08-12-2019 Іван Вагилевич 265

Взаємини І. Вагилевича з П. Й. Шафариком

Г. В. Дем’ян

В історії наукових зв’язків українців з чехами і словаками важливу роль відіграли Іван Миколайович Вагилевич (1811-1866) та Павел Йосеф Шафарик (1795-1861). Обох учених єднало палке бажання різнобічно дослідити процес розвитку слов’янства, в усій величі і красі показати світові його досягнення та цим прислужитись дальшому прогресові своїх народів, приречених Австрійською монархією на економічний визиск, політичне безправ’я і поступову асиміляцію.

Дія з’ясування взаємин І. Вагилевича з П. Шафариком (словаком за походженням, що виражав інтереси як рідних співвітчизників, так і чехів) найважливішим матеріалом є листування, яке було опубліковано вже двічі - 1921 р. на Україні у Львові і 1928 р. в Чехії у Празі. На жаль, досі не пощастило розшукати жодного Шафарикового листа до І. Вагилевича. Відомо лише, що один із них відібрано від українського письменника і вченого ще в 1837 р. під час слідства з приводу його участі у виданні славнозвісного альманаху «Русалка Дністровая».

Кореспонденція І. Вагилевича з П. Шафариком розпочалась за участю російського історика офіційного напрямку М. Д. Догодіна. Уже 27 травня (8 червня) 1836 р. останній радив І. Вагилевичеві надіслати П. Шафарику свої міркування про виявлені карпатські написи, а також інформацію про мову галичан і літературні знахідки. У жовтні того ж року М. Погодін вдруге пропонує І. Вагилевичеві нав’язати стосунки з П. Шафариком. Що І. Вагилевич власне так і зробив, свідчить його лист до російського історика. «Так як Ви веліли, я розписав був лист до г. Шафарика і в сех днех получив’єм від него преприязну відповідь». Одначе було б помилкою приписувати налагодження жвавих зв’язків двох учених тільки зовнішньому впливові. Вони були підготовлені спільними науковими і громадсько-політичними інтересами.

Першого листа П. Шафарикові І. Вагилевич написав 3 жовтня 1836 р. Найпізніший з-поміж тих семи, які досі виявлено й опубліковано, датований 5 січня 1841 р. Існують вірогідні припущення, що листування І. Вагилевича з П. Шафариком тривало ще до 1844 р. Через К. В. Запа, чеського вченого і публіциста, що жив у Львові, П. Шафарик неодноразово звертався за інформацією і матеріалами, які міг дати хіба І. Вагилевич. Про дальше існування цих взаємин прямо свідчить лист П. Шафарика до К. Запа від 18 травня 1944 р. У ньому зустрічаємо запис: «Відповідь п. Вагилевичеві додана на наступному аркуші». Але й цього документа також поки що не розшукано.

Відчуваючи потребу тіснішої співпраці українського, чеського і словацького народів, І. Вагилевич у своїй кореспонденції до П. Шафарика нагадує про споконвічне братерство слов’ян, яке «також і наші внучі серця в’єже іскренною щирою дружбою». За змістом листи до П. Шафарика є своєрідною хронікою наукового життя 30-40-х років ХІХ ст. в Галичині. Уже 3 жовтня 1836 р. І. Вагилевич повідомляє, що він переклав із давньоруської українською мовою «Слово о полку Ігоревім», а з старочеської «Короледвірський рукопис», додаючи при цьому й деякі висновки із власних лінгвістичних спостережень. І. Вагилевич вірить, що й наша мова, покривджена і приречена гнобителями на забуття, оживе і поряд із братніми, «як в старину буде гомоніти велично» у предковічній красі, силі і багатстві. Із слушними критичними увагами розповідає він про граматики Йосипа Левицького і Михайла Лучкая, написані, на його думку, не мовою, що побутує серед народу, а якоюсь церковщиною. Далі йде характеристика української мови та її окремих говірок і діалектів, інформація про розшукані ним та Я. Головацьким в бібліотеці польського графа Яна Тарновського в Ликові вад Віслою документальні пам’ятки. З романтичним захопленням пише він також про печери, видовбані у велетенських пісковиках на північних схилах Карпат. Молодий дослідник вважав їх старослов'янськими святинями і порівнював з індійськими храмами. Ще раніше І. Вагилевич писав про це М. Погодіну.

