09-02-2020 Дмитро Загул 142

Біографія Дмитра Загула

Біографія Дмитра Загула

Дмитро Юрійович Загул – український поет-символіст, літературознавець, критик, публіцист, перекладач, педагог, громадський діяч – народився 28 серпня 1890 року в буковинському селі Мілієві.

Родина майбутнього поета жила дуже бідно. Батька постійно гнітили нестатки й борги, турбота про те, як прогодувати сім'ю. Він був неписьменний, але умів цікаво розповідати різні життєві історії та грати на флоярі. Довгими зимовими вечорами у їхній хаті збиралось багато людей, що вели жваві розмови про героїчне минуле України, про опришків Довбуша, Петрія та Мухи, про важке тодішнє життя. Хлопчик з жадібністю вбирав цю інформацію. Мати Сафта й сестра Марія знали багато народних пісень і часто співали їх. Наслідуючи коломийки, Загул почав складати перші власні пісні.

Сестра Марія навчила його читати ще до школи. Учився хлопчик старанно, рано зацікавився художньою літературою. Спершу — пригодницько-фантастичними романами, пізніше — творами Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Пантелеймона Куліша, Івана Франка.

1902 року помер батько Дмитра, і жити стало ще важче. На здібності Дмитрика звернув увагу директор школи і послав його навчатися до Чернівецької класичної гімназії, яку той закінчив 1912. Під час навчання в таємному гуртку він знайомиться з творами Карла Маркса, Л. Феєрбаха, Г. Плеханова, Михайла Драгоманова, М. Бакуніна, М. Штірнера, Ф. Ніцше та ін. Цікавиться соціологією. Очолює творчий гурток, у роботі якого брали участь відомі потім літератори — В. Кобилянський, П. Галензовський, І. Киявчук, М. Лютик та ін. До їхньої поетичної творчості, крім вчителів-словесників, виявили увагу Осип Маковей, Ольга Кобилянська, С. Яричевський, а також популярні тоді «молодомузівці».

Навчаючись у гімназії, Дмитро переклав на українську мову другу пісню «Енеїди» Вергілія, кілька Горацієвих сатир та «Пісні про дзвін» Ф. Шиллера. З власних поезій 1909 року в газеті «Буковина» надрукував вірші «Високо вгору здійму свої руки» та «Що мені із того, мила». 1912 року в газеті «Нова Буковина» опубліковані цикли його поезій «Весняні мрії», «Думки», «В темряві» та «Хвилі кохання». Під час навчання Дмитро заробляв на хліб репетиторством, а з 1912 працював у чернівецьких газетах «Нова Буковина» та «Народний голос», де й друкував свої вірші. У ранніх творах Загули помітний вплив модерністів.

1913 року в Чернівцях вийшла перша книжечка молодого поета «Мережка». Загул вступив на історико-філологічний факультет Чернівецького університету, але подальший життєвий шлях поета зламала війна. 1915 року, коли російські війська відступали з Буковини, його було взято заручником і відправлено до Нижнього Новгорода, де він і одружився. Згодом переїхав до Одеси, а звідти — до Києва. Працював бухгалтером, санітаром, учителем, редактором. У той же час писав нові вірші, займався перекладами, виступав з публіцистичними статтями.

У 1918 Дмитро Загул видав збірку віршів «З зелених гір», завдяки якій здобув певне літературне ім'я. 1918 року Дмитро Загул прилучився до об'єднання письменників-символістів «Музагет», що стояло на позиціях чистого мистецтва. Драматичні події 1919 відбилися в мотивах лірики, що ввійшла до збірки «На грані» (1919), яку Олександр Білецький назвав однією з найстрашніших книжок українського модернізму, книжкою крайнього соліпсизму й безнадійної містики.

