17.02.2020
Оксана Іваненко
eye 5219

Зоря українського письменства

Зоря українського письменства

Євген Шабліовський

Ім'я Марка Вовчка — автора «Народних оповідань» і «Рассказов из народного быта» назавжди вписане в історію української і російської літератури. «Зорею» українського письменства називали її Т. Г. Шевченко й І. Я. Франко, «сильним, прекрасним» вважав її талант М. Г. Чернишевський.

«Чим дорога нам Марко Вовчок — Марія Олександрівна Маркович? — запитувала в одному із своїх виступів відома українська письменниця Оксана Іваненко і відповідала: — Передусім, як авторка неперевершених «Народних оповідань», бойових злободенних романів, повістей, казок, як перша українська письменниця, твори якої познайомили Європу з Україною, як однодумець революційних борців Шевченка, Герцена, Добролюбова, Писарєва, Чернишевського, як пристрасна інтернаціоналістка».

Саме Оксана Іваненко, авторка чудових творів про Тараса Шевченка, і звернулася до постаті Марка Вовчка, написала багатоплановий роман «Марія», в якому з щирим почуттям відтворила зворушливу картину особистої долі, трагічної любові й самовідданого служіння народові цієї улюбленої «доньки» Тараса Шевченка.

Хронологічно йдеться в романі про неповних десять років життя Марка Вовчка: з квітня 1859 року, коли Марія Олександрівна з сином Богданом у супроводі І. С. Тургенєва вирушила з Петербурга до Берліна, й по липень 1868 року, коли письменниця лишилася зовсім осиротілою після трагічної загибелі її друга і соратника —Д. І. Писарєва. Але всім своїм змістом роман вийшов далеко за межі цього десятиліття. Оксана Іваненко художньо розширила світ, який оточував Марію Олександрівну, створила воістину широку картину тієї епохи, глянула на свою героїню та її соратників з гарячою любов'ю і повагою, розкрила найглибші сторони їх життя і діяльності.

Берлін, Дрезден, Гайдельберг, Париж, Женева, Рим, Венеція, Ніцца, Варшава... Справжні події, їх розвиток визначають і сюжет роману. Перед нами живі люди, жива епоха. Це був дуже складний період у суспільно-громадському житті України, Польщі: назрівала перша революційна ситуація. Громадсько-політичне життя в країнах Західної Європи також украй напружене, загострене: національно-визвольний рух в Італії, очолений Гарібальді, перші спалахи робітничих повстань, що віщували наближення славної весни 1871 року — Паризької Комуни.

Перебуваючи за кордоном, Марко Вовчок пильно стежить за розвитком суспільно-політичних подій і глибоко замислюється над питаннями, які хвилювали передові кола Європи. Оксана Іваненко показує, якими широкими і різнобічними були зв'язки Марії Олександрівни із видатними культурними діячами епохи; вона жила й творила в колі однодумців із революційно-демократичного табору, була в центрі подій визвольного руху. Усім своїм духовним складом письменниця являла привабливий образ напрочуд обдарованого митця, що живе інтересами народу, поділяє вболівання і пристрасні пошуки кращих людей епохи.

Перед читачем роману «Марія» проходять — чи то безпосередньо, чи то ретроспективно,— такі могутні постаті, як Шевченко і Герцен, Огарьов і Бакунін, Гарібальді, Чернишевський і Добролюбов, Тургенєв і Налбандян, Писарєв і Йозеф Фріч... У романі немає вигаданих подій чи імпровізованих постатей: усім героям твору, навіть епізодичним, збережено їх справжні прізвища і справжні біографії,— як це знайшло відображення в архівних документах, спогадах, листах, грунтовних наукових дослідженнях.

З цього погляду роман «Марія» — твір безумовно історико-біографічний у найкращому розумінні цього слова. Але увесь роман пройнятий світлом творчої індивідуальності авторки; його характеризує благородний ліризм, сердечність, теплота, ніжність, більше того — гордість за велику українську письменницю, гідну спадкоємицю Тараса Шевченка.