Великого розголосу набуло Вагилевичеве повідомлення про начебто відкриті ним старослов’янські написи на стінах печер. Його вперше опублікував М. Погодін, висловивши припущення, що ці написи є подібними до письмен стародавніх русів, дещо раніше виявлених орієнталістом Х. Д. Френом. Зацікавився цим і П. Шафарик. У зв’язку з цим він листується з М. Погодіним, Д. Кеппеном, Я. Колларом. Торкаючись сенсаційного Вагилевичевого повідомлення, його сучасник і друг Я. Головацький згадував, що тоді німецькі вчені скептично дивились на можливість існування у слов’ян писемності в давніші часи. На основі натяків деяких ранньосередньовічних авторів про наявність письма в давніх слов’ян палка уява молодого І. Вагилевича штовхнула його на недостатньо обґрунтований і науково не перевірений крок. З приватної кореспонденції питання було перенесено в періодику. А в Галичині товариші І. Вагилевича М. Шашкевич, Я. Головацький та польський історик Август Бєльовський (останні два спеціально ходили оглядати печери в Розгірчі і Бубнищі, де мали бути згадувані написи) заперечували їхнє і снування. Певний сумнів висловив і П. Шафарик, але повідомленню І. Вагилевича він усе-таки надавав наукового значення . Після тривалих вагань 2 квітня 1837 р. І. Вагилевич визнав, що його погляди на пам’ятки давньослов’янських написів у Розгірчі були хибними.

На прохання П. Шафарика і з власної ініціативи І. Вагилевич переслав йому доволі значну кількість різноманітних наукових матеріалів. 2 квітня 1837 р. він повідомив низку гідронімів із Північно-Східної Бойківщини, інформував про наявність рукописних матеріалів у бібліотеці Онуфріївського монастиря у Львові, пояснював, чому не може терміново зробити виписок із староукраїнської Кормчої книги, яка зберігалася в графа Я. Тарновського в Дикові. Наступного разу, 7 жовтня 1838 p., І. Вагилевич намагається періодизувати слов'янську міфологію. Особливо важливо, що він пов’язував її розвиток зі станом економічного життя суспільства, до певної міри розумів залежність цієї складової частини духовної культури народних мас від способу виробництва матеріальних благ. Виділивши три етапи в історії міфології, І. Вагилевич зазначав, що в нас спостерігаються сліди тільки другої епохи, характерної для землеробського життя. Із цим же листом І. Вагилевич відправив П. Шафарикові дуже цінну для фольклористів та етнографів збірну колядок, які в 1921 р. було повністю опубліковано. Наприкінці листа додано вдалий тематичний поділ цього жанру народнопісенної творчості. Тут же в дописці переслано копії грамот, знайдених раніше в Дикові та нововиявленої з часів польського короля Казимира Великого.

Лист від 19 лютого 1839 р. приніс чехословацькому дослідникові дуже потрібні відомості про етнографічне розмежування українського населення з польським на заході і румунським на південному сході. Шафарик не був цілком вдоволеним з окресленого І. Вагилевичем розподілу території, замешканої українцями і румунами, оскільки він не збігався з лінією на тодішній карті Галичини і Буковини. Обґрунтуванню своїх тверджень І. Вагилевич присвячує майже всього просторого листа від 16 березня 1839 р. На підставі деяких документальних джерел, відповідної літератури та власних спостережень з часів перебування на Буковині І. Вагилевич справедливо наголошував, що словенське населення там є автохтонним. Цілком слушними були й його міркування про давність та тривалість побутування там староукраїнської мови. Для таких інформацій І. Вагилевич інколи користувався й попередніми консультаціями з іншими вченими Львова.

П. Шафарик одержав від І. Вагилевича й надзвичайно важливе на той час пояснення етнографічної карти, в якому визначалося розселення бойків, гуцулів і лемків у Карпатах, виділено Поділля, Волинь, Полісся тощо. Там же згадано такі етніконіми, як верховинці, горяни, доляни, порічани, гривняки, топонім Дуліби, подано важливий штрих до характеристики українсько-польських взаємин у прикордонних районах. 22 лютого 1839 р. І. Вагилевич направив П. Шафарикові нові фольклорні матеріали.

