Іван Вагилевич. Жулин і Калина
(Казка)
Глухо, тихо доокола,
Все в темку щезає,
Понад Дністром, понад бистрим
Сив туман лягає.
Лиш далеко в густих корчах
Тлють вовчі зірниці,
Лиш далеко очеретом
Сверкають лучниці.
Жулин блуден, самооден
Обманцями ходить,
Через густе хащє дреся,
Болотами бродить.
Ходить, гонить, не тямиться,
Облудом, пітьмою,
Шум і закрут у голові
Шибаєсь собою.
І спинився на березі,
Головочку склонив,
І тяженько задумався,
І сльози не вронив...
Рум’яноє лице зблідло,
І губи зів’яли,
Серце єго в горюваню
І душа в печали.
І кленучи сам собою,
Взявся нарікати:
«Проклятая розлучнице!
Нащо світ в’язати?
Розігнала-сь дрібні діти...
Нащо-сь мя зводила?
Через тебе лишив милу,
Ти мя спечалила!
Був-єм тобі все вірненький,
Згадував гадочки —
Все пропало, минулося,
Заростуть стежочки.
Ти не була мені щира,
К собі-сь принаджала;
Як роздав-єм срібло, злото,
З мене-сь ся сміяла.
У грудь нині розпукою
Печаль ся копає.
Ах, змарнів-єм, почорнів-єм,
Серце ми ся крає!..
Чи я ходжу, чи я ляжу,
Житя-м проклинаю,
Бідне серце зайшло кров’ю,
Сльози проливаю!
Щастє знило, мир розбився,
Лиш мені тужити;
Лучче гнити в сирій землі,
Як під сонцем жити!»
* * *
А по Дністру б’ють вовноньки
В крутім береженьку,
Ватра верх вовнь розлилася
Скрізь пітьму темненьку.
Сині тумани димляться,
А з ватри хилиться
Гарна діва, круглолиця,
Єй свита рясниться...
Красне личко бліденькоє,
І очі чорненькі,
Розсипаються густенько
Косоньки жовтенькі.
Клекотять вовноньки бистрі,
Глухо, тихо б’ються,
Поверх вовнь тумани сині
З ватров зливаються.
Жулин руки звів злегонька,
Лице розтліває,
К гарній приступив Калині,
Стиха промовляє:
«Чо ти туда блудна ходиш,
Люба красавице?
Чого глядять чорні очі,
Блідне круглолице?
Чи близький дім, чи далекий,
Дорога бріднява;
Як гляну на тя, марнію,
Миленька, білява!
Темна нічка, бистра річка,
Студен вихор віє,
Занесу тя додомоньку,
Грудь моя зогріє».
* * *
Поглядає відьма вкосом,
Кплячись посміхає,
Очі вуглем ярим тліють...
К ньому промовляє:
«Горе тобі, невдячнику!..
Загинеш марненько!
Запро тебе кляла-м житям,
Ізісхло серденько.
Дні і ночі сльози лляла-м,
А за вірність мою
Мене-сь забував нещире,
Лишив сиротою!..
Присягав передо мною,
А другую-сь любив;
Я в сльозах ся розпливала,
Ти з нев ся голубив.
Лучче було не любити,
Ніж любов зраджати!
Горе тобі, невдячнику,
Марне загибати!
В бистрім Дністрі глухо, тихо.
Пісочок дрібненький,
На дні двір мій з вовнь прозристих
Ясний, студененький.
Пісок очі виїдає
В синій колобані,
Скучно там є і сумненько,
Тяжке горюванє.
Світличенька без оконець —
Сонце не зогріє,
Сама журюся собою,
Вітер не завіє.
Заведу тя, мій миленький,
В тую світличеньку,
Обійму тя, поцілую,
Пригорну к серденьку.
Постелю ти ладно, гладко
Пісочок дрібненький,
Покладу ти під головку
Та рінець біленький».
Відьма чорними очима
Крізь серце прошила,
Свита рясно провівала,
Вся ватрою тліла.
Під нев земля ся розпала.
І щезла кленучи;
Поверх поломінь палала
Синя, клекотючи.
Закрутився буйний вітер
На роздорожищі.
Клубить піску туманами,
І кипить, і свище;
І луч синій ясно сверкне,
Щезне, знов затліє.
Серед вихру забіліє,
Ниє, маячіє...
Глухий гомін доокола,
Хащі ся згинають,
І тріскучий гром ударив,
Граньці-сь розсипають.
* * *
Жулинові проканули
Слізоньки дрібненькі,
Стигло серце спечалене
В розпуці лютенькій.
Б’єся в груди білов руков
І клене собою,
І серденько промерзало,
Заплило кервою.
«Ах Калино, красавице,
Щире-сь мя любила!
Горе ж мені, вже-сь не моя,
Нащо-сь мя лишила?
Куди зникла-сь в вир безвісти?
Де твої слідоньки?
Там студено вельми, темно,
Шептять червачоньки.
Ще зажди, на стиг вернися,
Най вічне спрощаю!
Ах, возьми мене з собою,
Най ся не лишаю!..
Та вже ж я тя не прикличу,
За мене не дбаєш,
Та вже ж я тя не приплачу,
О мені не знаєш.
Ніжки твої скоропадні
Вже ледом застили,
Ручки твої біленькії
Вже углем згоріли.
Очки твої чорненькії
Вже пополовіли,
Губи твої рум’яненькі
Уже посиніли.
Не будеш дрібними слови
К мені промовляти,
Ні білими рученьками
К собі пригортати».
* * *
І Жулин замовк... думає,
Дрож го пронимає.
Нич не видить, нич не чує,
Жалем прозябає.
І розпука хапле ледом
Серце закервлене,
В голові ся закрутило,
Оченьками жене;
Розсміявся глухо, дико,
Схитав головою...
Вергся в синій вир глибокий,
В ріку бистренькую.
І вир під ним розступився,
До дна іграючи,
І закипів пак поверху,
Сильно вовнюючи.
Котилися каламутні
Вовні берегами,
І вихор гнав споловіле
Листе туманами.
А далеко черленії
Луни розлялися,
А далеко чорнявії
Хмари котилися.
* * *
На розсвіті красить зоря
Та небо ясноє,
Котиться з-за хмар золотих
Сонце черленоє.
І вже синій туман щезав
З очеретів густих,
Буйний вітер проганявся
По остепах пустих.
А по Дністру та два тіла
В вовнях ся крутили,
Разом Жулин і Калина
За руки-сь держали.
Вовні верх них каламутні
Красні сукні дерли,
Виючися баранами,
Білі боки терли.
У Калини в річі часом
Усміх озіркався,
Гарна була, журна була,
Волос розсипався.
У Жулина лице синє,
Печаль скопалася.
Зуби твердо ся затяли,
І грудь надулася.
І винесли води тіла
На рінець дрібненький,
Замулені білов пінов,
Як сніжок біленькі.
Тут злетіли ворон тучі,
Лобами схитали,
Тіло дзьобали Калини,
Очі випивали.
А Жулина не торкнулись,
Здалека кружали:
Як над него надлетіли,
Падали, здихали:
Бо закляла го Калина
Словами твердими
В ужа з світу не тирятись
Віками вічними.
Ворони го приоділи
Чорними крилами.
Вихрове го обкотили
Піску туманами.
Аж верх него насипали
Могилу круглую,
Що морогом не вростає
На пам’ять вічную.
Твори
Критика
