Мова й стиль творів Івана Вишенського
C. П. Пінчук
Іван Вишенський — найвизначніший представник української полемічної літератури кінця XVI — початку XVII ст. Він виступив як нещадний викривач феодального гноблення, борець проти унії та Ватикану. Його творчість — це велике художнє досягнення давньої української літератури.
[…]
Шляхи розвитку української літературної мови за часів І. Вишенського були дуже складними і суперечливими. Ця складність зумовлювалася тим, що мова була і знаряддям, і почасти предметом суспільно-політичної боротьби. Погляди того або іншого письменника на мову були зумовлені його місцем у цій боротьбі.
З давніх-давен на Україні роль літературної мови виконувала так звана слов’яно-руська мова, яка була східнослов’янським різновидом церковнослов’янської мови. Нею писали і друкували книги, до її послуг вдавалися освічені кола, а через церкву з нею ознайомлювались і народні маси, які були сповнені до неї глибокої поваги. В своїх творах І. Вишенський намагався дотримуватися норм цієї традиційної церковнослов’янської мови.
Розпочавши наступ на життєві інтереси українського народу, польська шляхта та єзуїти переслідували слов’яно-руську мову. Це ще посилило любов українських патріотів до пригноблюваної мови. В уяві Вишенського освячена багатовіковою літературною традицією церковнослов’янська мова була оточена божественним ореолом. Він був завзятим її захисником і пропагандистом, свідомо розглядаючи її як засіб боротьби проти соціального і національно-релігійного поневолення. Не випадковими є в його творах палкі виступи на захист слов’янської мови, протиставлення її латинській і навіть грецькій мовам. «Тако да знаете, як словенский язык пред богом честнейший ест и от еллинского и от латинского», — писав він у «Пораді». Тут же він твердив, що «словенский язык... ест плодоноснейший от всех языков и богу любимший».
Проте в XVI ст. у зв’язку із загостренням суспільно-політичної і релігійної боротьби, втягненням в її орбіту ширших верств населення різко посилилась потреба у витворенні більш доступної для мас літературної мови. З’являється так звана «проста мова» — своєрідна суміш церковнослов’янських, розмовних українських та польських елементів. Однією з найраніших і найвизначніших пам’яток цієї мови є «Пересопницьке євангеліє» (1556-1561).
І. Вишенський, що так палко захищав стару, церковнослов’янську мову як мову писемну і лише в усному тлумаченні церковних текстів допускав вживання розмовної мови, у своїх власних творах зазнав великого впливу «простої мови». На думку П. П. Плюща, І. Вишенський користувався двома різновидами тогочасної літературної мови — слов’яно-руською і «простою», щоправда, значно слов’янізованою.«Слов’яно-руською мовою написані, наприклад, такі твори Вишенського: «Иоанна мниха извещение краткое о латинских прелестех...», «О еретикох», «Новина, или вєст, о обретении тіла убитого Варлаама, архиепископа охридского», «Позорище мысленное» та ін. «Простою мовою» написані: «Писание к утекшим от православное веры епископом», «Краткословный ответ Феодула... против безбожного... писания Петра Скарги...», «Порада» і інші твори Вишенського».
Навіть у межах одного і того ж твору залежно від змісту мова письменника то наближалася до церковнослов’янської, то більшою мірою насичувалася народними елементами. За часів І. Вишенського українська народна мова в основному вже відповідала її сучасному типові, і межа між мовою народу і мовою пам’яток літератури була досить відчутною. Своєю консервативною мовною програмою Вишенський намагався її зберегти. Але ця програма розходилася з його власного літературною практикою. В його твори, навіть написані по-церковнослов’янськи, освіжаючим потоком вливалася народна мова. Наведемо характерні приклади вживання І. Вишенським слів, узятих ним безпосередньо з української розмовної мови: питаю, прагнут, грошики, хата, нехай, ледве, пиха, чобіт, праця, невимовний та ін. Однак і церковнослов’янізми в лексиці Вишенського займають дуже значне місце. Ось перелік найчастіше вживаних: благочестие, лжепророк, блуд, плоть, жажда, паки, егда, темница, благодать, святость, попрати, сластолюбивайший, окаяннЪйший, блаженный тощо. Ці старослов’янізми вжиті не з метою надання їм певної стилістичної функції, вони є звичайними ресурсами мови, так само як і багато народних українських слів. Це підтверджується хоч би тим, що чимало слів дублюються — виступають і в книжному, і в народному звучанні.