Зі свого боку, український вчений неодноразово звертався до П. Шафарика з проханням призбирати й надіслати йому чеські колядки, необхідні для його загальнослов’янських досліджень. Розповідав І. Вагилевич і про свої подорожі по Підгір’ю, Наддністрянщині та Побужжю, під час яких записав дещо нове з різних народнопісенних жанрів. Ділився він звістками про археологічні знахідки - руську медаль, за його визначенням, кінця ХІІІ ст., виявлену в Спіжі; стародавній меч, видобутий з річки Полтви біля її впадіння в Буг. Зауважував, що на мечі є давній напис, копію якого додає. Водночас І. Вагилевич пригадував, що історик Денис Зубрицький розповідав йому колись про викопану рогатину, теж з довгим написом, якого він не зміг прочитати.

Переважна більшість усіх цих матеріалів була необхідною П. Шафарикові для його наукових праць. Ще до налагодження контактів з І. Вагилевичем він виявляв значні зусилля, щоб здобути інформацію про східнослов’янські діалекти та мовні межі. Після невдалих спроб одержати бажані відомості від П. Кеппена, О. Востокова, М. Погодіна їх надіслали йому І. Вагилевич та О. Бодянський. Кореспонденція вченого подавала також переконливі аргументи про зацікавлення галицької інтелігенції чеською і словацькою літературою та наукою. Уже в першому листі І. Вагилевич нарікає на нестачу чеських книжок, яких, окрім Колларових та Шафарикових, неможливо було здобути, через те що тимчасово закрито бібліотеку імені Оссолінських (тепер Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника). 2 квітня 1837 р. І. Вагилевич писав, що бажає, за прикладом П. Шафарика, працювати над вивченням прадавньої історії «наших величних предків, котрих лукава падь сказала на сумну безвість». Із листа від 7 жовтня 1838 р. видно, що П. Шафарик звертався до І. Вагилевича з проханням надіслати міфологічні пісні і, ймовірно, радив йому зайнятися дослідженням слов’янської демонології. Тут І. Вагилевич відмовляється, але згодом він передумав і тривалий час працював над цією проблемою, залишивши недокінчений рукопис під назвою «Слов’янська демонологія» та цікавий тематичний збірник фольклорної прози «Народні легенди з слов’янської демонології».

Завдяки листуванню з І. Вагилевичем П. Шафарик і його оточення мали можливість бути добре обізнаними як з діяльністю вчених у Галичині, так і, бодай частково, з політичними настроями населення. І. Вагилевич повідомляв про наукову працю не лише свою, а й інших його краян, зокрема, про фольклористичні заняття Я. Головацького, свого молодшого брата Миколи, Г. Ількевича, М. Верещинського, про літературну творчість М. І. Устияновича, історичні дослідження Д. Зубрицького та ін. Відверто писав він і про деякі свої погляди та наукові цілі: «Наше посеженє не є токмо просвіченє народне». Далі І. Вагилевич обґрунтовує думку про потребу літератури, створеної народною мовою, характеризує особливості правопису, якого дотримуються на Україні І. Котляревський, М. Максимович, М. Лучкай, Г. Квітка-Основ’яненко, Й. Левицький, визнає, що правопис останнього загалом збігається з правилами І. Котляревського, хоч і має деякі відмінності. Інформував І. Вагилевич Шафарика і про свій задум описати слов’янський обряд коляди, а влітку 1839 p., подорожуючи по краю, зібрати матеріали про стародавній цвинтар у Дорошівцях недалеко від Заліщиків, про печери в Поточищах, які називають Бабою, обстежити близько п’яти городищ тощо.

Здобуті таким чином відомості доповнювали П. Шафарикові знання, які він міг почерпнути з книжок українських авторів, значну кількість котрих зберігав у власній бібліотеці. Була між ними й «Русалка Дністровая». І. Вагилевич, як слушно зауважив український історик Г. Ю. Гербільський, допоміг П. Шафарикові правильно оцінити деякі писемні джерела, зокрема, «Житіє Володимира Великого». На прохання П. Шафарика І. Вагилевич переслав йому копію рукопису, але застеріг, що він не має особливої наукової вартості і був уже опублікований. Порівнявши листи І. Вагилевича і працю П. Шафарика «Слов’янська етнографія», Г. Гербільський зробив висновок, що словацький і чеський вчений, розповідаючи про українське населення Карпат і Прикарпаття, вмістив у своїй книжці з дуже незначними змінами матеріали галицького дослідника про бойків і гуцулів, подані в кореспонденції від 19 лютого 1839 р. Те ж саме стосується й мовних та етнографічних меж українців на Буковині.

