Добром зігріте серце (Штрихи до портрет Оксани Іваненко)
Віктор Костюченко
Вже понад п'ятдесят років працює в літературі Оксана Іваненко. Написано десятки книжок для дорослих і для дітей: казки, оповідання, повісті, романи, літературно-критичні статті; зроблено чимало перекладів. Її праця відзначена літературною премією імені Лесі Українки. А їй здається, що головного свого твору вона ще не написала, і тому вона дорожить хвилиною, днем...
Живе Оксана Дмитрівна Іваненко у Києві. Надзвичайно любить своє місто, його старовинні вулички і нові проспекти, 6агаті бібліотеки й музеї, його театри, парки і широкий Дніпро.
А коли навесні теплішає, переїздить за місто, в чарівну Кончу-Озерну. Тут у неї — клени, берізки, блакитна ялинка, горобина. Їх посадила Оксана Дмитрівна сама. Вони оточують будиночок. Тільки великі сосни і дуби з давніх-давен росли тут. Сад спускається до луків, озер.
В глибині саду — блакитний столик і дві лавки. Це — «садовий кабінет». Тут легко пишеться, тут можна лишитися наодинці з собою і розмовляти з квіткою, деревом, птахом, друзями, із Всесвітом. І все тут близьке, рідне: і дерево, і кущ, і пташка, що співає, і білка, що безпечно стрибає з гілки на гілку.
...Сосни шумлять, навівають спогади, уява переносить у давні часи й епохи, де можна зустрітися з малим Тарасом Шевченком, з Марком Вовчком, з чарівником Андерсеном, із знаменитим хірургом Пироговим і славнозвісною Марією Заньковецькою.
Вгорі, високо — чаклун-місяць. А в лузі — пісня. У верхів'ях сосни ледь шумлять.
Перетнувши простір, час, повертається Оксана Дмитрівна у своє дитинство, молодість, зустрічається з друзями, багатьох з них немає поруч...
Рідна Полтава. Невеликий будиночок на Різницькій горі. Тут живе родина Іваненків. 13 квітня 1906 року у них народилася дівчинка Оксана. Батько — редактор газети. Мати — вчителька в «Доме трудолюбия», притулку для сиріт. Дітей двоє: Оксана і старший за неї на два роки брат Дмитро.
Скільки пам'ятає себе Оксана Дмитрівна, життя її завжди було пов'язане з дітьми. Домашні ігри, уроки, які давала мати, постійно збирали, окрім маминих учнів, двоюрідних братиків і сестричок, сусідських дітей. Разом читали, гралися, слухали казки.
Культ художнього слова, книги панував у родині Іваненків. «Мені здається, — згадує Оксана Дмитрівна, — малою я сотні разів чула, як читають учні читанку Покровського, і знала слово в слово маленькі оповідання Льва Толстого, «Гидке каченя» Андерсена та інші казки. В наше життя змалку увійшли Шевченко, Пушкін, Лермонтов, Гоголь. Для нас було насолодою, коли батько — пристрасний театрал — читав нам Грибоєдова «Горе з розуму» або «Ревізора» Гоголя, згадував, яких великих акторів йому пощастило побачити і як ще студентом він продав навіть подушку і плед, щоб купити квиток і побачити славетну Заньковецьку». Вдома була величезна бібліотека: твори класиків і казки, товсті й тонкі журнали за багато років — художні, наукові, дитячі.
У шість років Оксана «видає» рукописний журнал «Гриб», куди вміщує і свою першу казку.
На межі дитинства і юності в життя Оксани ввійшла пристрасна громадянська поезія Лесі Українки й Некрасова.
Одразу після Жовтневої революції хлопчики й дівчатка на власні очі побачили перші наслідки перебудови суспільства: у колишньому губернаторському будинку відкрився дитячий палац, в інституті благородних дівиць — бібліотека, на зміну семінаріям і гімназіям прийшли трудові школи. За їх організацію взялися батьки Оксани Дмитрівни.
Важкі були часи. Не вистачало продуктів, одягу. Але нове життя утверджувалося. Підлітки захоплювалися книгами, лекціями, концертами, допомагали ліквідовувати неписьменність, відвідували аматорські спектаклі, на яких зачудовувалися співом тоді ще нікому, крім полтавців, не відомого інспектора міськвно Івана Семеновича Козловського.
Друзі — ровесники брата Оксани — створили гурток «Наука і життя». Він мав кілька секцій: фізичну, природничу, гуманітарну і кулінарну, своє приміщення в дитячому палаці, свою бібліотеку. Гуртківці готували наукові доповіді, організовували літературні вечори, влаштовували свята.
«Наукові» й «літературні» розмови та дискусії точилися вдома, на вулиці, в гуртку. У 12 років Оксана вже давала уроки. Старші гуртківці викладали на курсах, працювали в обсерваторії. І тепер можна з певністю сказати, що оті перші, добуті власними зусиллями навички вирішили долю багатьох з них. Вони стали відомими вченими, філософами, літераторами, викладачами. Серед них і старший брат Оксани Дмитрівни — лауреат Державної премії СРСР, фізик Дмитро Дмитрович Іваненко.