Народну розмовну мову І. Вишенський освоював у західноукраїнському діалектному різновиді. Через те в його творах зустрічаємо західноукраїнські лексичні діалектизми (начине, махлювати). Найбільш характерні діалектизми в галузі фонетики — це вживання твердого р (доручимся) та коротка вимова пом’якшеного голосного і закінчення -е в іменниках середнього роду на -я (утрапене, волосе). В галузі морфології насамперед слід назвати роздільне написання частки -ся, вживання неозначеної форми дієслова типу печи, стеречи.
Досить значну частину лексики І. Вишенського становлять полонізми. До словникового фонду його мови вони проникали двома шляхами. По-перше, І. Вишенський, живучи в Польській державі, читав польську літературу і, як і всі тогочасні письменники, зазнав впливу польської мови, особливо в галузі суспільно-політичної лексики. По-друге, полонізми, так само як і українські слова, засвоювались безпосередньо з розмовної мови, і не тільки польської, адже певна кількість їх була вже і в розмовній мові галицьких українців. У цьому легко переконатися на основі таких прикладів: канцлЬр, жолнер, хлоп, ксендз, фольварк, палац, каштелян, таляр, орта, жродло, шати, келишок, фрасунок, фолкговати, шафовати, врацати, трафити, злецоный, некшталтовный, вшетечный, теды, абовЬм, водлуг, альбо, жеби, прето, гды, овшем, вшелякий.
Меншою мірою письменник використовував латинізми (колегіум, орація) і грецизми (калугер — чернець; кир — пан; прот — старший наставник монастиря; пина — голод, спрага; пирг — вежа).Це переважно слова на означення абстрактних понять,богословська лексика та спеціальні терміни. В творах пізнішого періоду зустрічаються сербські та болгарські слова.
Тісне переплетіння церковнослов’янської, народної української і польської мовних стихій характерне і для фонетики та морфології Вишенського. Тут так само зустрічаються паралельні форми (тако – так, собі – себЬ). Іноді Вишенський утворює старослов’янські форми від українських слів, тобто вдається до так званих фіктивних церковнослов’янізмів. У вживанні дієприкметників Вишенський іде в основному за книжною традицією, і, навпаки, дієприслівники в нього здебільшого є народними. Близьким до народнорозмовного є його синтаксис.
І. Франко писав, що мова І. Вишенського ілюструє «безмірно інтересний образ того хаотичного стану, в якому находився наш язик в початку своєї літературної кар’єри, виломлюючись з обіймів церковщини».
Хоч мова І. Вишенського і являла собою строкату суміш церковнослов’янських, українських і польських елементів, вона була значним кроком уперед у наближенні тогочасної літературної мови до народної. Ця тенденція демократизації української літературної мови, незважаючи на спорадичні ослаблення її і відступи від неї, продовжувала розвиватися протягом XVII і XVIII ст., поки в літературній мові не запанувала повністю народна стихія.
[…]
Найбільш характерною ознакою стилю І. Вишенського є його ясність і прямота. Вони випливають з рішучості, безкомпромісності характеру письменника. На цю особливість свого стилю він вказував сам в «Послании к єпископом».
Об’єкт свого зображення І. Вишенський разив і дошкульним гумором, і в’їдливою іронією, і вогненним сарказмом. За допомогою цих сатиричних засобів він особливо яскраво змалював розгульне життя світських панів та вищого духівництва в «Пораді» та «Послании к єпископом». Літературний талант полеміста виявився не тільки в широкому діапазоні його сатирично-гумористичних засобів, айв умінні підкреслювати надзвичайно цікаві деталі. Цілком у реалістичному дусі, з дотепністю І. Вишенський змалював у «Пораде» образ шляхтича, якого він протиставляє скромному православному монахові. Цей шляхтич зарозумілий, бундючний, пустий, вдягає свою шапку то на той, то на інший бік голови, витягуючи при цьому шию, як індійський півень. Порівняння шляхтича з півнем, деталі, які перелічує письменник, описуючи його портрет, мають до деякої міри гротескне забарвлення, але в цілому вони дуже влучні й правдиві.
