До 100-річчя від дня народження Василя Чапленка (1900-1990)
Т. Булат, Ю. Чапленко
Народився В. К. Чапленко 18 березня 1900 року в селі Миколаївка, що на Дніпропетровщині, помер 4 лютого 1990 року в місті Матаван (США). Попри довге літературне життя (перша публікація з’явилася 1919 p.), раніше в Україні про нього знали лише ті, хто мав доступ до заборонених цензурою матеріалів.
Одна з його виданих у Нью-Йорку збірок має промовисту назву «Спрага безсмертя». Відкривається вона «ліричним накидком», присвяченим пам'яті діда Юхима, нащадка козацького роду, який наважився піти до «ЧеКа» з проханням, аби його ...розстріляли замість онука. «Стан самознищення для збереження молодого пагінка», — так охарактеризував письменник цей хоробрий вчинок рідної людини. Гордим усвідомленням нерозривного генетичного зв’язку поколінь звучить схвильоване звертання: «Ой діду, дідусю! Не ваші благання й самопожертва врятували мене, а завзяття славних гайдамаків. Налетіли вони, як ті орли, на осине гніздо, розметали ворогів в Україні на всі чотири вітри (...). Ви, дідусю, хотіли вмерти, щоб у мені, в стрункому юнакові з жовто-блакитною стрічкою на грудях і з рушницею через плече (ви ж мене бачили таким перед арештом), далі жити. Ваше бажання вмерти за юність онука було жагучою спрагою безсмертя... Та вашої смерти не прийняли кати — їм треба було молодої крови. Їм треба було, щоб Україна не жила далі в наступних поколіннях...».
Можливо, гордістю за своїх пращурів і викликаний безперервний опір В.Чапленка свідомо викривленому тлумаченню історії українського народу і його культури. Справою національної гідності була для нього і необхідність вивчати рідну мову, той, за визначенням Володимира Самійленка, «діамант, що валявся в пилюці при дорозі». Доповіді, рецензії, наукові дослідження В. Чапленка були позначені оригінальністю думок і точністю вислову. Автор не хизувався своїми знаннями, а обстоював об’єктивну істину. Обстоював не заради власного возвеличення, а вболіваючи за людей совєтської України, які зазнавали мовних утисків, приниження національної свідомості аж до вихолощення молоді через русифіковані навчальні заклади.
Публікуючи, зокрема, книжку «Мовна політика більшовиків на Україні в 1950-60-х pp.» (1974, Чікаго), В.Чапленко свідомо наражав себе на вогонь диктаторських критиків з України, які, фальсифікуючи правдиві судження, паплюжили перед народом ім’я автора. Та на їхню критику він відповідав новими працями й публіцистичними виступами, відкрито підтримуючи приречених на моральне або фізичне знищення фахівців, які піднімали голос на захист української мови й культури, таких як І. Дзюба, З. Франко, Б. Антоненко-Давидович, С. Караванський та ін.
Заслугою Чапленка є також налагодження листування з українським письменником і державним діячем Володимиром Винниченком, який разом із дружиною перебував у вигнанні у Франції й потребував матеріальної допомоги для видання своїх белетристичних та публіцистичних праць.
Після смерті Винниченка Чапленко заснував в УВАН «Постійну комісію для збереження літературної та мистецької спадщини Володимира Винниченка». За планом, розробленим В. Чапленком як головою комісії УВАН, вона мала дбати про перетворення «Закутка» на музей-заповідник В. Винниченка, про моральну та матеріальну підтримку вдови покійного письменника, збирати його малярські роботи та влаштувати виставку тих картин В. Винниченка, що були раніше привезені з США, шукати можливості для видання ще неопублікованих творів покійного та дбати про їх наукове вивчення.
Як бачимо, літературна й громадська діяльність вихідця з України В. Чапленка була вельми активною. Висвітленню її й присвячені доповіді, виголошені на ювілейній конференції УВАН, проведеній в Нью-Йорку 14 травня 2000 року з нагоди 100-річчя з дня народження письменника.