Сам П. Шафарик теж високо цінував одержані матеріали. У листі до М. Погодіна І. Вагилевич цитує захоплений відгук П. Шафарика про одержані зразки українських колядок: «Повні краси ці простонародні, чисті, вільні квіти, вони мені такі ж милі, як і дорогоцінні перли». У бібліографічному огляді збірників слов’янських народних пісень П. Шафарик відзначив Вагилевичеві публікації в «Русалці Дністровій». Що ж до його рукописних матеріалів, то видатний слов’янознавець підкреслив, що «пристрасний збирач невтомно продовжує доповнювати свій збірник, і, якщо він вийде у світ, стане справжнім збагаченням цього виду літератури». Серед зразків народних пісень, вміщених у додатку до «Слов’янської етнографії», П. Шафарик навів і українські записи О. Волинського й М. Максимовича з Наддніпрянщини та І. Вагилевича з Галичини.

Показово, що в окремих випадках П. Шафарик виявляв до Вагилевичевих міркувань більше довір’я, ніж до тверджень інших вчених. Так було, наприклад, із повідомленням про те, що частину населення Львівської землі називають гривняками, яке П. Шафарик вмістив у першому виданні «Слов’янської етнографії» , і, незважаючи на заперечення Я. Головацького, повторив у наступному. Те ж саме можна сказати й про такий факт. Серед видатних українських письменників і вчених із Галичини в тій же праці П. Шафарик назвав Г. Ількевича поряд із М. Шашкевичем, І. Вагилевичем і Я. Головацьким, про фольклорні й етнографічні заняття якого знав з того ж джерела. Осип Волинський пропонував замість Г. Ількевича згадати Р. Моха, але й тут було залишено попереднє повідомлення.

Інформації І. Вагилевича, Я. Головацького та О.Б одянського уможливили П. Шафарикові дати найповнішу для свого часу в Чехії і Словаччині характеристику українського народу, його мови, території, культури тощо.

У свою чергу, П. Шафарик жваво цікавився як науковою діяльністю І. Вагилевича в галузі історії та етнографії, так і працями з лінгвістики. Повідомляючи О. Бодянському про вихід з друку Вагилевичевої граматики української мови, він відзначав: «Праця досить добра, але страшно потворний і неправильний друк». Славетний учений не лише вболівав за якість наукових праць українського дослідника. Він висловлював щиру стурбованість і за особисту долю І. Вагилевича та його друзів М. Шашкевича і Я. Головацького ще в 1837 p., коли молоді поборники прав українського народу зазнавали переслідувань за видання «Русалки Дністрової», намагався всіляко підтримати їх.

Обмін листами П. Шафарика з його знайомими практично став дійовим засобом популяризації наукових праць І. Вагилевича та інших українських дослідників у слов’янських країнах. Подібно поступав і І. Вагилевич, багато зробивши для поширення творчості П. Шафарика в Галичині й поза її межами.

Чимала заслуга П. Шафарика і в тому, що завдяки йому «Часопис Чеського музею» фактично став головним друкованим органом, де друкувалися матеріали про українсько-чехословацькі зв’язки. Опубліковані в ньому праці І. Вагилевича про бойків, гуцулів, народні повір’я та пам’ятки давнього будівництва в Галичині стали важливим внеском у розвиток наукових взаємин українців з чехами та словаками. І. Вагилевич першим подав західнослов’янському читачеві, а через нього й іншим європейцям, вагомі і, в основному, слушні та порівняно багаті відомості про матеріальну й духовну культуру гуцулів і бойків - двох великих етнографічних груп українського населення в Карпатах. Корисним із погляду міжслов’янських наукових зв’язків був задум І. Вагилевича налагодити видання періодичного органу українською, російського, чеською і польською мовами. У ньому мали друкуватись матеріали, присвячені дослідженням старовини.