Сатиричні засоби, які використовує І. Вишенський в «Послании к єпископом» для характеристики продажного духівництва, мають ще більш їдке, саркастичне звучання. Ця сатира сповнена ненависті і гніву. Автор називає епіскопів то «пастирями чревопасными», то «волками пастырообразными». За допомогою ряду дієприкметникових епітетів письменник засуджує зрадницьку діяльність епіскопів. Українська православна церква була ними заплюгавлена, зневолена, поругана, похулена, збезчещена. Зрада епіскопів православній церкві і українському народові в уяві письменника асоціюється із порушенням подружньої вірності, з аморальністю в особистому житті. Для змалювання шкурництва і зажерливості епіскопів Вишенський використовує власні дієслівні утворення. Користолюбну життєву програму епіскопів він характеризує такими дієсловами-неологізмами: «уже пастыре нынешний век выжити, выроскошовапш, висловитися, выгордитися, выбогатитися, вымудритися умыслили сут». Ці ж риси епіскопів в іншому місці Вишенський розкриває за допомогою складних іменників: славолюбець, селолюбець, злато- и сребролюбець та ін.
Але чи не найбільшої сатиричної гостроти у викривальному зображенні епіскопів досягає І. Вишенський, показуючи ті шляхи, якими вони здобували свої високі церковні посади. Письменник критикує тут не самих лише епіскопів, а й весь чиновницько-бюрократичний апарат Польського королівства, його хабарництво і продажність. Почуття комізму в зображенні огульного хабарництва в шляхетській Польщі досягається повторенням простонародного вислову в руку тиць. Одному «сто или як ся трафит чирвоных золотых, в руку тыць; другому... завивши также, в руку тыць...тым зас, ворочки понаполнявши, овым — великих белых таляров, овым — зас полталярков, овым — ортов и четвертаков, тому в руку тыць, овому тыць и сему тыць».
І, нарешті, як засіб сатири у творах Вишенського нерідко виступає вогненний викривальний пафос. Інтонаційний лад мови набирає форми пристрасного, жагучого прокляття. Гнів Вишенського проривається нестримним, наче лавина, словесним потоком. Виклад досягає найвищої емоційної наснаженості. Синтаксично він оформлюється у вигляді подібних до себе окличних речень та в нанизуванні однорідних, часто синонімічних членів, розміщених здебільшого за принципом градації. Прикладів таких високоемоційних тирад можна навести багато, але чи не найбільш характерною з них є тирада з «Послания до всіх обще в лядской земли живущих», в якій засуджується моральний і громадсько-політичний розклад в польсько-шляхетській державі в період підготовки унії […].
Щоб посилити викривальне звучання цієї тиради, І. Вишенський повторює перед кожним словом довгого синонімічного ряду означальний займенник все. Цим він досягає також енергійності, динамічності в побудові фрази, ударності її інтонаційної інструментовки: кожного разу на слові все інтонація послаблюється з тим, щоб посилитися на наступному однорідному члені, який є носієм нового змістового відтінку. Таким чином, автор, нагромаджуючи подібні слова, уникає монотонності мови, надає їй пристрасного емоційного звучання. Вишенський був великим майстром гумору і особливо сатири, гострий меч якої допомагав йому завдавати ударів запеклим ворогам, зрадникам народу. Ніхто в давній літературі до Вишенського не вмів так, як він, користуватися сатиричними засобами зображення.
Однією з суттєвих особливостей мовного стилю визначного полеміста є використання ним оригінальних лексичних утворень. За висловом І. Франка, Вишенський був першим ковачем слів в українській мові. Утворені ним нові слова виконують визначну стилістичну і смислову функцію в його творах. Здебільшого вони є сатирико-гумористичними засобами. Іноді Вишенський нанизує одне за одним складні новоутворені слова, досягаючи враження словесного знущання над об’єктом своєї сатири. Досить нагадати калейдоскопічний словесний потік, яким у «Пора дії» І. Вишенський викриває черевоугодництво панства: «еще еси доматур, еще еси кровоед, мясоед, вълоед, скотоед, звєроед, свиноед, куроед, гускоед, птахоед, сытоед, сластноед, маслоед, пирогоед; еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал; еще еси тълоугодник; еще еси телолюбител ; еще еси кровопрагнител ; еще еси перцолюбец, шафранолюбец, имберолюбец, кгвоздиколюбец, кминолюбец, цукролюбец и других бреден горко- и сладколюбец; еще еси конфакттолюбец…»
Неологізми Вишенського належать до найважливіших повнозначних частин мови: іменника, прикметника, дієслова, прислівника. Єзуїти в писаннях полеміста дуже часто іменуються четверорогими исусоругателями. Єпіскопів характеризують прикметники чревопасные, пастырообразные, пиво у панів трояковыборное. Панам властиві такі виражені складними іменниками-неологізмами риси, як звЬролютство, красноглядство тощо. Кирило Терлецький знищував людей смертю водотопленою і огнепалною. Зустрічаються в творах полеміста і такі слова-неологізми: мясочревохотний, богочревці, писародрачі, танцоводець, пружнославолюбець, живолупити тощо.
