Ідея соборності в творчості І. Вишенського
Т. Ю. Крива
Досить актуальним на сьогодні є розгляд питання соборності. Окрім того, що соборність означає об'єднаність, цілісність, неподільність, мова йде про єдність людей на основі толерантності, свободи, віротерпимості, культури в широкому розумінні цього слова. Усвідомлення цих засад громадянами незалежної України є передумовою формування зрілого громадянського суспільства та демократичної політичної системи.
[…]
Про становлення України як незалежної, демократичної держави було і буде ще написано дуже багато. Одні мріяли бачити її саме такою, інші ще й досі сумніваються в здійсненому виборі. Різні оцінки сьогодення та прогнози щодо майбутнього розвитку України знаходять своє відображення в працях таких сучасних українських дослідників, як Б. Д. Білобров, Л. М. Герасіна, І. І. Дробот, Р. П. Іванченко, М. С. Кармазіна, А. М. Круглашов, О. С. Кухарчук, М. М. Юрченко та ін.
Розглядаючи ідею соборності України, доречним стає вивчення історії змагань українців за створення своєї власної соборної незалежної держави, теоретичне обґрунтування даної ідеї в політичній думці України. Такою незалежною, соборною державою бачили Україну в різні історичні часи Б. Хмельницький, Т. Шевченко, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський, В. Винниченко та ін.
Слід зазначити, що в історії України ідея соборності завжди була «вплетена» в процеси та події, що відбувалися в той чи інший час. Залежно від історичної ситуації вона набувала своєї актуальності або в суто релігійному, або в світському вигляді.
Якщо говорити про соборність України, то вона має кілька вимірів, а саме: соборність її землі; державності; громадськості; політичної, правової, громадянської культури, духовності. Соборність землі України означає єднання всіх територій, які історично належали нашому народові, єдність і цілісність загальної території України, недоторканність її кордонів.
Соборність української державності означає, що Україна має свою єдину національну державу, яку створює сам народ як вільну, суверенну, демократичну, правову. Саме така держава здатна бути дійсно соборною. Громадянська соборність - це єднання всіх громадян України незалежно від їх соціально-класової та етнічної приналежності. Соборність України тісно пов'язана з розвитком і формуванням правової, політичної і громадянської культури, основою якої є висока національна свідомість і самосвідомість українського народу.
Реалії сьогоднішнього дня є досить жорсткими. Загострені суперечності, міжусобиці, конфлікти, боротьба за владу між різними політичними силами, небажання йти на взаємні поступки - все це стало нормою суспільного життя. Як ніколи, нам потрібною стає виваженість, лояльність, толерантність, повага. Так, велику роль починає відігравати духовна єдність людей, або духовна соборність. Вона означає гармонію індивідуальних і загальних цілей, прагнень; відповідальність, повагу один до одного, взаєморозуміння; засудження релігійної ворожнечі; проголошення й дотримання рівності націй, їх права на вільний розвиток. Мова йде про ті загальнолюдські принципи або цінності, якими має керуватись кожна людина, суспільство в цілому.
Іван Вишенський був одним із перших в українській політичній думці, хто починає говорити про соборність саме в її духовному контексті. Він пропонує свої основоположні засади, на яких має ґрунтуватись духовне і суспільне життя.
Іван Вишенський народився між 1545 і 1550 роками у с. Вишня Судова в Галичині. Офіційна освіта його була нижча. Молодим І. Вишенський проживав на Волині, бував у Луцьку. За свідченнями істориків, певний час посідав якесь становище при дворі князя Костянтина Острозького. Цілком можливо, що на його освіту вплинуло і знайомство з Острозькою академією, ректором якої на той час був письменник-гуманіст Герасим Смотрицький. У 70-х роках І. Вишенський стає монахом Афонського монастиря, що міститься на території сучасної Греції. Там він, за винятком кількох приїздів в Україну в 1604-1606 роках, проживав до самої смерті.
Життя і творчість Івана Вишенського припадає на другу половину XVI - першу чверть XVII ст. Як зазначає П. К. Яременко, «то була доба швидкого піднесення національно-визвольних рухів, спрямованих на боротьбу проти шляхетського гніту і католицько-єзуїтської експансії, проти нав'язаної українському народу Ватиканом у союзі з польськими і українсько-білоруськими феодалами так званої Брестської церковної унії 1596 року». В літературному житті суспільства головна увага була зосереджена на церковно-релігійній полеміці між католицько-уніатськими публіцистами і православними українськими літераторами. На цьому ґрунті виросла багата за формою й змістом так звана полемічно-публіцистична література, представником якої і є Іван Вишенський.