13 грудня 1836 р. молодий вчений звертається із своєю пропозицією до М. Погодіна, намагається переконати російського історика, що це було б дуже «хісновато, чи то для просвічення загалового словенського, чи для літературної взаїмності». Він був певним, що автори для цього знайдуться і в Галичині, і в інших краях. Однак із тих заходів І. Вагилевича нічого не вийшло. А що українського друкованого органу в Галичині тоді не було, він вирішує скористатись періодикою чеських, польських та російських видавництв. Особливо щире розуміння і прихильність щодо цього він знайшов у П. Й. Шафарика. Спонукали до такого кроку й труднощі з виданням, а відтак заборона розповсюдження «Русалки Дністрової» та тривале переслідування її авторів і упорядників. Друкуючись у чеських, польських та російських журналах, І. Вагилевич обминав прискіпливу для української літератури в Галичині цензуру й використовував доволі значну трибуну для здійснення своїх планів боротьби за піднесення і розвиток культури та національного самоусвідомлення народних мас.

Ще в 1837 р. П. Шафарик виступив із статтею «Про країну, звану Бойками», в якій намагався з’ясувати згадку візантійського автора Костянтина Багрянородного про територію бойків. П. Шафарик заперечує думки тих дослідників, які намагалися на основі деякої співзвучності пов’язувати це слово з Богемією, і приходить до висновку, на жаль, також хибного, що там йдеться про частину Східної Галичини, заселеної українськими верховинцями-бойками. Але тут уперше було подано межі Бойківщини за І. Вагилевичем і при цьому зазначено, що саме цей учений зібрав широкі і правильні відомості про мешканців Східної Галичини.

У «Часописі Чеського музею» 1838 р. І. Вагилевич опублікував найпросторіше (з усіх досі відомих) наукове повідомлення про штучно створені печери біля села Розгірче на Стрийщині. У праці робиться спроба різнобічно охарактеризувати цю своєрідну пам’ятку будівництва на північних схилах Карпат. Уже тоді І. Вагилевич виявляв широку обізнаність із подібними об’єктами не тільки в Галичині та Польщі, a й у Росії, Індії, Африці. Вловлював він спільні риси в практиці будівництва різних народів і правильно ставив його в залежність від природно-географічних умов та рівня розвитку суспільства. Для археологів не втратили значення ретельні описи видовбаних у скелях печер з усіма розмірами як самих приміщень, так і отворів для вікон та дверей. Мають вартість і топоніми. Щодо віку споруди, то І. Вагилевич із деякими застереженнями відносить її створення до рубежу нашої ери. Багато уваги в праці приділено слідам давніх написів, про які згадувалось вище. Тут же вміщено їхні факсиміле.

Автор повідомив чеському читачеві й низку цінних фактів про старовинні городища в Прикарпатті, умови життя українських селян та їхній фольклор.

До статті І. Вагилевича у тому самому номері журналу П. Шафарик додав кілька своїх нотаток. Він писав, що оголошене повідомлення походить з Галичини від вірогідної людини, яка цілком віддана слов’янознавству, особливо лінгвістиці, етнографії та старовині. Відзначаючи наукові заняття І. Вагилевича, П. Шафарик тим самим заохочував його до дальших досліджень, проте не обминав і слабких місць праці. Про згадуваний автором зв’язок між написами в Розгірчі і письмом стародавніх кельтів П. Шафарик зауважує, що його треба розуміти як гіпотезу, і не більше, та що власне так це уявляє і сам автор. Він зауважує також, що при копіюванні подібних письмен потрібно вказувати їхні розміри, глибину ліній, якщо вони вириті в камені, та ін. Зазначивши, що із Львова були звістки, які заперечують наявність давніх написів у Розгірчі, П. Шафарик, одначе, вважав доцільним опублікувати їх і закликав до наполегливого збирання і вивчення всіх слідів писемності слов’ян. До редакції статтю І. Вагилевича було надіслано польською мовою і вже там перекладено по-чеськи; ймовірно, що це зробив сам П. Шафарик. Працю надруковано анонімно, не відкрив її автора і П. Шафарик. Але не виникає сумніву, що вона вийшла з-під пера І. Вагилевича.

Між його рукописами, що зберігаються у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника, знаходиться й незакінчене дослідження «Пам’ятники слов’янського будівництва», один з підрозділів якого присвячено печерам у Розгірчі. Основні думки тут ті ж, що й у публікації. Розходження стосуються тільки послідовності викладу. У 1840 р. І. Вагилевич сам писав М. Погодіну, що в «Часописі Чеського музею» друкувалася його праця про печери в Розгірчі, яка є витягом із більшої розвідки. Таких підтверджень Вагилевичевого авторства залишилось більше, але наводити їх далі немає потреби.

