Біографія Бориса Чичибабіна
Борис Олексійович Чичибабін (за паспортом Полушин; рос. Борис Алексеевич Чичибабин) – український поет; свої твори писав російською мовою – народився 9 січня 1923 року в Кременчуці (Україна).
Виховувався в сім'ї офіцера. До 1930 родина проживала в Кропивницькому, потім у селищі Рогань під Харковом, де Борис пішов до школи. У 1935 Полушини переїхали в Чугуїв, де вітчим отримав посаду начштабу ескадрильї Чугуївської школи пілотів. Борис навчався у Чугуївській 1-й школі з 5-го по 10-й клас. Тут він вже постійно відвідував літературний гурток, публікував свої вірші в шкільній і навіть міській газеті під псевдонімом Борис-рифмач.
Після закінчення школи Борис вступив на історичний факультет Харківського університету. Але війна перервала його навчання. У листопаді 1942 Бориса Полушина призвали в армію, де він служив солдатом 35-го запасного стрілецького полку в Грузинській РСР. На початку 1943 Борис Олексійович вступив у школу авіафахівців в місті Гомборі. З липня 1943 до самої Перемоги служив механіком з авіаприладів у різних частинах Закавказького військового округу. Кілька місяців після Перемоги обіймав таку саму посаду в Чугуївському авіаучилищі, потім демобілізувався через хворобу (варикозне розширення вен з трофічними виразками).
Вирішив продовжувати навчання в Харківському університеті, за найближчою йому спеціальністю філолога. Після першого курсу готувався складати іспити відразу за два роки, але йому не судилося здобути вищу освіту. Річ у тому, що він продовжував писати вірші — і під час військової служби, і в університеті. Написане — «видавав»: розрізав шкільні зошити, перетворюючи їх на книжечки, і давав читати багатьом студентам. Тоді ж Полушин і став підписуватися прізвищем матері — Чичибабін. Є думка, що псевдонім він узяв на честь двоюрідного діда з боку матері, академіка О. Є. Чичибабіна, видатного вченого в галузі органічної хімії. Однак це малоймовірно: культу вшанування академіка-неповерненця в сім'ї Полушиних не було.
У червні 1946 Чичибабіна було заарештовано і засуджено за антирадянську агітацію. Імовірно, причиною арешту були вірші — крамольна скомороша приспівка з рефреном «Мать моя посадница».
Під час слідства в Бутирській в'язниці Чичибабін написав «Червоні помідори», що стали його візитною карткою і майже настільки ж знамениту «Махорку», два яскраві зразки «тюремної лірики». Ці вірші, покладені на музику одним з найближчих друзів Чичибабіна — актором, співаком і художником Леонідом («Лешко») Пугачовим, пізніше, у шістдесяті роки широко розійшлися по країні.
Після майже дворічного (з червня 1946 по березень 1948) слідства (Луб'янка, Бутирська і Лефортовська в'язниці) Чичибабіна було направлено для відбування п'ятирічного строку у Вятлаг Кіровської області.
До Харкова Чичибабін повернувся влітку 1951. Довгий час був різноробом, близько року пропрацював в Харківському театрі російської драми підсобним робітником сцени, потім закінчив бухгалтерські курси, які були найшвидшим і найдоступнішим способом здобути спеціальність. З 1953 працював бухгалтером домоуправління. Тут познайомився з паспортисткою Матільдою Федорівною Якубовською, яка стала його дружиною.
З 1956 по 1962 Чичибабін продовжує працювати бухгалтером (у вантажному автотаксомоторному парку), але поступово заводить ряд знайомств в середовищі місцевої інтелігенції, в тому числі — літературної. Тоді ж знайомиться з колишніми харків'янами Борисом Слуцьким, Г. Левіним. У 1958 з'являється перша публікація в московському журналі «Знамя» (під прізвищем Полушин). У Харкові в маленькій кімнатці Чичибабіна на горищі збираються любителі поезії, утворюється щось на зразок літературних «середовищ».
На початку 60-х харківський поет довгий час живе в Москві на квартирі Юлія Даніеля та Лариси Богораз, виступає в літературному об'єднанні «Магістраль». У 1962 його вірші публікуються в часописі «Новий мір», харківських і київських виданнях. Серед знайомих Чичибабіна цього періоду — С. Маршак, І. Еренбург, В. Шкловський.
У 1963 виходять друком дві перші збірки віршів Чичибабіна. У Москві видається «Молодість», у Харкові — «Мороз і сонце».
У січні 1964 Чичибабіну доручають керівництво літературною студією при БК працівників зв'язку. Робота чичибабінської студії стала яскравим епізодом в культурному житті Харкова, внеском міста у «шістдесятництво».
Характерна деталь — на заняттях Чичибабін привітно ставився до будь-якого присутнього на них віршувальника — нехай навіть той був пересічним і не дуже розумним віршомазом. Через цю свою позицію у Бориса Чичибабіна постійно виникали палкі суперечки з молодими талановитими студійцями, які висміювали того чи іншого невдалого новачка. У 1965 в Харкові виходить збірка «Гармонія», яка і в невеличкій мірі не відображала істинного Чичибабіна: майже ніщо з найкращих віршів поета не могло бути надруковано з цензурних міркувань.
У 1966 на негласну вимогу КДБ Чичибабіна усунули від керівництва студією. Саму студію було розпущено. За офіційною версією: за заняття, присвячені Цвєтаєвій та Пастернаку. За іронією долі в цьому самому році поета прийняли до СП СРСР (одну з рекомендацій дав С. Я. Маршак). Однак короткочасна хрущовська відлига закінчилася: Радянський Союз вступив у двадцятиріччя, назване згодом епохою застою.