Оксана Іваненко органічно вжилася в образ Марка Вовчка; вона внутрішньо, душею розуміє і психологічно умотивовує її вчинки, поведінку, її симпатії й антипатії. І саме тому образ видатної української письменниці — гуманіста і народолюбця — постає перед читачем живий і правдивий. Здається, ми чуємо її голос, її роздуми — іноді радісні, оптимістичні, іноді гіркі, близькі до розпачу. Ось один з епізодів. Перебуваючи в Римі, Марія Олександрівна одержує листа від Опанаса Васильовича... «Від тата! Лист від тата! — закричав Богдась і потягнув її за руку.— Читай, читай швидше!..— Богдась торсав матір за руку, і вона... почала читати. І раптом Богдась побачив, як великі, наче дощові краплини, сльози потекли по щоках мами.

— Мамо! Що таке? — кинувся він до матері, підбіг і зляканий Олександр Вадимович (Пассек). Марія слабо махнула рукою: — Підіть, підіть удвох кудись. Я сама хочу бути. Тарас Григорович помер... )

Вона блукала сама по відлюдних вулицях та вуличках, сиділа над Тібром, не звертаючи ні на кого і ні на що уваги і не стримуючи сліз. Тараса Григоровича, її «батька», вже не було на світі. Як у неї боліла душа! Ніколи, ніколи вона вже не побачить його, і не розповість вже йому нічого, і, написавши новий твір, вже не думатиме, як завжди: «А йому сподобається?» Адже його слово було найвище визнання, найвищий суд для неї. Як же це трапилось, як же таке горе, така біда увійшла в її життя?..»

Ось О. І. Герцен, прощаючись із Марією Олександрівною, ще раз нагадує їй про «вірний курс» у своїй роботі щоденній... «Тут інколи потрібні більші сили, ніж на гучний подвиг на барикадах, подвиг зберегти творчість, здібності, натхнення. Я вірю, що ви збережете,— раптом, зупинившись у кінці стежки на повороті, переконано мовив він.— Я б тільки бажав вашому ясному таланту поширити рамки, захопити більше елементів. Насмілюватися сягати вище, разом з вашою жіночою щирою чулістю, набувати більше людських узагальнень. Одне слово — я вірю у вас, мила Марія Олександрівна!»

Перед авторкою «Марії» увесь час складна проблема — розкрити внутрішній світ Марка Вовчка як митця й громадянина, розкрити «святая святих» — психологічні основи її творчого діяння. Тут не тільки і не стільки потрібне володіння фактами, документами (це володіння у Оксани Іваненко блискуче), скільки талант самої авторки роману, її художній хист, її уміння «злитися» з образом ліричного героя, зберігаючи власну творчу індивідуальність. Тоді і тільки тоді відкривається новий, по-своєму сприйнятий художником світ; читач входить у духовне єднання з мужніми людьми, з людьми багатими душею, розумом, серцем. Читач вірить і духовно зростає.

Марко Вовчок зустрічається за кордоном з безнадійно хворим, але невтомно живим, діяльним М. О. Добролюбовим. «Він розповідав, що робиться в столиці не лише в колі журналістів, літераторів, а скрізь: про настрої в університеті, серед військових. Їй було тепло й сумно від спільних спогадів про Тараса Григоровича, якого Добролюбов і добре знав, і любив, і поважав. ...Тарас Григорович втілював у собі ті демократичні революційні ідеї, які були вірою для Добролюбова, і його безмежна любов до України не була для цього перешкодою, навпаки, усім своїм єством Кобзар дійшов до вищого розуміння потреб не тільки свого рідного, а кожного народу: потреб єднання проти спільного лиха, а не відгородження національними перегородками».

Більше як через чверть віку після того в листі до сина Богдана (10 вересня 1887 р.) Марко Вовчок згадувала про ці зустрічі з Добролюбовим так: «Знайомство з Добролюбовим було... нетривале, але спогадів лишило багато, і я могла б чимало розповісти про нього, хоч бачилися ми всього якийсь місяць чи два. Він навертав мене, як кажуть, в свою віру... Багато розповідав про Некрасова, Чернишевського. Одним словом, відкрив мені очі на багато що і на багатьох».

«...За труною, ні на кого не дивлячись, пройшла з пароплава Марія. Перед нею всі розступилися, і страшно було звернутися до неї і навіть дивитися — таке було в неї обличчя. У поліції, де було вже занотовано, що «першу звістку про загибель Писарєва подала Маркович комуністу і літератору Василеві Слепцову», боялися демонстрацій під час похорон, та нічого не могли заподіяти. Кілька тисяч людей проводжали Писарєва на Волкове кладовище.