Наприкінці 1838 - на початку 1839 р. у тому ж журналі з’явилася й велика етнографічна розвідка І. Вагилевича про гуцулів . Ще ґрунтовніше опрацював він подібне дослідження про бойків. Сам виходець із Бойківщини, І. Вагилевич набагато краще був обізнаним із усіма рисами матеріальної й духовної культури та побуту своїх найближчих краян, ніж їхніх сусідів гуцулів. Праця була останньою публікацією українського вченого в «Часописі Чеського музею».

Вона побачила світ у 1841 р. і виявилась найкращим з усіх друкованих етнографічних досліджень І. Вагилевича. Про його наукову вартість свідчить і те, що відомий вчений Р. Ф. Кирчів у наш час переклав усю народознавчу частину праці українською мовою і опублікував у журналі «Жовтень» за 1978 р.

«Часопис Чеського музею» у 1840 р. надав свої сторінки для статті І. Вагилевича, яка порушувала проблему народних повір’їв і була частиною незакінченого дослідження про слов’янську демонологію. Ця розвідка істотно доповнює праці про гуцулів і бойків, розширює уявлення про їхнє духовне життя.

Ще одним промовистим доказом наукової ваги згаданих етнографічних досліджень є широке використання їх славетним польським ученим Оскаром Кольбергом. Майже цілими сторінками вводив він до своїх книжок то дослівні фрагменти, то тільки дещо скорочений виклад змісту праць українського народознавця, сумлінно вказуючи кожного разу на його авторство. На користь І. Вагилевича промовляє й те, що він зумів побачити і визнати помилковість окремих своїх тверджень і, де міг, намагався виправити помилки. У листі від 7 жовтня 1838 р. він розповідає П. Шафарикові про етнографічну розвідку, присвячену бойкам, торкається походження їхньої назви і просить чеського вченого не подавати відповідної примітки про них у дослідженні «Гуцули...». Щиро писав він і до М. Погодіна, що подав багато помилкових думок про цю етнографічну групу, які планує виправити у виданні українською мовою. Як видно із пізніших уточнень і переробок рукописів, він, головним чином, мав на увазі окремі сторони проблеми етногенезу бойків і гуцулів, власне ті питання, які згодом було піддано справедливій критиці істориків та етнографів. Щоправда, І. Вагилевич так і не зумів знайти сприйнятливого розв’язання всіх поставлених проблем.

За допомогою П. Шафарика було опубліковано матеріали з Кормчої книги, виявленої І. Вагилевичем та Я. Головацьким у Дикові. Копію цього документа П. Шафарик передав до Петербурзької археографічної комісії з поміткою, що його відкрив І. Вагилевич. У 1846 р. важливіші частини з нього було надруковано. Визнання спеціалістів, а відтак видання підтвердили слушність висновків молодих дослідників з Галичини про цінність знайденого джерела для історії.

І. Вагилевич з увагою ставився до думок П. Шафарика, цінував його за те, що той виробив свою систему поглядів на первісну історію слов’ян. Від початку наукової діяльності до статечного віку оце почуття пошани у І. Вагилевича не послаблювалось. І в 1855 р. він не приховував, що вважає себе учнем П. Шафарика, відзначав його чільну роль у слов’янській археології і філології. Тоді ж дослідник акцентував, що праця П. Шафарика «Слов’янські старожитності» (1837) назавжди залишиться однією з найцінніших і найсерйозніших. Вона «становить епоху в стародавній історії слов’ян». У цьому випадку І. Вагилевич по суті думав аналогічно з М. Максимовичем, який назвав дослідження П. Шафарика «золотим скарбом усіх слов’ян». Певного мірою ставлення І. Вагилевича до славетного сина Словаччини перегукується і з оцінкою, яку дав йому у 1845 р. Т. Г. Шевченко:

Слава тобі, Шафарику,
Вовіки і віки!
Що звів єси в одно море
Слав’янськії ріки!

