Майстерність І. Вишенського-сатирика
М. С. Грицай
Захист письменником православної віри був виявом боротьби за соціальні та духовні інтереси народу, за його незалежність. Передові ідеї Вишенського, мрії про соціальну рівність різних станів суспільства виразно проступають з-під релігійної оболонки його творів.
Письменник добре розумів, що підбурювачем окатоличення України («руського» народу) є Ватикан, який настійно шукав нагоди, аби розправитися з непокірними. Вишенський нещадно обрушувався на папу римського, сміливо викривав закулісні махінації та інтриги Ватикану, закликав одностайно боротися проти католицизму.
Як ніхто з попередніх та сучасних Вишенському полемістів, письменник викрив у своїх творах владу грошей у класовому суспільстві. Заради них, заради наживи, зазначає Вишенський, люди йдуть на зраду, продають свою честь і свої ідеали.
Як показує аналіз літературної спадщини полеміста, позитивні, демократичні риси переважали у його світогляді. Проте в окремих посланнях відчутні песимізм, безперспективність, безвихідь. На розвитку поглядів, а відтак і творчості письменника, позначилась його відданість аскетичним ідеалам. Це особливо виявилось у ставленні Вишенського до театру, який на початку XVII ст. увійшов в українські школи. Недоброзичливо ставився полеміст до обрядового фольклору, зокрема до колядок і щедрівок, до свята Івана Купала, вважаючи їх диявольськими вигадками. Останнє можна пояснити нетерпимістю православної церкви до обрядів, що брали свій початок у язичестві.
Твори Вишенського були добре відомі широким колам читачів і слухачів, сприяли розвитку свідомості українського народу і відіграли позитивну роль напередодні визвольної війни 1648-1654 років.
Більшість своїх творів визначний полеміст написав на горі Афон і передавав в Україну. Кращі десять послань письменника були об’єднані у «Книжку», яку він готував до друку. Однак, через ідейні розходження його з братством, у руках якого знаходились друкарні, збірка не була опублікована. Загалом же твори Вишенського за життя його не були видрукуваними, за винятком скороченого варіанту «Писания к утекшим от православное вЬры епископом».
Послання Вишенського різні за своїми художніми якостями, але всі, вони підпорядковані одній ідеї — перешкодити окатоличенню українського народу.
Як зазначав І. Франко, письменник умів «глядіти на речі важкі і болючі зі спокоєм і лагідним сміхом, або переливати гарячий пафос, обурення, гнів також в сміх, але гіркий, гризучий».
Уже в найранішому творі «Писание до всex обще, в Лядской земли живущих» розкривається неабиякий талант Вишенського, як письменника-сатирика, сміливого викривача соціальної несправедливості.
Своїми сатиричними творами полеміст картає вище духівництво, яке нещадно експлуатувало віруючих. Показове з цього погляду як відгук на Брестську унію 1596 р. «Писание к утекшим от православное вЪры епископом», в якому він із гнівом говорить: «сами з гостми ся своими пресыщаете, а сирота церковные алчут и жаждут, а подданые бедные и своее неволи рочнего обходу удовлети не могут…».
Багато місця в посланнях полеміста займає викриття підступності Ватикану у ставленні до українського народу. Зокрема, цій темі присвячено знамениті твори «Извещение краткое о латинской прелести», «Краткословный отвізт Феодула», «Зачапка мудраго латынника з глупым русином».
До найкращих творів Вишенського належить «Посланіє до епіскопів». Це гостра сатира, спрямована проти «владик» православної церкви, які заради своїх власних вигод — здобути привілеї та маєтки від польського уряду — зрадили український народ і пішли на принизливу угоду з католицькою церквою. Письменник картає зрадників за їх підлість, викриває найзапекліших уніатів, розкриває суть їх антинародних вчинків. Гостро полемізує Вишенський з ідеологом уніатів Петром Скаргою. Твір сповнений великої любові до поневоленого краю.