У житті Чичибабіна починається важкий період. До проблем з літературною долею додаються сімейні негаразди. У 1967 поет перебуває в сильній депресії, про що свідчить вірш «Зніми з мене втому, мати смерть». Але восени того самого року він зустрічає закохану в поезію шанувальницю його таланту Лілію Карась, і через деякий час поєднує з нею свою долю. Це стало для нього справжнім порятунком. Лілії Чичибабін присвятив згодом безліч своїх творів.
Кінець 60-х - початок 70-х ознаменували собою фундаментальний перелом в житті, творчості і світогляді Чичибабіна. З одного боку — здобуте нарешті особисте щастя, а з ним і новий творчий злет, початок численних багаторічних подорожей по СРСР (Прибалтика, Крим, Кавказ, Росія), поява нових друзів, серед яких — Олександр Галич, Фелікс Кривін, відомий дитячий письменник А. Шаров, український письменник і правозахисник Руденко Микола Данилович, філософ Г. Померанц і поет З. Міркіна. З іншого боку — жорстоке розчарування в романтичних ідеалах радянської юності, посилення цензури, а отже, неминучий поступовий перехід з письменників «офіційних» в напів-, а потім і зовсім заборонені.
На початку 1968 в Харкові друкується остання доперебудовна збірка Чичибабіна — «Пливе Аврора». У ній, ще більш ніж у попередній «Гармонії», було вміщено, на жаль, чимало літературних проб далеко не найвищої якості, чимало найкращих віршів поета було понівечено цензурою, головні твори були відсутні. Чичибабін ніколи не вмів боротися з редакторами та цензорами.
«Член Спілки радянських письменників» Чичибабін втрачає читачів — поет Чичибабін «йде в народ». У 1972 в самвидаві з'явилася збірка його віршів, упоряджена відомим московським літературознавцем Л. Ю. Пінським. Крім того, по руках починають ходити магнітофонні записи з квартирних читань поета, переписані і передруковані окремі аркуші з його віршами.
У 1973 Чичибабіна виключають з СП СРСР. Цікаво, що для початку від нього зажадали передати в КДБ свої вірші, які він читав там-то і там-то. Він повинен був сам підготувати друкований текст, щоб «там» змогли розібратися у справі. Друзі радили Чичибабіну переслати найбільш безневинні вірші, але Борис Олексійович так робити не вмів і відіслав найважливіші для себе твори — ті, які відчайдушно прочитав на своєму п'ятдесятиріччі в Спілці письменників: «Прокляття Петру» і «Пам'яті А. Т. Твардовського».
У 1974 поета викликали в КДБ. Там йому довелося підписати документ про те, що, якщо він продовжить розповсюджувати самвидавську літературу і читати вірші антирадянського змісту, на нього може бути заведено справу.
Настала пора п'ятнадцятирічного замовчування імені Чичибабіна. Весь цей час (1966-1989) він працював старшим майстром матеріально-заготівельної служби (по-простому — рахівником) харківського трамвайно-тролейбусного управління. І продовжував писати — для себе і для своїх нечисленних, але відданих читачів. Драматизм ситуації поглиблювався тим, що багато з вірних друзів Чичибабіна в цей період емігрували. Їх від'їзд він сприймав як особисту трагедію. Але знаходив у собі сили відпускати їх, благословляючи, а не засуджуючи. Публікації, дуже рідкісні, з'являлися тільки за кордоном. Найповніша з'явилася в російському журналі «Глагол» в 1977 (США, видавництво «Ардіс») стараннями Л. Є. Пінського і Лева Копелєва.
У 1987 поета поновлюють у Спілці письменників (зі збереженням стажу), причому роблять це ті самі люди, які його й виключали. Він багато друкується.
13 грудня 1987 Чичибабін вперше виступає в столичному Центральному Будинку літераторів. Успіх колосальний. Зал двічі встає, аплодуючи. Зі сцени звучить те, що незадовго до цього (та багатьма і в момент виступу) сприймалося як крамола. Звучить його вірш «Не помер Сталін» (1959).
У рідному Харкові Чичибабін вперше виступає 5 березня 1988 в Клубі залізничників — колишньому БК ім. Сталіна в 35-ту річницю від дня смерті тирана… Восени того самого року Харків відвідує знімальна група з «Останкіно», і на початку 1989-го по ЦТ показують документальний фільм «Про Бориса Чичибабіна». У тому самому році фірма «Мелодія» випустила платівку «Дзвін» із записами виступів поета.
У 1990 за видану за свій рахунок книжку «Дзвін» Чичибабіна було удостоєно Державної премії СРСР. Поет бере участь у роботі товариства «Меморіал», дає інтерв'ю, здійснює поїздки в Італію, в Ізраїль.
Але прийняти результати перебудови Чичибабіну, як і більшості народу, виявилося психологічно непросто. Ідеали рівності і братерства, які зрадила радянська влада, але яким залишався вірним він, поет і громадянин Борис Чичибабін, у нього на очах зневажалися новими можновладцями. Крім того, він не зміг змиритися з розпадом Радянського Союзу, відгукнувшись на нього сповненим болю «Плачем за втраченою батьківщиною».
Як у житті, так і в творчості Чичибабіна вирізняли відданість і вірність.
Борис Чичибабін помер 15 грудня 1994 року, менш ніж місяць не доживши до свого 72-го дня народження. Похований на 2-му кладовищі Харкова.
Твори
Критика