Мова творів Вишенського насичена специфічними зображувально-виражальними засобами: порівняннями, епітетами, метафорами та іншими тропами. Так, для характеристики найбільш ненависних йому єзуїтів письменник використовує знижувальні епітети: лживо-лицемьрные, машкарники, вшетечники, куревники, лжелюбы, самохвални, правдоненавистницы і т. д. Рідше зустрічаються в посланіях схвальні епітети. Вони відносяться передусім до представників народу, православної церкви, яку захищав письменник, слов’яно-руськоїмови. Тогочасну книжну українську мову Вишенський звеличував епітетами спасительный, плодоноснейший, любимійший.
Моральне здичавіння католицького духівництва в «Обличении диавола миродержца» виражене метафорою валятися в багні черевної похоті і сластолюбства. Замість того щоб сказати «згадаймо про минуле», Вишенський вдається до метафори — відкотімо надгробний камінь. Боротьба православ’я з католицизмом метафорично передається як напад шершня на павутиння.
Особливо дотепні метафори та порівняння Вишенський уміє добирати для характеристики унії і тих, що злакомилися на її «принади». «Наши некоторые слабоумные, — пише він в «ЗачапцЬ мудрого латынника з глупым русином», — лакомятся яко на пироги, на некую латинскую унию, о той унеи под притчею жартовнаго обычая написати могу». І далі автор дає гумористичну зарисовку, засновану на грі слів. Слово унія своєю звуковою стороною в творчій фантазії автора асоціюється із словом юная. І він образно протиставляє уніатську церкву православній, як молоду, красиву, але розбещену жінку старій, зате вірній і дбайливій дружині.
В іншому творі («Послание Доминикии») прихильників «латинської премудрості» письменник висміює за допомогою нового несподіваного порівняння. Вони нагадують йому коня, що довго стояв у стайні і дуже зрадів, коли вискочив на молоду траву; він і не зчується, як його загнуздають. Зневагу до католицизму та унії Вишенський виражає засобом метафоричного протиставлення траві вівса: «Бо есть так сладкая латынское прелести трава, иже еЪ воли на широком поли вкусивый своеволие заживати, нижли в стайни благочестия на привязех законных наилепшим овсом истинное науки питатися хочет».
В «Краткословном ответе Феодула» унія, на яку перейшло багато українських панів та епіскопів, називається овчарнею погибелною. В цю овчарню диявол загнав багато людей не тільки обіцянками та обманом, а й мученичеством и розмаитыми бідами. В «Послании к єпископом» унія порівнюється з глибоким виром. Усі, що потрапили в той вир, мусять потонути, якщо не схаменуться.
Порівняння — один з улюблених мовно-художніх засобів у творах Вишенського. Адже порівняння, хоч і не таке стисле, як метафора, зате є більш виразним і дохідливим. У порівняннях І. Вишенського виявилась його мовна майстерність, вміння мислити пластичними художніми образами. Порівняння відзначаються соковитістю і рельєфністю, оскільки їх другим членом завжди буває якась добре відома характерна деталь народного побуту. Вишенський проявляв неабияку творчу сміливість у відшукуванні спільних рис у зіставлюваних явищах. Взяти хоча б порівняння, з допомогою яких Вишенський підсилює думку про неминучу загибель носіїв соціального зла, аморальності і розбещеності в польсько-шляхетській державі […]. Кострицю селяни згрібають і спалюють восени, як непотрібне сміття; іскри, ледве вилетівши з вогню, гаснуть. Тому ці порівняння виявилися справді дуже придатними для підсилення враження, яке прагнув створити письменник.