Зокрема, змістовну доповідь «Творча діяльність Василя Чапленка та його літературне оточення (доеміграційний період)» надіслав на конференцію дослідник з Дніпропетровська М. Чабан. Наскрізною в ній є ідея становлення національної свідомості митця, що формувалася під впливом Шевченкового «Кобзаря» та бабусиних пісень. Крім того, доповідь рясніє маловідомими фактами й цікавими знахідками. М. Чабан розповідає про період навчання В. Чапленка в Інституті народної освіти, де професор лінгвістики Олександр Пєшковський прищепив йому любов до мовознавства. Низку курсів з української філології читав тут брат академіка Сергія Єфремова Петро. Про нього Чапленко через кілька десятиліть схвильовано згадає: «Я цінив цього безкомпромісного носія дорогої для мене ідеї українського відродження, людину чесну, розумну й щиро віддану своїй виховно-педагогічній роботі серед української молоді. І ця моя симпатія дедалі більше зростала на силі, як також і він чимраз більше прихилявся до мене, свого учня». Саме за порадою П. Єфремова Чапленко був прийнятий аспірантом науково-дослідної кафедри українознавства, яку очолював професор Дмитро Яворницький. Творчі зв’язки з ним Василь не переривав навіть перебуваючи в далекому Туркменістані.
Рекомендована П. Єфремовим тема дисертації «Сонет в українській поезії» дуже захопила майбутнього вченого. Він зав’язав листування з М. Зеровим — неперевершеним майстром сонету в українській поезії, звертався до нього за порадами. Взаємостосунки Чапленка і Зерова, які особисто так ніколи й не познайомилися, їхня шляхетність, довір’я та дружня підтримка в тяжкі хвилини життєвих колізій багато про що говорять. Так, перебуваючи в редколегії дніпропетровського журналу «Зоря», Чапленко не боявся рекомендувати до публікації вірші забороненого «неоклясика» Зерова. Про пошану Чапленка до митця свідчить і перевезення ним через кордон та збереження рукопису збірки «Sonnetarium», виданої згодом рідним братом Зерова — Михайлом Зеровим (псевдонім — М. Орест), а також листів Зерова 1930-х років. Із них, писав Чапленко, «видно, як ця зацькована людина, що висіла вже буквально над прірвою, хапалася за окремі живі зв’язки з життям, з тими одиницями, що її не відцуралися. Трагедію такого суспільного «осамітнення» зрозуміють тільки ті, що перебували в більшовицькій дійсності».
На думку М. Чабана, праця дисертанта «Сонет в українській поезії», видана окремою книгою 1930 р. в Одесі, є актуальною й понині. 60 років вона була «на спецзбереженні», і нині вціліли лише лічені її примірники. «Тому було б на часі, — зазначає дослідник, — перевидання в Україні цього вартісного літературного дослідження доби «розстріляного відродження».
Йдеться в доповіді М. Чабана і про дружні стосунки В. Чапленка з Валер’яном Підмогильним, Григорієм Косинкою. 1960 року у Вінніпезі (Канада) накладом УВАН вийшла його розвідка «Пропащі сили. Українське письменство під комуністичним режимом 1920-1933», де є чимало свідчень близького знайомства автора з Григорієм Косинкою. Пізніше, в збірці «Близьке й далеке» (1978), він помістив оповідку «Двоє в одній кімнаті» з посвятою: «Пам’яти автора «Невеличкої драми» В. Підмогильного».
До літературного оточення Чапленка 1920-х років, вважає М. Чабан, належить і М. Гук (псевдонім Миколи Куліша).
Автор доповіді зазначає, що саме в 20-х роках В. Чапленко заявив про себе як письменник. 1927 року в альманасі «Плуг» вийшла друком його повість «Кругойдучі вітри»; 1929 р. в журналі «Червоний шлях» побачила світ повість «Братов’я». Проте літературну діяльність перервав арешт у справі «Спілки визволення України» (серпень 1929 року). Після семимісячного ув’язнення молодий письменник ще рік вчителював у «робітфаці» Дніпропетровського металургійного заводу, потім був звільнений з роботи за «троцькізм» і мусив виїхати з міста (викладав у Луганську, в Середній Азії, на Кубані й на Кавказі).