Оксана змалку мріяла бути вчителькою. П'ятнадцятирічною дівчиною вступає вона до інституту народної освіти. Одного разу вона зайшла до подруги, яка працювала в дитячому будинку, що містився в колишньому «буржуйському» домі. Оксана пробула з дітьми цілий день. Ті ні на крок не відступали від молоденької студентки. Завідувачка запросила її працювати.
Вдень — робота в дитячому, будинку, ввечері — лекції в інституті. Довірливі очі сиріт допомогли їй зрозуміти те, що недавно уявлялося далекою казкою, а зараз творилося наяву — в новому суспільстві, у душах цих хлопчиків і дівчаток. І радісно було відчувати, що саме вона причетна до їхньої сьогоднішньої долі. Хотілося якнайшвидше відірвати знедолених дітей від темного минулого, вдихнути в них світлі мрії, повернути їм віру в добро.
Вона бачила, як необхідна їм, відчувала, що її чекають, їй довіряють, її хочуть слухати. Вона для них — педагог, няня, мати. Вона — веде, вони — йдуть за нею.
Можна сказати, що тут Оксана Дмитрівна й стала дитячою письменницею. Вона писала вірші, складала казки. А одного разу завідувачка замкнула її в кабінеті і таким чином змусила написати п'єсу для художньої самодіяльності. Відтоді до кожного свята Оксана Дмитрівна писала п’єси.
Їх розучували, ставили, позичали для вистав іншим учбовим закладам, бо п’єс для дітей не було.
У 1923 році Оксана перевелася до Харківського інституту народної освіти на і факультет соцвиховання, була певна — й далі працюватиме з малятами. Та сталося інакше. Вона почала відвідувати літературні вечори, студію, де познайомилася з письменниками Усенком, Копиленком, Сенченком, де зав'язалася дружба на все життя з поетесою Наталею Забілою.
Оксана Дмитрівна успішно закінчує аспірантуру Науково-дослідного інституту педагогіки, захищає дисертацію на тему «Дитяча літературна творчість».
Після закінчення аспірантури Оксана Дмитрівна деякий час керує секцією дитячої літератури при Інституті педагогіки, зав'язує тісні зв’язки з дитячими бібліотеками, запрошує письменників на обговорення проблем дитячої літератури.
Незабаром Оксану Дмитрівну запросили редактором у видавництво «Молодий більшовик», і вона відразу відчула — оце її справжнє місце в житті. Самій писати, організовувати, гуртувати, боротися за дитячу літературу. Так, не обійшлося й без боротьби.
Вже писали для дітей і були відомими Наталя Забіла, Олександр Копиленко, Олесь Донченко, починав Микола Трублаїні. Вже були створені чудові оповідання «Пилипко» і «Червона хустина» Андрія Головка. Завдяки зусиллям Оксани Дмитрівни для дітей почали писати Петро Панч, Максим Рильський, Майк Йогансен, Юрій Шовкопляс. Йшла в літературу молодь — Іван Нехода, Валентин Бичко.
Саме в цей час у педагогіці група лівацьких вчених повела наступ на казку, фантастичні твори, на «чуковщину». Дискусія виплеснулася на сторінки періодики: що таке казка і чи потрібна вона дітям, чи не краще замінити її розповідями про світ речей, що оточують дитину. «Ми,— пише Наталя Забіла,— теж стояли за виховання в дітях матеріалістичного світогляду, але ми вважали, що цього можна досягти саме за допомогою казки, гри, розваги, розвиваючи в дитині фантазію, без якої неможливі будь-яка творча праця, будь-яке прагнення вперед, до світлого майбутнього людства».
Оксана Дмитрівна вирішила спробувати й свої сили в казці.
З'являються нові казки Оксани Іваненко — з фантастичними перетвореннями: «Чудесна квітка», «Три бажання», «Чарівні зерна», «Маяк». У чарівній казці «Великі очі» читаємо табличку на дверях кабінету лікаря: «Лікую: брехунів, боягузів, базік, ледарів, заздрих і тому подібних хворих, що заважають жити собі й іншим. Лікую швидко й без болю. Ліки безплатні у власній аптеці». В цих словах — головна ідея казок Оксани Іваненко.
Невдовзі були написані перші «Лісові казки». «Пишучи казку,— розповідає Оксана Дмитрівна,— я перевтілювалася абсолютно, жила мріями моїх героїв: пташок, комах, кисличок, берізки, верби. Я вже не могла в цей час думати про щось інше.
Я вкладала в неї всі почуття, спогади, думки, розмисли. Тому мені ставало важко, коли дома в цей час були сторонні,— я бувала трохи «навіженою».
Лісові казки зображують життя рослин, комах, звірів, їхні характери та звички. Письменниця не обминала драматичних та комедійних моментів з життя лісових мешканців. Всі вони розмовляють, думають.