Іван Вишенський є автором багатьох трактатів, які були спрямовані проти Берестейської унії. Він виступає проти православних єпископів, які зрадили народ, відкидає «тую любов поганскую, которою бискупи залецают». У своїй праці «Краткословна відповідь Петру Скарзі» він висловлює думку, що ні папа римський, кардинали, архієпископи, ні світська влада, ні королі не повинні сподіватися, що православні погодяться і приймуть унію. Полеміст застерігає співвітчизників перед небезпекою повного занепаду національної віри, справедливості і моральності. Як зазначає О. І. Салтовський «протест І. Вишенського викликала не лише мета унії, а й насильницькі методи її впровадження. Він вважав недопустимим насильство над сумлінням людини і ставив у приклад уніатам Христа та його учнів». Справжня причина унії, за Вишенським, полягає в тому, що владики духовні і світські, як католики, так і православні, переслідуючи власні інтереси, дали згоду на відречення від віри своїх предків. Таким чином, він виступає проти католицької експансії на православні українські землі і закликає повернутись до чистоти віри раннього, істинного християнства. Захищаючи суть християнства, полеміст відкидав усі так звані одиничні привнесення, які, на його думку, спотворювали цілісне та незмінне вчення. Мова йде передусім про католицьку та уніатську церкву - відступи від християнства, які Вишенський називав єресями. Для Вишенського головне - бути справжнім християнином, і немає значення національна приналежність. Вчення Христа та його суть одна для всіх і не залежить від тих чи інших обставин. Вишенський виходив з того, що принципи і положення християнства дані Богом і втілені в ідеалі раннього християнства. Вболіваючи за долю рідного народу, Вишенський виступає з цим ідеалом як запорукою народного спасіння перед злом - експлуатацією, поневоленням. Він закликає не тільки втілювати цей ідеал у життя, але й вести невтомну боротьбу за його ідейну чистоту.
Філософські погляди Вишенського не обмежуються лише трактуванням проблеми ставлення людини до Бога й навколишньої дійсності, вони знаходять своє втілення і завершення у розгляді суспільних відносин, розкритті та визначенні місця й ролі людини у житті, у створенні суспільно-політичного ідеалу на основі відношення «дух - тіло». Виходячи з принципу відношення «дух - тіло», полеміст намагався знайти обґрунтування для вимог свободи, рівності, справедливості насамперед у сфері духу, а потім покласти це в основу громадського життя, життєдіяльності людини і суспільства в цілому.
Людина для нього - це єдність духу і тіла, вона поєднує в собі вічне й тимчасове. Відношення між духом і тілом характеризується в І. Вишенського не гармонійністю, злагодженістю, але антагоністичною протилежністю й взаємовиключеністю, що зумовлює їх непримиренну боротьбу. Віддавши себе земному життю, захопившись його примарами, розкошами, багатством, людина стає смертною. А коли життя людини підпорядковане покликанню духу, тобто коли вона дбає про добро, справедливість, чесність, тоді її чекає вічне блаженство. Щастя не дарується людині Богом, а свідомо здобувається праведністю життя згідно з вимогами божественних знань. Людина може досягти щастя тільки тоді, коли її земне життя буде підпорядковуватися істинам божим як антиподові зла Так, розглядаючи людину як істоту двоїстої природи, Вишенський вбачав її справжню сутність у духовності, досягти якої можна за умов ретельного вивчення священних текстів.
Він вважав, що головним у житті людини є духовне очищення і моральне вдосконалення. На його думку, кожна людина мусить керуватись в житті високою свідомістю, розумом, вірою, а не вовчими законами поганського існування. Чесне трудове життя, побожне - такі вимоги Івана Вишенського. Розглядаючи людські стосунки, він запитує: де знаходиться розумно-людяне, духовне, божественне начало?
Отже, у центрі творчості І. Вишенського - проблема людини. Йдеться передусім про поневолену людину, яка у реальному житті бореться за своє визволення і спасіння. Предметом турботи мислителя стає спасіння людини в умовах земного існування, що вимагає знищення несправедливості, нерівності, гноблення, експлуатації. Іван Вишенський виступає за таке суспільство, в якому б кожна людина почувала себе вільною від феодального і церковного гноблення, де би панували братерство, злагода між людьми. Ось чому центральними для нього стають такі поняття, як свобода, рівність, братерство, справедливість.