Про перебування митця поза межами України, зумовлене арештом, наглядом за ним ДПУ, йшлося в доповіді Євгена Федоренка «Життєвий шлях Василя Чапленка». Автор зазначає, що під час другої світової війни Чапленко повернувся зі «східної еміграції» додому, та ненадовго — залишатися в рідному краю було знову небезпечно. Розпочався новий шлях еміграції, але тепер уже на захід. Після короткого перебування у Львові письменник мешкав у Польщі (Краків), Німеччині (Берлін, Габсбург), а потім переїхав до США, де й прожив останніх 40 років. Спочатку працював фізично або на випадкових посадах — в 1952-53 pp. був головним редактором недільного додатку газети «Свобода», деякий час викладав українську мову у військовій школі.
Є. Федоренко висловив сподівання, що вчені молодшого покоління, зокрема в Україні, об'єктивно оцінять місце В. Чапленка в літературній критиці, українському письменстві та мовознавстві.
Саме мовознавчому аспекту в діяльності В. Чапленка була присвячена на конференції доповідь доньки розстріляного письменника Сергія Пилипенка Асі Гумецької, професора слов’янського відділу Мічиганського університету (США). Доповідачка зосередила увагу на основних працях вченого, в яких подано історію української мови в еволюції. Це — «Українська літературна мова, її виникнення й розвиток» у 2-х томах (т. 1 — Нью-Йорк, 1955; т. 2 — Нью-Йорк, 1962), праці з соціальним аспектом «Більшовицька мовна політика» (Мюнхен, 1956), «Мовна політика більшовиків на Україні в 1950-60-х pp.» (Чикаго, 1974).
З теоретичного доробку Чапленка Гумецька відібрала для обговорення методико-теоретичну працю «Уводини до мовознавства. Конспект», видану 1963 року Об’єднанням українських педагогів Канади. Це, по суті, повний університетський курс мовознавства, де Чапленко докладно розглянув складові частини науки (лексику, семасіологію, морфологію, фонетику, синтаксис).
На жаль, доповідачка обійшла увагою іншу фундаментальну працю вченого — «Історія нової української літературної мови XVII ст. — 1933», видану 1970 р. в Нью-Йорку.
Письменник Микола Француженко-Вірний у доповіді «Чапленко як письменник і критик» зауважив, що свої твори він часом підписував псевдонімами В. Чапля, В. Гірчак, В. Світайло, В. Ватрослав, В. Кириленко, В. Кубанець, В. Недолобень, Гедзь, криптонімами ВЧ-о, ВЧ, ВС та ін. Ця інформація може допомогти дослідникам орієнтуватися в публікаціях та історичних джерелах.
Щоб відповісти на поставлені риторичні питання: «Чи був Василь Чапленко письменником? Чи знав він мову?», Француженко зачитав уривок з оповідання «Золото», в якому йдеться про геолога, який все життя шукав поклади золота, однак навіть в останні хвилини життя, під час марення, боявся розкрити таємницю недругам свого народу:
«Знову на хвилю-гору винесло. Хмара-туман стала розповзатись... Замріяли якісь плями. Ні, не плями, а схилені над ним людські обличчя. Людей було більше, як звичайно. Усі в білих халатах, накинутих на ті вбрання, що в них ходили по вулиці.
Щось говорять до нього... Що? А! Президент академії, кореспонденти газет... Вони хочуть довідатися про стан його здоров’я і вволити, може, останню його волю, записати його заповіт... Кажуть про те, що вільні народи вільної країни шанують його, свого великого вченого... Хай він знає про те...
Народи? Вільні? Брехня!