Викриваючи зарозумілість польського шляхтича потоком запитальних речень, І. Вишенський в одному з цих речень порівнює його з порхавкою (круглим луговим грибом, який, висохши, випускає спори у вигляді дрібненького пилу і трохи нагадує пульверизатор): «Что о собі; велемудруеши? Что ся възносиши? Что ся хвалиши? Что ся, як порхавка, надымаеши»? Людську непорочність і незлобність Вишенський порівнює з голубом, хитру людину — із змієм і т. д.
Є у Вишенського і розгорнуті порівняння, коли одна картина порівнюється з іншою. Так, доводячи пріоритет православ’я над католицизмом, Вишенський порівнює їх з джерелом та рікою, що з цього джерела випливає.
Ряд порівнянь Вишенського має народну основу. Шляхтич, наприклад, говорить, як пустое коло млынное, крутячи та выворочаючи безпожиточный тот язык. Єпіскопи в розкошах плавають, як у маслі. Письменник гнівно передрікає їм неминучий суд за зраду українського народу, і якби вони зважили на той суд, то бігли б як мати родила від тих єпіскопств. Іронізуючи над. Юрієм Рогатинцем, який надто легким вважав пустельницьке життя, Вишенський говорить, що це йому не пироги їсти, вставши вранці з ліжка.
Зустрічаються у Вишенського і народні прислів’я. Самохвальство папи, та уніатів він підкреслює приповідкою: Каждая... лишка свой хвост хвалит. Людину, яка взялася за переклад праць Златоуста без знання справи, письменник характеризує народною приказкою: Варив, варив та й пролив.
Значну стилістичну функцію у творах полеміста виконує також просторіччя, різні народні грубуваті слова й вирази. Вони служать засобом загострення сатиричного спрямування творів. Так, польського шляхтича, який намагається глузувати з православного ченця, він присоромлює тим, що називає його нерозумною дитиною, нездатною зрозуміти тяжких умов життя і боротьби простих людей. Навмисно грубуватими, натуралістичними штрихами змальовується шкурництво та обжерливість духовних сановників. Використані ті простонародні синоніми, які містять у собі відтінок зневаги: «Славы и богатства дотиснулися есте, чого в мирскум чину не иміли есте, тучнитеся, кормите, питаете, насыщаете чрево роскошными снідми, гласкаете гортань смачнейшими кусы, услаждаете, смакуете, мажете, собі угаждаете, волю похотную во всем исполняете?» Інколи своє негативне ставлення до «латинської прелести» автор виражає за допомогою тривіальних висловів.
Просторічними висловами Вишенський характеризує єзуїта Скаргу та його прихильників, які дмуться, напинаються, кокошаться, вгору підносяться і вилітають. Скарга мучиться, потіє, стягаючи на одну купу всіляке сміття, щоб підняти на цей п’єдестал свого ідола — папу римського.
Уважний аналіз мовностилістичних особливостей творів І. Вишенського приводить до висновку, що найбільшу питому вагу в системі його художніх засобів має поетичний синтаксис.
Якими ж синтаксичними прийомами найчастіше користувався І. Вишенський? Враження безпосередньої, палкої, переконуючої розмови він досягав за допомогою найрізноманітніших окличних і питальних конструкцій. Окремі сторінки його творів становлять суцільний набір питальних і окличних речень, які йдуть одно за одним то однорідними потоками, то перемішуються між собою в різних варіаціях. Ряди окличних і питальних речень можуть виконувати різну стилістичну функцію. До складу окличних речень входять іноді дієслова в наказовому способі, що виражають звертання до адресатів посланій. Такі речення, як правило, сповнені повчального змісту, наприклад: «Не ругайся, да не поруган будеши! Не смійся, да не посмеян будеши! Не безчести, да не обезчещен будеши!»
Дуже часто І. Вишенський будує окличні речення з питальною інтонацією. В такому разі ці речення виконують здебільшого викривальну роль. Автор звертається ними до адресатів своєї сатири з докорами, кидає їм у вічі обвинувачення в пороках.
Функцію, подібну до цих окличних, виконують речення питальні. Вишенський вдається до них тоді, коли сатиричну спрямованість мови треба ще більше посилити.
