Народнопоетичні образи в творчості Дмитра Загула
Ю. Кочерган
Творчість Дмитра Загула — відомого українського поета 20-30-х років ще мало досліджена. За останні роки з’явилось декілька статей, присвячених його творчості (зокрема, Н. Томащука, Л. Чернеця, С. Далавурака, Ю. Кузьменко, С. Крижанівського).
Великою популярністю користувалась у народі пісня-марш В. Верховинця на слова Д. Загула — «Грими, грими, могутня пісне!»
Досить помітний вплив народної пісні на Д. Загула уже на самому початку його творчості (цикли поезій «Весняні мрії», «Думки»). Мотивами народних пісень навіяні більшість віршів названих циклів. Так, у вірші «Власні смутки, власні болі...», крім пісенного мотиву, коломийкового ритму, автор перейняв поетику народної пісні: лексику пестливості (думонька, вітрець, горенько, сльозинка), тавтологічні звороти («як я плачу, сльози трачу, як сумую я...»), постійні епітети (тужний голосок, золоті колоски, чисте поле), пісенні паралелізми:
Як прийде сніпки в’язати
Та, що я люблю,
Колоски їй муть казати,
Як то я терплю...
(«Нова Буковина»» 13 листопада 1912 року).
У вірші «Грай, легкокрилий вітре, на полі» — тавтологічні вирази народного походження («думку тужливу — сумну», «пісню веселу-чудну»), порівняння долі з лютою мачухою, постійні епітети (вітер — легкокрилий, морози — холодні, хмари — чорні), засіб градації у словах синонімічного змісту (горе, недоля). Автор використав досить рідкісний у народних піснях засіб антитези паралельних образів: перший образ з сфери природи найчастіше символічний, щоб надати ширшої перспективи реальному образові (у Загула цей реальний образ частіше з сфери почуттів) :
Грай, легкокрилий вітре, на полі,
Думку тужливу — сумну —
Я ж защебечу, як пташка на волі,
Пісню веселу — чудну!
(«Нова Буковина»» 3 листопада 1912 року).
Особливо тісно зв’язаний з образністю, ритмічною структурою, мотивами народної пісні цикл поезій Д. Загула «В темряві». Сама назва віршів часто вказує на народнопісенні джерела поетичного натхнення автора: вірші «Ой піду я в чисте поле», «На долині дві калини», «Рано-ранесенько гарною дниною» та ін.
Як переспів народної пісні сприймається вірш Д. Загула «На долині дві калини». Внутрішній, почуттєвий стан автора завжди в гармонійному поєднанні з пейзажним малюнком, один-два штрихи якого завжди поглиблюють зміст сказаного, емоційний підтекст.
У ранньому циклі віршів «Хвилі кохання» Д. Загул звертається до народних пісенних мотивів про нещасливе кохання. Цікавим щодо тонкої спорідненості поетичних настроїв з народною піснею є вірш «Дай любистку, дай васильку».
Автор використовує у вірші обов’язкові атрибути чарування, що є необхідним компонентом народної пісні: любисток, волошки, рута, м’ята, барвінок, які закохана (частіше) чи закоханий використовують як чари, що викликають жагучі почуття. Поет хотів з цих квітів сплести вінок, щоб хоч на хвильку викликати у коханої таке ж палке і щире почуття. Якщо ж чари не допоможуть йому, він просить, щоб кохана, яку він порівнює з квіткою (теж обов’язковий атрибут пісень про кохання), дала йому отрути, щоб поет міг забути її, заспокоїти страждаюче серце.
Образи вірша, мотив нещасливого кохання навіяні тужливими, мелодійними коломийками, що чарують глибиною щирих почуттів.
Не хочеш ми, дівчинонько, миленькою бути,
То дай же ми таке зілє, щоби ті забути.
Ой знаю я таке зілє близько перелазу,
Ой як дам ти напити сі, забудеш відразу.
(Володимир Гнатюк. Коломийки, т. 2.— «Етнографічний збірник», т. XVIII, Львів, 1906, стор. 160).
З народною піснею, її символікою, своєрідністю сюжетів тісно пов’язана збірка віршів Д. Загула «З зелених гір» (1918).
Як і в народній казці, поет використовує у вірші «Десь за тридев’ятим морем...» двоплановість: система образів і система понять, що стоять за цими образами.
Десь за тридев’ятим морем, тридев’ятою горою,
Під заклятою скалою спить крилатий змій.
Як потвору ту поборем, то розлучимося з горем,
Наше щастя метеором спалахне, як стій.
Казковий колорит образної системи не позбавив вірш громадського звучання, тієї глибокої основи, на якій грунтуються роздуми автора: адже підтекст лиш один — тільки в боротьбі можна подолати змія, який зазіхає на наше щастя.
Безперечно, вірш з’явився на народнопісенній основі: тут спільна з народною піснею образність (крилатий змій), засоби художньої майстерності (крила — орлині, очі — соколині), казкові повтори-зачини. Вірш зберігає таємничий інтонаційний малюнок казки.
Цикл віршів Д. Загула «З Підгір’я» (із збірки «З зелених гір») закінчується коломийками, що, як ремінісценція перлин народної творчості, навіяли поетові і відповідний плин думок, і стильові особливості поетичної манери: дворядкова строфа, мелодія чотирнадцятискладових рядків, паралельне римування, афористичність фрази.
У коломийках автор дотримується певних особливостей композиційного плану (вступна частина, розгортання сюжету, кульмінація і розв’язка). Ось, приміром, вступна частина і початок розгортання сюжетної лінії:
Як деколи здрімається, то сниться Підгір’я,
І думонька вертається на рідне подвір’я.