Полеміст виходить з того, що саме християнська віра у своїй духовній чистоті ґрунтується на таких демократичних засадах, як свобода і справедливість, рівність і братерство. Так, Вишенський орієнтується на ідеал раннього християнства часів Христа та апостолів, на «первісну комуну християнську», яка була заснована на засадах рівності, братерства, спільності майна. Він шукав ідеалу Христової церкви і бачив його не в католицизмі і не в сучасному йому православ'ї, а у первісному християнстві. Цей ідеал став своєрідним еталоном оцінки і католицизму, і сучасного полемістові православ’я. Вишенський прагнув утвердити його, відновлюючи простоту, щирість та демократизм первісного християнства. Таким чином він сподівався оздоровити людське буття.
Зосереджуючи увагу на суспільно-моральних ідеалах раннього християнства, він розглядав їх як антипод панівним у тогочасному суспільстві несправедливості й насильстві, гнобленню й беззаконню, деспотизму й безправ'ю. Мислитель нещадно викривав усі кривди, що чинилися світськими магнатами і шляхтою, церковними владиками й вищим духовенством незалежно від того, до якої конфесії вони належали.
І. Вишенський глибоко переживав соціально-економічне, політичне, національне безправ'я українського народу, передусім трудового люду. Захищаючи експлуатовані маси народу, полеміст з цих же класових позицій розглядав питання рівності. Проблема рівності посідала у Вишенського виняткове місце. Якщо існує експлуатація і гноблення, бідність і багатство, то все це, на його думку, цілком природно породжує соціальну проблему рівності та нерівності. Так, Вишенський виходив з того, що прагнення людини до багатства викликане принадами та спокусами світського життя. Він вважав, що диявол прагне спокусити людину земними благами, а оскільки це можна зробити через її тілесну природу, він намагається розпалити жадобу людини до багатства та розкоші. І якщо людина внаслідок слабкості духу не може приборкати в собі тілесні прагнення, то вони заволодівають нею, відсуваючи її духовність. Так, нагромаджуючи власні багатства, людина водночас утверджує бідність інших людей. Бідні люди - скривджені, вони несправедливо втратили своє майно, а багаті - кривдники, тому що розбагатіли саме за їх рахунок. Оскільки бідність, на думку Вишенського, є носієм доброчинства і високої шляхетності, він рішуче захищав її, вимагаючи рівності й справедливості. Проблему соціальної рівності і нерівності Іван Вишенський розкрив у трактуванні різниці між холопом і шляхтичем. Так, шляхтич підноситься над холопом, зневажає його, але холоп, як зазначає полеміст, стоїть набагато вище над шляхтичем. Шляхтич потонув у земному багатстві, втратив чесність, справедливість, відійшов від Бога. Холоп, який постійно зазнає зневаги, безправ'я, є чесним, справедливим, саме він і єднається з Богом. Бідність, за Вишенським, за своєю суттю органічно поєднується з рівністю. Христос як втілення справедливості та правди не міг з'явитися на землі інакше, як тільки у вигляді убогого, бездомного, щоб авторитетом так званої божественної бідності піднести людську бідність, звеличити її як неперевершену гідність людини. Оскільки бідність, на думку Вишенського, є носієм доброчинства й високої шляхетності, він рішуче захищав її, вимагаючи рівності й справедливості. Для Вишенського багатство - соціальне зло. Так, Христос вважав несумісним багатство зі своїм вченням, майно потрібно продати і гроші дати бідним. Христос у його трактуванні протистоїть багатству - світському і церковному, саме він відкидає соціальну зверхність, панування світських вельмож і, нарешті, утверджує рівність - основоположну засаду соборності раннього християнства.
Рівність - це основний принцип організації відносин між людьми. Вишенський вважає, що люди рівні від природи і перед Богом. Так, рівність людей від природи не дає нікому права самовільно ставати вище над іншими. Рівність людей перед Богом тим більше не дає нікому права поневолювати інших, бо всі люди за своєю духовною сутністю рівні перед Богом як перед верховним законодавцем правди і справедливості. На його думку, можновладці можуть переважати всіх інших лише своєю владою, а плоттю, духом вони є рівними зі своїми підданими. Одержавши владу від Бога, правитель не може чинити свавілля, не може користуватися нею на свій власний розсуд, тому що це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Влада державна є незаперечною лише тоді, коли властитель підкоряє свої особисті пристрасті основному - забезпеченню найбільшого блага для підданих у відповідності з Божими заповідями.
Іван Вишенський виступає противником приватної власності. Така власність, на його думку, згубна для людини і суспільства, вона робить людину хижаком і породжує нерівність між людьми. Немає приватної власності - панує повна демократія і «братолюбіє». Полеміст допускає існування лише дрібної власності, але ця власність мусила бути придбана чесною працею. Вимогу спільності майна й заперечення приватної власності Вишенський розглядав як встановлений Христом божественний закон, від якого ніхто не може відступити, якщо вважає себе християнином. Акцентуючи увагу на спільності майна як основі рівності, справедливості, Вишенський розглядав її як основоположну підвалину християнства.