Найхарактернішим художнім прийомом, яким полеміст оперує у творі «Посланіє до епіскопів» і який загалом властивий його творчій манері, є зображення життя експлуатованих і феодалів та аристократичного духовенства засобом протиставлення. Люди «простые в своих кучках и домках сіздят, а мы пред ся на столах епископских лежимо; Чые хлопи з одное мисочки поливку албо борщик хлепчут, а мы пред ся поколко десят полмисков, розмаитыми смаками уфарбованых, пожираєм; тые хлопи б’бцким албо муравским кгермачком ся покривают, а мы пред ся в гатласі, ядамашку и соболях шубах ходимо; тые хлопи сами и панове и слуги собіб суть, а мы пред ся предстоящих барвяноходцев поколко десят маемо».
З метою найбільш ефективного викриття ренегатів, вияву презирства і ненависті до запроданців Вишенський не цурається вульгаризмів, користується гіперболою.
Порівняння життя двох протилежних класів на ґрунті їх соціального становища властиві й фольклорним творам, особливо казкам соціального змісту. Ідейна гострота, сатирична влучність, гумор, сарказм, оголена правда, життєва філософська мудрість і, нарешті, стиль народних творів, — ось що приваблювало Вишенського у фольклорі. Наслідування прийому порівняння давало Вишенському можливість провести чітку лінію між способом життя бідняків і багатіїв, викликати ще більшу ненависть трудящих до панівної верхівки тогочасного суспільства. Найбільш значного викривального пафосу набуває контраст-антитеза тоді, коли полеміст показує шляхи збагачення панівних класів […].
Роль використовуваних Вишенським метафор в тому, що вони роблять рельєфнішою картину визиску експлуататорами бідняків, типізують цей процес, притаманний світові, у якому панує соціальна нерівність.
Змалювання полярних за становищем класів свідчило, що Вишенський як письменник-демократ відстоював інтереси бідноти. Звідси і велика роль творів письменника у боротьбі українського народу проти унії та соціального гноблення. Зрадникам-єпіскопам полеміст дає вбивчі характеристики: «селами владеете, але вашими душами диавол владеет; пастырами ся зовете, але есте волки; священными ся зовете, але есте прокляты; єпископами ся именуете, але есте мучители».
Вишенський розкриває справжнє нутро уніатських епіскопів: «Понеже дірами през ограды, силою, посулами, вылыганям, человікоугождением и другими козньми в церков христову (а не слідом законным) удрали естеся и началствуете».
Засобами народної сатири письменник-полеміст малює образи окремих уніатських верховодів: владика полоцький Григорій, «коли дворянином Рогозиным был, и хлопчика не міл, а ньші и тот тепер, коли бискупом зостал, в череві ширший, в горлі сластолюбнійший, в помыслі высочайший, в достатку богатший и в слуговинах доволнійший». «Так же холмский (біскуп — М. Г.), коли в Луцку жил, саксоном и майдебургским правом своє черево кормил, а ныні, коли бискупом зостал, мусит быти и слуговин собі набыл». Подібні характеристики дані письменником і Потію, Терлецькому та іншим прихильникам унії, які в пам’яті українського народу залишились як найлютіші його вороги.
Українські письменники-полемісти звертались у своїх творах і до народної лайки, коли треба було дати рішучу відсіч уніатам. Хоч і не дуже часто, зустрічається подібне й у Вишенського. Лайка у творах письменника колоритна і дійова, будується на зовнішніх або моральних вадах супротивника. Вона має соціальний зміст і підпорядковується сатиричному спрямуванню твору. Наприклад, про Терлецького, особливо злісного уніата, Вишенський пише: «Пощупайся тылко в лысую головку, ксенже бискупе луцкий, колко еси за своего священства живых мертво ко богу послал, одных сіканою, других водотопленою, третих огнепалною смертю от сея жизни изгнал?». Помітно, що тут полеміст при перечисленні антилюдських вчинків Терлецького наслідує поширений у фольклорі стильовий прийом трикратності.