У більшості своїх праць з історії, етнографії та мовознавства І. Вагилевич використовував «Слов’янську етнографію», «Словенські старожитності» та інші дослідження П. Шафарика. Їхні сліди зустрічаємо в згадуваній розвідці про бойків, а також у дослідженнях «Словенська символіка», «Про вживання старослов’янської мови у Польщі», «Лемки - мешканці Західного Прикарпаття», «Виведення початків слов’ян від фрако-іллірійців».

На опублікований П. Шафариком рукопис 17 ст. про життя і діяльність давньослов’янського просвітителя Мефодія І. Вагилевич у 1852 р. виступив із своїм відгуком. Рецензія показує, що її автор був добре обізнаним і з документальними джерелами цієї епохи, і з передовими для свого часу археографічними методами їхнього видання. Дуже прихильно ставлячись до наукової праці П. Шафарика, І. Вагилевич вказував водночас і на її слабкі сторони. Він сумнівався в достовірності висновку, що опублікований життєпис Мефодія був витягом із якогось ширшого твору. Видавець не помітив і того, що цей матеріал як джерело для висвітлення слов’янської обрядності було використано вже в «Повісті временних літ». Важливо, що в рецензії даються, в основному, вірогідні факти і твердження, від яких не відмовились і наші сучасні дослідники. Заслуговують на увагу окремі уточнення до історії Моравської держави 60-80-х років IX ст.

Критично дивився І. Вагилевич і на деякі міркування П. Шафарика про початки слов’ян. Але він заплутався і сам, визнаючи і обґрунтовуючи починання польського історика Августа Бєльовського в теорії, творці якої вбачали генетичний зв’язок слов’ян із фрако-іллірійськими племенами Балканського півострова. Та в більшості випадків І. Вагилевич сприймав висновки П. Шафарика, а іноді й намагався додатковою аргументацією закріплювати їх у науці. Так було, наприклад, із поясненням назви «слов’яни». П. Шафарик вважав, що вона утворилась від слова, яке означало колись острів серед боліт і збереглося в литовській та деяких інших мовах. І. Вагилевич, визнавши цю думку ймовірною, навів на її підтвердження цілу низку лінгвістично-топонімічних фактів із Східної Слов’янщини. Рецензуючи працю А. Бєльовського «Початкова історія Польщі», І. Вагилевич виступив на захист наукових досліджень П. Шафарика, значення яких не зовсім слушно дещо применшував польський учений. «Щодо оцінки праць П. Й. Шафарика, то я не погоджуюсь з п. А. Бєльовським». І. Вагилевич поділяв думку П. Шафарика і про те, що латинська мова для європейських народів і, особливо, слов’ян була не стільки корисною, як шкідливою. «То легко зрозуміти, - говорив І. Вагилевич, - бо цивілізація лише тоді вкорінюється, коли переходить до простонароддя, що можна зробити тільки з допомогою рідної мови».

Взаємини І. Вагилевича з П. Шафариком мали не тільки наукове, а й суспільно-політичне значення. І робив це галицький учений, письменник і громадсько-культурний діяч усвідомлено. У листі до М. Максимовича 7 березня 1837 р. він визнавав, що взаємини українських вчених з П. Шафариком, Я. Колларом та іншими мають на меті внести вклад у розвиток усієї Слов’янщини. І. Вагилевич та його сучасники й однодумці виразно розуміли, та й на собі відчули нестерпність політичного гніту, всієї глибини безправ’я народних мас і наполегливо шукали шляхів до покращення їхнього становища. Одним із засобів для досягнення поставленої мети вони вважали взаємодію слов’янських народів, позбавлених державності і поневолених Австрією та Пруссією. Передбачення вченого, його віра в життєздатність слов’янських народів, у дальший розвиток «ядерних і повних здоровля» зародків майбутнього прогресу, підтверджені всім наступним ходом історії.

Співробітництво обох учених у галузі українсько-словацьких і українсько-чеських наукових взаємин стало добротною підвалиною для розгортання цих зв’язків у другій половині XIX - на початку XX ст., коли їх підніс на новий, вищий рівень великий титан думки і праці, революціонер-демократ І. Франко. Корисно позначились контакти І. Вагилевича з П. Шафариком на розвитку як української, так і словацької та чеської науки, вони сприяли її взаємозбагаченню, відіграли значну роль у зміцненні дружби слов’янських народів.

Л-ра: Слов’янське літературознавство і фольклористика. – Київ, 1990. – Вип. 18. – С. 14-24.

Біографія

Твори

Критика