Нерідко І. Вишенський застосовує такий засіб поетичного синтаксису, як антитеза. Користуючись нею, письменник досягає контрастного зображення різних явищ або ж показує глибоку суперечливість, незугарність якогось одного явища. Так, за допомогою протиставлення він дуже стисло малює невідповідність між розгульним світським життям церковників і їхнім духовним саном. Окремими словами — першою частиною протиставлень — Вишенський розкриває злочинний спосіб життя епіскопів ще до заняття ними церковних постів, підкреслює скандальні подробиці з їхніх біографій, показує їх як представників кримінального світу, покидьків суспільства. В поєднанні з першими другі члени протиставлень набирають іронічного звучання. «Днесь кат, а завтра священник, днесь мучитель, а завтра учитель, днесь корчмар и танцоводец, а заутра богослов и народоводец, днесь убийца, а заутра святитель и єпископ». Слова днесь... а завтра передають раптовість зміни становища епіскопів, легкість, з якою вони добилися своїх посад. Як бачимо, одне з протиставлень Вишенського (учитель-мучитель) є трансформацією народного римованого образного вислову.
У Вишенського виступає і інший мовностилістичний прийом, близький до протиставлення, — паралельні, виражені подібними синтаксичними конструкціями твердження зіставляються дуже часто за протилежністю їх змісту. Виклад набирає форми розгорнутого багаточленного періоду. Таким прийомом письменник досягає широти і всебічності у змалюванні соціальної дійсності. Паралелізми автор використовує для зображення розкішного життя феодалів і нужденного животіння селян.
Перелік, нагромадження в одному реченні семантично близьких між собою слів — одна з характерних ознак поетичного синтаксису І. Вишенського. Вміння Вишенського будувати довгі синонімічні ряди або ж бачити в одному предметі багато різних якостей, які можна виразити потоком однорідних граматично, але різних за значенням слів, є свідченням його незвичайної поетичної уяви і досконалого знання мови, зокрема її лексичних багатств. Перелік Вишенський використовував тоді, коли йому треба було передати якесь сильне враження. Наприклад, сучасних йому претендентів на вищі церковні посади він характеризує переліком таких слів: діролазці, наемницы, злодій, разбойницы, волци, драпіжницьі, пси, волхвы, чародіє, войни, жолнірі,кровопролийцы, игрцы, скоморохи альбо машкарники.
До речі, використання довгих синонімічних рядів, як і деякі інші прийоми, не є винятковою ознакою стилю Вишенського, вони були досить поширеними в тогочасній полемічній літературі. Найчастіше зустрічалися вони в тих письменників, які надавали особливої ваги емоційній вражальності своїх творів, зокрема в Мелетія Смотрицького, Клирика Острозького та ін. Про спільність цих стильових прийомів полемістів може свідчити така тирада Клирика: «Якого есте преслідованья, якого уруганья, якогополичкованья, якого оплевания, якого змешання и затрясненя, якого на остаток кровопролійства, мужобойства, забійства, тиранства, мордырьства, находенья кгвалтов на домы, на школы, на церкви, обелженья шкарадного невіст паненек чистых душ невинных, паній зацных и вельможных при самой найчистшой и страшной, а непостежимой таемниды и офіре при пріймованю святійших тайн тіла и честные крови Христовы, наполнили и наброили». І все-таки ці прийоми І. Вишенський використав з найбільшим художнім ефектом, дарма, що він виступає як противник всіляких «риторських ухищрений».
Вже з деяких цитованих уривків можна зробити висновок, що для Вишенського не чужою була побудова речення за принципом анафори. Справді, анафоричні зачини фраз у творах письменника зустрічаються дуже часто. Що зумовлювало застосування цього прийому? Повторення на початку кількох речень одних і тих же слів надавало його викладові виняткової експресивності, сповнювало його високого риторичного пафосу. Застосування анафори зумовлювало особливу стрункість викладу думок. Цілком зрозуміло, що анафори були найбільш характерні для рядів однорідних питальних чи окличних речень. Сатира від цього ставала більш в’їдливою і хльосткою. Ось для прикладу кілька об’єднаних спільним зачином питальних речень, у яких розкрито обмежене коло життєвих інтересів багатого пана того часу, зображено його в типовому побутовому оточенні: «Албо мнимаеш, иж ся ты чого пожиточного в замтузі научил? Албо мнимаеш, иж ты што богобойного от шинкарки навык? Албо мнимаеш, иж ты што розсудного от дудки и скрипки и фрюярника разобрал? Албо мнимаеш, иж ты от трубача, сурмача, пнщалника, шамайника, органисты, рекгалисты, иньструментисты и бубенисты што о дусі и духовных річах коли слышал? Албо мнимаеш, иж ты от псих пастырев, мысливцов или водовозов, возниц или скачомудрец, кухаров или пирогохитрец-пекаров што о богословии навыкл?»