Після закінчення громадянської війни в Україні Дмитро Юрійович активно включається у громадське життя, в культурно-освітню роботу. Працює викладачем літератури на педагогічних курсах у містечку Ставище. З вересня 1922 вчителює, а потім стає директором школи села Саварка. Через рік переїжджає до Києва на посаду редактора сценарного відділу «Українфільму», а згодом посідає посаду наукового працівника Академії наук (ВУАН).

У 1927 вийшла підсумкова збірка поезій Загули «Мотиви» (з передмовою Олександра Білецького). У ній поет виявив себе апологетом нової доби, передусім «Автобіографією». Але революційний оптимізм не справджувався, реальна дійсність дисонувала з мріями. Після згаданої збірки його вірші уже не виходили окремими збірками, хоч у періодиці час від часу й з'являлися: «Як замовчать по тротуарах звуки», «Яка ж то буря буйно грає» та ін. Письменник редагує альманах «Західна Україна», пише критичні статті, перекладає: Гете, Шиллера, Гейне, Бехера, Гезенклевера, Гріна, Геббеле та ін. До цього ж періоду належать і численні критичні та літературознавчі статті письменника: «Спад ліризму в сучасній українській поезії», «Зріст і сила творчості П. Тичини», підручник «Поетика» (1923). 1930 року він підготував і видав із власною передмовою збірку творів В. Кобилянського.

1933 року, як члена літературної організації «Західна Україна», Загула звинуватили в націоналізмі й засудили до 10 років концтаборів. Покарання письменник відбував у Забайкаллі, на залізничній станції Урульга. Його призначили редактором багатотиражної газети «Строитель Бама». Працював він і літературним оформлювачем в агітбригаді.

Після вбивства Сергія Кірова справу Дмитра Загула переглянули й перевели його в північно-східні табори Колими. Тут він був і асистентом фельдшера, і помічником маркшейдера, і заготівельником деревини, й обліковцем на вивезенні торфу та золотоносних пісків; і обмірником забоїв, і днювальним у бараку, і просто різноробочим. Загальні роботи вимагали твердих м'язів, живучості, фізичного здоров'я. А Загулові вже перевалило за п'ятдесят.

За свідченням репресованого російського літератора Федора Тихменьова, Дмитро Загул, відбувши 1943 року визначений строк, просив законного звільнення, але йому, як і іншим, відповіли, що до «особливого розпорядження» вони «сидітимуть» далі. Після звістки про можливе довічне ув'язнення Загул занепав духом, на важких роботах фізично ослаб.

Дмитро Загул помер від паралічу серця влітку 1944 року на Колимі, в одному з таборів між Магаданом і Ягодним.

За іншими джерелами, був заарештований та засланий 1935 року, і про дальшу його долю відомостей немає. Смерть його підтверджена в радянських джерелах згадкою, що «помер наприкінці 30-х років» (пор. «Із поезії 20-х років», К., 1959).

Видання:

Поетичні збірки:
Мої думки й пісні. — Чернівці, 1912.
Мережка. — Чернівці, 1913.
З зелених гір. — Київ, 1918.
Мара. Памятка червоного терору. — Київ, 1919.
На грані. — Київ, 1919.
Наш день. 1919-1923. — Харків, 1925.
Мотиви. — Київ, 1927.

Переклади:
Генріх Гайне. Книга пісень. — Київ, 1918-1919. — 2 част. (спільно з Володимиром Кобилянським)
Генріх Гайне. Нові поезії. — Київ, 1919 (спільно з Володимиром Кобилянським).
Вольфґанґ Ґете. Фавст. Перша частина. — Київ; Відень, 1919.
Генріх Гайне. Сатира ті інші політичні поезії. — Харків; Київ, 1923.
Фрідріх Шиллер. Балади. — Київ, 1927.
Вибір німецьких балад. — Київ, 1928.
Джордж Гордон Байрон. Мазепа. — Харків, 1929.
Редактор видання: Генріх Гайне. Вибрані твори. Т. 1-3. — Харків; Київ, 1930.

Біографія

Твори

Критика


Читати також