...Дві жінки в чорному впали на його могилу, закидану квітами, і їх з трудом підвели, і одну, зовсім непритомну, віднесли до карети. Одна з них була сестра Миті — Вірочка, а про другу сперечалися. Запевняли, що то Марія Маркович, але вона так змінилася і так щільно вкривала її жалоба, що навіть переодягнені нишпорки поліції, які повинні були переписати всіх близьких і особливо схвильованих на похороні,— її не пізнали».

[…]

Оксана Іваненко дає широку картину зв'язків Марії Олександрівни з видатними діячами польського визвольного руху 1863-1864 pp., що боролися за «нашу і вашу вольность». Твердження професора С. В. Єшевського в листі до Марка Вовчка, що вона — в центрі революційних польських подій, надихнули Оксану Іваненко на грунтовне вивчення численних архівних матеріалів, на художньо-науковий аналіз біографій тогочасних прогресивних діячів, їх причетності до польського революційного повстання 1863 року і співучасті в цій справі з Марком Вовчком. Обгрунтовано і художньо-переконливо говорить авторка про практичну участь Марка Вовчка в польському революційному русі і, зокрема, про близькість її до зарубіжної організації «Молода Польща».

Як щось рідне, близьке сприймає Марко Вовчок запальний виступ у Неаполі (1860) соратника Гарібальді падре Гавацці: «Дайте мені Везувій, дайте мені цю затоку, всі ті красоти природи, які роблять з Неаполя земний рай,— дайте мені їх без волі — ви мені даєте пустелю, ніч, пекло. І дайте мені пустелю, голу скелю, дайте мені шматок землі найдикішої, безплідної, занедбаної — і я зумію зробити з них рай». Народи повинні зрозуміти, що їх сила — в єднанні, в одностайності у боротьбі проти всіх і всіляких гнобителів землі — таке глибоке переконання Марка Вовчка..

Письменниця добре знала французьку, німецьку, італійську, англійську, польську і чеську мови. До кінця свого життя вона наполегливо перекладала твори художньої літератури і наукові праці на російську, а французькою мовою писала навіть оригінальні твори. Це поставило ім'я Марка Вовчка в коло найвидатніших перекладачів другої половини XIX ст. Авторка роману «Марія» показує, як ряд творів Марка Вовчка вже в 60-70 pp. були перекладені мовами багатьох народів, стали їх духовним надбанням, залишили в їх культурному житті помітний слід.

Роман «Марія» завершується рядками з Некрасова:

У счастливого недруги мрут, У несчастного друг умирает...

—Такі були тоді жорстокі часи: невблаганно сувора доля чекала передових людей суспільства. Гіркі роздуми оволодівають Марією Олександрівною після смерті Писарєва, після розгрому всього кращого, світлого, творчого. «Як же жити їй тепер? Марії? А жити треба було...».

Як би хотілося, щоб авторка не зупинилася на цьому і продовжила свою творчу працю — попереду ж дуже цікаві сторінки життя і боротьби — «Отечественные записки», Некрасов, Салтиков-Щедрін, Чернишевський, аж до подій 1905 року, на які так жваво і співчутливо відгукнулася письменниця-демократка. Нагадаємо, що, відбувши двадцятирічне заслання, М. Г. Чернишевський 1883 року зустрівся в Астрахані з Богданом Марковичем, сином письменниці, тепло прийняв його і наказав щодо Марка Вовчка: «Передайте, що я завжди дуже любив її, що я глибоко поважаю її твори і вважаю її найобдарованішою, найблагороднішою письменницею останнього часу».

Готуючи видання «Матеріалів для біографії М. О. Добролюбова», Чернишевський через Богдана просив Марка Вовчка надіслати листування та спогади про Добролюбова, заохочував до подальшої літературної праці, обіцяв допомогти видати повне зібрання її творів і написати передмову до нього.

Марко Вовчок до кінця свого життя лишилася вірною ідеям, поглядам і кращим традиціям славного покоління шестидесятників.

Роман «Марія» містить у собі не тільки багато нових, цікавих фактів, аспектів у висвітленні життя і творчості Марка Вовчка, її доби й оточення. Він збагачує читача духовно, естетично, він несе радість пізнання, відкриває глибини людської душі, людського єднання. Це — твір про подвиг, красу, добро.

Л-ра: Дніпро. – 1973. – № 10. – С. 148-152.

Біографія

Твори

Критика

Читайте также


Выбор редакции
up