Там ненечка старесенька засмучена ходить,
Щовечора, ріднесенька, як пташка заводить.
(Дмитро Загул. Вибране, K., 1961, стор. 72).
Стильові особливості коломийки «Ой полиньте, мої думи, на зелені гори» особливо близькі до народних творів: пісенний зачин, уособлене звертання до думок, що звучить як відгомін «Кобзаря» («Думи мої, думи мої»).
Особливо зв’язані з народною піснею вірші на мотив туги за Буковиною. З народною творчістю єднає автора метод реалістичного відтворення дійсності. Образне слово поета, збагачене стильовими особливостями народної пісні, — повторами, уривчастими інтонаціями, реалістичними деталями, епітетами, пестливими назвами пісенного походження — спрямоване на поглиблення емоційного змісту віршів (цикл поезій «З рідного поля»),
Д. Загул у той час перебував на Наддніпрянській Україні, і рідна Буковина чарівною пташкою прилітала в тужних спогадах поета. У змученому, вистражданому серці воскресає давня згадка: стара ненька, її молитви, в яких і сльози, і туга; легенди про битви давніх часів. Реалістичні деталі коханого краю Д. Загул подає в пестливих народнопісенних формах (стежечка, куточок, хатинка старенька, темний садочок, самотня смерічка), які тонко передають тужний настрій поета.
Неповторний Д. Загул у змалюванні пейзажів рідного краю. Думки, образи пейзажної лірики поета пройняті чисто народним розумінням краси. Навіть коли митець бере лише два улюблених у народі кольори (синій і рожевий) він уміє відтворити з їх допомогою казкову красу рідного краю:
Згасає день за синіми лісами,
За синіми лісами лягла імла;
Пливуть рожеві хмари небесами,
І тихо з небесами злилась земля.
Інверсія, плавна мелодія звуків, алітерація «с» посилюють емоційний образ відтвореного пейзажу.
Рідний край у віршах Д. Загула постає ніби з народних легенд: в таємничому романтичному серпанку ввижається йому пейзаж рідної Буковини. Мрія і реальне сплелись воєдино, і в плетиві тих видінь (мавоньки лісні, смерічки-жалібниці, зелені сосни, явори, ялиці) відчуваєш палке почуття любові до рідного краю, тугу за ним («Я чую пісню, мов крізь сон...»).
Я бачу кичери в імлі, Там грають мавоньки лісні, —
Зелені сосни та ялиці, Дівчата вільної цариці —
Сумні смерічки-жалібниці, Я бачу кичери вві сні,
Гірські потоки голосні. Зелені явори, ялиці.
Легенди і пісні, які Д. Загул чув у дитинстві, будили його уяву. У пізніші роки з сторінок «своєрідної гуцульської епопеї» (як зазначав Д. Загул у автобіографії, написаній до збірки «Мотиви») перед поетом поставали образи славних месників (опришків) Олекси Довбуша, Петрія, Мухи.
Вірш «Спомин» (із збірки «Мотиви», 1927) — відгомін давніх легенд про Довбуша. Як і в народних легендах, автор змальовує свого героя — месника в барвистому народному строї, що доповнює красу його душевних якостей: мужність, глибокий природний розум, що «блискавкою грає» в очах.
Діалектизми вірша явно відтворюють народний колорит Гуцульщини.
Образність поетичної думки Д. Загула споріднена з художніми засобами українського фольклору, адже саме таким постає перед нами образ Довбуша у вірші «Спомин».
У руках — ведмежа сила,
Груди — спіж, а дужі ноги
Незатертий слід лишають
На отаві лісовій.
Якщо покладатись на працю П. Бажанського «Олекса Довбуш» (видана у м. Перемишлі 1913 року), то фольклорний портрет Довбуша «не витвір мрійної уяви» поета: «Взагалі фольклорний портрет Довбуша мало чим відрізняється від його справжнього зовнішнього вигляду, збереженого в пам’яті сучасників. У 1850 році 120-річний житель села Вижне Жаб’є, Шімон, який юнаком бачив Довбуша, розповідав, що той був рослий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, мав усміхнене обличчя, проникливий погляд, дзвінкий голос, на ньому була шапка з павиним пір’ям, мазана сорочка, широкий пояс, за ним два пістолі, порохівниця, капшук на тютюн, торба, на плечі кріс, червоні штани, постоли» (В. Гнатюк. Народні оповідання про опришків. — Етнографічний збірник, Львів, 1910 р„ т. XXVI, стор. 96).
На фольклорних матеріалах написаний вірш Д. Загула «Минулий сон». З билинного епосу постають події давніх років, важкої боротьби народу з загарбниками. Поет в уяві перегортає сторінки історії далі: тяжкі роки ворожнечі і розбрату між князями, що мечем і стрілами виясняли між собою стосунки, внаслідок чого «падали стріли дощем, а смерди снопами лягали».
У ритміці, в образності думки, в сюжеті строфи вірша відчутні впливи «Слова о полку Ігоревім».
Слід відзначити, що зв’язок поета з народною піснею в різні періоди його творчості неоднаковий. Якщо в ранній період творчості Загул наслідував народну пісню, то пізніше — використання народної образності, фольклорних джерел — результат осмислення поетом скарбів народної творчості, глибокої поетичної трансформації.
Л-ра: Народна творчість та етнографія. – 1972. – № 4. – С. 49-53.
Твори
Критика