Це зроблено не нав'язливо, з великим тактом, в активній розмові з малим читачем: «Знаєте, дітки, що? Ви ніколи не плачте! А то раз одна дівчинка гуляла в лісі з братиком, посварилась і гірко заплакала. Сльози кап-кап та на землю, та на насіннячко, що там лежало, та такі гіркі сльози! От і виросла з того насіннячка гірка та терпка кисличка». Так починається казка «Кисличка». До лісових казок належить «Кульбабка», «Про братика-ведмедика», «Джмелик», «Синичка» та інші. Про любов до рідного краю розповідає пізнавальна патріотична повість-казка «Куди літав журавлик».
Традиційні казкові чижі, журавлі, кульбабки, тополі, дикі яблуньки по-новому заговорили до дітей про таємниці природи і навколишнього світу, про нові колективістські взаємини між людьми, про любов до рідного краю, Вітчизни.
Її, так би мовити, лісові й болотяні теми, лісові й болотяні мешканці зовсім не означають, що перед нами казки лише на природничу тематику. Багата природа підпорядкована розв'язанню важливих морально-етичних проблем. І заклик берегти природу, не порушуючи гармонії, письменниця проголосила ще задовго до того, як він, цей заклик, тривожно зазвучав в середовищі вчених. Незабаром «Лісові казки» за редакцією К. Чуковського вийшли російською мовою.
У 1939 році до ювілею Т. Г. Шевченка Оксана Дмитрівна написала невеличке оповідання з дитинства Тараса Григоровича — «Чорний шлях». Оповідання надрукували в журналі й переклади на російську мову, передали по радіо. І їй захотілося написати невеличку книжечку про дитинство та юність Великого Кобзаря. Вона їде на батьківщину поета та до Ленінграда. Книжка встигла вийти до ювілею — до відкриття пам'ятника Т. Г. Шевченку в Києві — 6 березня 1939 року.
На цей час Оксану Іваненко вже знають як діячку літератури для дітей. Її казки, оповідання перекладаються на російську мову. За заслуги в розвитку дитячої літератури в цьому ж році вона була нагороджена першим орденом — «Знак Пошани».
Та ось прийшла війна... Далеко позаду залишився Київ. Незвично холодний і Свердловськ... На дорогах війни — Діти, Жінки.
Оксана Дмитрівна в цей час часто буває в школах, госпіталях, багато пише, готує нові видання, виступає по радію. «Якраз ті свердловські роки, — згадує вона,— мали великий вплив на мою письменницьку долю». Вона знайомиться і дружить з Ольгою Форш, Павлом Бажовим, Марієттою Шагінян, Анною Караваєвою, міцніє дружба з Агнією Барто, Львом Кассілем.
Вдома — печаль. Помирає батько. Від чоловіка з фронту давно вже немає листів. Двоє малих дітей. Особисте горе зливалося з горем інших. Але підтримка друзів, загальний оптимістичний настрій свердловчан вселяли віру в перемогу над ворогом, додавали сил для роботи, і ось виходить збірка її оповідань «Пошта прийшла».
Восени сорок третього року вона з дітьми приїздить до Москви, а навесні сорок четвертого — до рідного Києва. Місто зруйноване. У квартирі — пустка. На очі навернулися сльози. Вийшла на балкон. Під ногами побачила книжку. Розгорнула — напис: «Справжньому поетові в казках дитячих, письменниці, художні прийоми якої і самобутні, і оригінальні, а також з народним мистецтвом дружні, — Оксані Іваненко. 1939 рік. Павло Тичина». Теплою хвилею вдарило в груди. Єдине, що лишилося від бібліотеки, пограбованої квартири, — оця книжечка. Оксана Дмитрівна притисла її до серця...
Після страшної окупації над Києвом заяснів день. Почалася відбудова. І тут вона знову зустріла дітей, що пережили страхітливу окупацію. Вони не схилили голову перед ворогом.
Оксана Дмитрівна працює відповідальним редактором журналу «Барвінок». Із захопленням пише оповідання про школярів, які допомагали партизанам, переховували бойові знамена, обороняли свою школу, свій дім, рідну країну. Оповідання ці об’єднані у книжкам «Школа» (1944), «Життя коло смерті» (1945).
[…]
У 1954 році на Другому Всесоюзному з'їзді радянських письменників з доповіддю про літературу для дітей виступив Борис Полевой. Він сказав, що такі письменники, як Оксана Іваненко, проклали шляхи сучасній казці. Вони твердо стоять на грунті народного життя, знають, розуміють народну творчість і показують, як можна успішно поєднувати фольклор з художньою літературою.
Пише й видає Оксана Іваненко також повісті історико-біографічного жанру — «Друкар книжок небачених» про Івана Федорова і «Богдан Хмельницький».
Після поїздки до Канади в 1961 році з'являється повість «Великий шум».
Та найбільше впродовж цих повоєнних років Оксану Іваненко мучила одна ідея, яка не давала їй спокою ні вдень, ні вночі, тож письменниця кидала все і їхала в Моринці чи на Аральське море, в Ленінград чи Ташкент. Вона пам'ятала як заповіт-настанову поради свердловських друзів О. Форш, М. Шагінян, П. Бажова продовжити роботу над твором про Т. Г. Шевченка.
Л-ра: УМЛШ. – 1986. – № 4. – С. 19-24.
Твори
Критика