кустоша (директора) бібліотеки.

Іван Вагилевич ледве зводить кінці з кінцями, тяжко працюючи, аби прогодувати дружину та дітей: був перекладачем української мови, друкував статті в «Газеті львівській», коригував виступи депутатів Галицького сейму, з 1862 недовго працював перекладачем «Крайового виділу». Брав участь у підготовці нового видання словника польської мови Лінде. 1862 року одержав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті.

Іван Вагилевич помер 10 травня 1866 року у Львові.

Писав українською і польською мовами. Перекладав також із чеської мови. Основна його мовознавча праця «Граматика малоруської мови в Галичині» (1844, опублікована 1845, польською мовою) відіграла помітну роль у лінгво-дидактиці краю. Інша праця – «Розправа про південно-руську мову» (1843, польською мовою) залишилася у рукописі.

Попри складні життєві обставини, він не залишав своїх наукових занять і плідно співпрацював з Авґустом Бельовським на ниві історичної науки, передусім джерелознавства. Так Вагилевич взяв участь у виданні фундаментальних видань «Akta grodzkie i ziemskie» та «Monumenta Poloniae Historica». Писав також власні праці, які мають зразкове джерелознавче підґрунтя.

Підготував опис дако-романської мови з додатком дакійсько-польського словника «Наука про дакійсько-романську мову» (не опублікована, польською мовою). Збирав і опрацьовував лексичні матеріали для словників, зокрема, українсько-німецько-латинського.

Етнографічні праці – «Гуцули, мешканці Східного Прикарпаття» (1837), «Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині» (1839) та «Лемки, мешканці Західного Прикарпаття» (1841) – містять цінний діалектичний матеріал.

З етнографічними працями Івана Вагилевича пов'язується початок наукового вивчення мови і культури Гуцульщини.

Вагилевич – автор романтичних балад, поезій у прозі, серії статей про українську літературу. Перекладав «Слово о полку Ігоревім» українською і польською мовами, давши науковий коментар.

З 1835 і до кінця життя виступав, в основному, як учений, друкуючи свої цікаві фольклорно-етнографічні та історичні розвідки в руських (українських), чеських і польських виданнях («Русалка Дністровая», «Часопис чеського музею», «Варшавська бібліотека», «Бібліотека Оссолінських», «Родинне коло», «Дневник Руський», «Gazeta Lwówska» та іншій місцевій періодиці). Наукова спадщина Івана Вагилевича й досі не зібрана й не вивчена.

Наукові праці:
Співавторство «Русалки Дністрової» (1837)
«Гуцули, мешканці Східного Прикарпаття» (1837)
«Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині» (1839)
«Про упирів та відьом» (1840)
«Замітки о руській літературі» (1840)
«Лемки, мешканці Західного Прикарпаття» (1841)
«Розправа про південно-руську мову» (1843)
«Граматика малоруської мови в Галичині» (1844)
«Наука про дакійсько-романську мову» (1845)
«Початкові правила малоруської граматики» (1846)
«Монастир Скит у Маняві» (1848)
«Замітки о руській літературі» (1848)