Характеризуючи суть католицького «самохвалства, возношения и напинаня», письменник доречно наводить «приповідку»: «каждая, рече, лишка свой хвост хвалит, и зас: тоє мовит, говорит, што и любит и рад видит, и зас: о том ся и поучает, за чим гонити хочет, як бы тое прагненое ухватити могл». […]
Часто мудрі судження прислів’їв, їх метафоричність стають для Вишенського основою цілеспрямованих, сатирично загострених висловів. Ось «правда во тмі лжи вашее не сёдит, але на свєт, наявно всём, вырнет». Звертаючись до єпіскопів-зрадників, перечислюючи їхні злочини, письменник застерігає: «махлюйте як хочете, махлюйте и лжєтє и тую ж лож другими подпорами неправд бороните, пред ся истинну перемахлевати и превратити не сможете».
Вдається письменник і до такого художнього прийому як персоніфікація. Говорячи про православну і католицьку віри в «Посланії до епіскопів», він обом вірам надає людських ознак. Католицька, як красива, звабна, але легковажна дівчина, яка може збити з толку навіть статечну людину, а православна — як мати, дружина, що багато вистраждала на своєму віку, та зберегла жіночу гідність і заслуговує на любов і повагу. Не важко тут помітити вплив на текст послання образності народних ліричних пісень.
Особливу роль у «Посланії» відіграють звертання. Ось один із прикладів. Вишенський звертається до уніатів: «Пытаю теды тебе, ругателя имени, чим ты лєпший от хлопа? Албо ты не хлоп такий же, скажи ми! Албо ты не таяж материя, глина и персть, ознайми ми! Албо ты не тоеж тїіло и кров! Албо ты не таяж жолчь, хракотины, слина и тление!» Звертання у Вишенського риторичні, виконують здебільшого соціальні функції.
«Посланіє до епіскопів», як і інші твори І. Вишенського, густо пересипані соковитою народною фразеологією. Включені в авторську мову, ці фразеологічні звороти роблять її то ліричною, то жалючою, вражаючою. Кожний народний фразеологізм — це новий штрих у розкритті теми. Так, приміром, на страшному суді уніати-зрадники будуть спокутуватись «голы, як мати вас народила»; єпіскопи-уніати перед Ватиканом скачуть, «которое ноту дудку диавол вашем милостям заиграл» і т. д.
Мова «Посланія» афористична, особливо якщо йдеться про характер класової боротьби в Україні. Антинародна проповідь уніатів, то є «дух заразливый, вами реченный, с пекелной отхлане вндєтєл, и пеплом смердит, и в пепл гнездо мает, и там почивает и живет, и в вєки жити будет, если ся не покает»; єпіскопи-уніати і католики, «которые волну овечую лупят, дерут и молоко крвавого их поту пьют»; православні ж священники «научилемся от Христа истинны без похлебства, лож лжею, волна волною, злодея злодеем, розбойника розбойником, диавола диаволом звати».
Твір «Посланіє до епіскопів» закінчується знаменитим викликом Вишенського до продажних епіскопів, в якому вкладений волелюбний дух українського народу: «не надейтеся, папы римские, кардиналы, арцибискупы, бискупи и всякое лживое священство латинского почту! Не надейтеся, власт мирская, короле, и всякое преложенство, и всяк послушник папы римского, як з вами ни в чом ся соглашати православные не хощут и папе поклонитися не изволят. Не надейтеся ныне, не надейтеся завтра, не надейтеся по завтрию, в приидущее время и в вєки вєков».
Іван Франко, наголошуючи на своєрідності поетичного стилю видатного українського полеміста, писав, що Вишенський міг «думати образами замість абстрактних понять, бачити і малювати пластичні і барвні картини, в холоднім летючім слові дощупуватися на дні живої душі крові і нервів людських». Письменникові щастило зробити це тому, що він не цурався рідного народу. Біль сільських і міських трудівників — це його біль; страждання, висловлене народом у голосіннях, думах, піснях — це його страждання. Звідси і така суспільна емоціональна сила творів Вишенського.
Л-ра: УМЛШ. – 1969. – № 8. – С. 14-17.
Твори
Критика