Речення з анафоричними зачинами подекуди йдуть одне за одним у порядку градації, тобто розміщені так, що передають процес наростання зображуваної автором риси. Такими реченнями, наприклад, характеризується гордість і самовладність папи в «Послании ко князю Василию Острожскому»: «То ли твоя віра, римлянине, як в мирі сем славен и велик еси? То ли твоя віра, римлянине, як над всіми връх погонити хощеши? То ли твоя віра, римлянине, як в жизни сей чести и власти ищеши? То ли твоя віра, римлянине, як всіх под събою нижших, и безчестнійших, и убогших, и подлійших иміти прагнеши?»
Кожне з цих речень послідовно розкриває вищий, ніж у попередньому, ступінь негативної ознаки папи римського. В першому реченні папі докоряється за те, що він хоче бути славним і великим. В другому засуджується його прагнення піднятися над усіма. В третьому автор викриває його прагнення підкорити собі всіх, принизити і поневолити. Зрідка подібні речення для більшого зосередження уваги читача на останніх членах, які в цих реченнях є найбільш значущими, мають римовані закінчення. Зокрема, три останні з наведених вище речень закінчуються дієслівною римою (хощеши-ищеши-прагнеши).
Взагалі ж градація є досить частим явищем у системі художніх засобів І. Вишенського. Відповідно до неї розміщуються не тільки речення, а й окремі однорідні члени в середині їх.
Можна навести також приклади епіфори — випадки, коли речення закінчуються одним і тим же словом або виразом. Зустрічаються і такі цікаві синтаксичні прийоми, коли речення становлять ампліфікації, обрамлені епіфорами і анафорами одночасно. За допомогою цих ампліфікацій Вишенський, наприклад, відтворює моральний розклад польсько-шляхетського суспільства в «Послании до всіх обще в лядской земли живущих». Починаються речення виразом вьмісто зась, а закінчуються словом владіет. Анафоричний зачин виражає відсутність позитивних ознак, що перелічуються, слово владіет підкреслює наявність цілого ряду пороків, якими охоплена польсько-шляхетська держава і особливо її правлячі кола: «Вьмісто зась смирения, простоты и нищеты гръдост, хитрост, матлярство и лихоимство владіет. Вьмісто зась суду и правды несправедливост, лъж, крывда, прехитреня, препрене, потвар, лицемірне, лест и кгвалт антихристов владіет. Вьмісто зась віры и надежди, и любви безвірство, отчаяние, ненавист, завист и мръзост владіет. Вьмісто зась ціломудрьнаго жития конечное вшетеченство, плюгавство и нечистота скверная владіет».
Речення І. Вишенського щодо їх синтаксичної будови неоднакові. Зустрічаються прості уривчасті конструкції, але, як і в багатьох літературних творах того часу, в посланіях полеміста можна знайти синтаксичні періоди на пів сторінки і більше. Однак слід зазначити, що у Вишенського окремі прості речення рідко пов’язуються підрядним зв’язком з послідовною підрядністю. Такі синтаксичні побудови, викликані надмірною ускладненістю думки або прагненням затуманити ЇЇ зміст, були Вишенському невластиві. Його складні синтаксичні утворення — це здебільшого набір рівнозначних сурядних речень, зв’язаних єднальними чи протиставними сполучниками або без них. Багатогранність думки у Вишенського поєднувалася з простотою викладу.
Визначні стильові надбання Вишенського, незважаючи на те, що його твори протягом двох з половиною століть не друкувалися, продовжували розвиватися в давній українській літературі, зокрема в творах письменників київської школи. Так, викриваючи польську шляхту в приписуваних Хмельницькому листах-фальсифікатах, літописець Величко повторював стилістичні прийоми Вишенського — довгі синонімічні ряди. Засіб нагнітання питальних та окличних речень для піднесення емоційності викладу використовував Г. Сковорода.
Всебічний аналіз стильових особливостей творів І. Вишенського підтверджує, що він був не тільки великим борцем, громадським діячем, а й видатним, талановитим художником слова свого часу.
Л-ра: УМШ. – 1960. – № 4. – С. 26-34.
Твори
Критика