Принцип рівності у трактуванні Вишенського є всезагальним не тільки для духовно-релігійного, але й для світського життя. Він наголошує, що світське життя християнина невіддільне від релігійного. Так, рівність, справедливість, свобода, братерство, благочинність повинні лежати не тільки в релігійному, але й у суспільному житті, тобто в основі всієї життєдіяльності людини і народу в цілому.
Виділяючи рівність як головний принцип раннього християнства, Вишенський поклав його в основу визначення соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти».
Принцип рівності у Вишенського є основоположним серед таких, як свобода, справедливість, братерство, благочинність тощо. Саме ці засади й характеризують демократизм раннього християнства, саме вони й становлять зміст соборності як форми правління, що була встановлена Христом, але грубо порушена, а точніше відкинута католиками. Полеміст настоював на тому, щоб утвердити ці визначальні засади як в духовно-релігійному, так і у суспільному житті, тобто соборність він розглядає як основоположний принцип суспільно-релігійного життя.
Соборність правління як вираження демократизму раннього християнства, за Вишенським, є божественним явищем. Оскільки її встановив Христос, від її вимог не можна відступати.
Вишенський наголошує на неухильному дотриманні засад соборності в церковному житті, діяльності пастирів. Таким чином, вважає він, усувається тиранія, деспотія, утверджується рівність усіх людей. Здійснення принципу соборності у земному житті - демократично-гуманістична вимога досягнення щастя та порятунку, а це, на його думку, найголовніше у земному житті людини.
Вишенський надав виняткового значення втіленню цього принципу і у відносинах між церквами, що допоможе виключити зверхність будь-якої із них над усіма іншими. Він вважав, що всі церкви рівні між собою, вони будують свої відносини та управляються соборно, а верховним владикою над ними є лише Христос.
Аналізуючи витоки ідеї І. Вишенського про соборність як принцип організації суспільного життя, Іван Франко відзначав: «Основою організації суспільної в нього була церков, щоправда, в розумінні далеко ширшім, ніж воно утерлося тепер. Під церквою розумів Вишенський не тільки духовенство вище і нижче, але і всіх вірних, котрі мали право забрати голос в ділах церковної адміністрації, а навіть догматичних... всі діла чисто світські повинні були рішатися зі становища церковного».
Отже, Іван Вишенський у своїх працях обстоював ідею рівності всіх людей від природи і перед Богом. Саме цю ідею, на його думку, Христос виклав у своєму вченні й реалізував у ранньому християнстві. Для утвердження свого ідеалу справедливості й рівності, свободи і братерства він обирав шлях апеляції до серця людини, добрих людських почуттів, моралізації людини. У трактуванні Вишенського демократичні засади раннього християнства, засновані на рівності людей від природи і перед Богом, набувають значення основоположних, визначальних принципів як для утвердження так званої правдивої церкви, так і для встановлення рівності, свободи, справедливості в суспільному житті.
Підводячи підсумок, зазначимо, що гуманістична спрямованість світогляду Івана Вишенського має свою специфіку, зумовлену конкретно-історичними умовами суспільного та духовного розвитку України XVI-XVII ст. Виступаючи проти Берестейської унії, він виступає проти національного та релігійного поневолення українського народу. Іван Вишенський мріє про таке суспільство, в якому кожна людина почувала б себе вільною від феодального і церковного гноблення, де панувало би братерство між людьми. А для цього він пропонує повернутись до настанов та принципів раннього, істинного християнства. Саме воно, на його думку, ґрунтується на таких демократичних засадах, як свобода, братерство, рівність, справедливість, благочинність та ін. Ці засади є основоположними для всієї життєдіяльності людей, визначальними у людських стосунках, їх утвердження в суспільстві допоможе ліквідувати соціальну нерівність, насильство, гноблення, експлуатацію, усяке інше зло. Свобода, справедливість, рівність, благочинність, братерство - саме ці засади і складають зміст соборності. Так, соборність, за Вишенським, це визначальний принцип як для духовно-релігійного, так і для суспільного життя.
Іван Вишенський пропонує утвердити в суспільстві такі засади, які сьогодні для нас є досить актуальними і необхідними. Від їх усвідомлення, дотримання буде залежати характер відносин між людьми, стабільність та цілісність суспільства загалом.
Л-ра: Вісник КНУ. Сер.: Філософія. Політологія. – 2004. – Вип. 70-72. – С. 49-51.
Твори
Критика