«Брехня! Мій народ у неволі! Його найкращі сини в крижаних пустелях конають... А мене ви шануєте! Хочете, щоб я шукав для ваших загребущих рук скарби в землі мого народу? Нові поклади вугілля, руд? А може, й золота? Щоб я допомагав вам кувати на мій народ кайдани?.. Ні, ніколи... Ніколи ви не довідаєтесь про золото»...
Він це сказав?! О! Вони не дадуть йому спокійно вмерти!.. Ні, не сказав... Тільки слово «золото» вихопилось мимоволі з посинілих, неслухняних уст...
Золото? Він каже про золото? — загомоніли, уважно напружившись, люди в білих халатах. — Де? Треба записати...
Скількись рук простяглася до його голови, пліч, щоб допомогти підвестися. Але тіло-колода не згиналось.
Страшний тиск підступив умирущому під серце. Він задихався...
Золото... Скажіть, де ви знайшли золото, і вільні народи збудують вам пам’ятник, покриють славою навіки ваше ймення! — кричали над ним хижі голоси. Білі примари товпилися навколо його ліжка з наготовленими записниками, з олівцями, ручками в руках...
Жа-аба!— видушив смертельний тиск із тіла вмирущого незрозумілий стогін-хрип, і те тіло мертво випросталось. Неживі очі витріщились скляною небачучістю; вони вже нічого про золото не знали».
«Чи це твір письменника?» — запитує Француженко і сам відповідає: «Так, Василь Чапленко був письменником і повчитись у нього є чому. Проте на все свій час».
Зупинився дослідник і на деяких критичних працях В.Ч апленка. Це, зокрема, стаття «Десять сторінок роману і ще дещо», в якій ідеться про роман «Темнота» Уласа Самчука, виданий УВАН у США за часткової підтримки Східноєвропейського фонду. Наприкінці своєї розвідки Француженко зазначив: «Професор Василь Чапленко, на мій погляд, заслуговує на те, щоб його статті прочитали не лише молоді критики та, зокрема й особливо, редактори й коректори художньо-літературних творів, але взагалі освічені й інтелігентні люди».
Матеріали конференції ще раз засвідчили, що метою всієї подвижницької праці В. Чапленка було сказати правдиве слово своєму народові та зацікавити Україною інші народи. Проте це не означало, що письменник не мав глибоких особистих переживань — від ностальгії до образ, якими не раз «обдаровували» його вчорашні друзі, колеги, краяни. Негативні емоції ранили серце, залишали рубці на ньому.
Про це свідчить назва однієї з статей Чапленка — «Кому повім печаль свою?» Сенс цієї фрази розкривається через інтонацію внутрішнього страждання, що огортає печаллю сказане «назовні». Все інше — невимовний емоційний стан людини, який можна передати хіба що в музиці. Чапленко пізнав глибину страждання, коли його позбавили педагогічної праці в Україні; коли «викинули» з письменницької організації «Плуг», бо перебував під арештом та наглядом ДПУ; коли з дружиною Марією і школяриком-сином кидався з однієї республіки до іншої в пошуках праці й вільного від нагляду життя. Він зазнав поневірянь у таборах переселенців на території Німеччини, пережив голод, бомбардування, розлуку (добре, що нетривалу) з сином. Усе життя носив у серці нікому й ніколи не розкриту таємницю, яка «оживала», коли подумки надсилав своє батьківське благословення народженому (а чи ж народженому? — питав себе) другому синові, з яким не судилося побачитися (зустріч братів Юрія та Ярослава сприймається як неймовірність: вони вперше побачилися після смерті батька, 50 років нічого не знаючи один про одного; їх розшукали й «познайомили» дослідники-чапленкознавці. — Т. Б.).
Восени 1949 року океанські простори й штормові вітри навіки одірвали письменника від України, родини, сільського кладовища, що було реальним зв’язком із його далекими пращурами. Немов фантастично велетенська хвиля поглинула все, що існувало до тієї миті.
...Пароплав, сковзнувши повз скульптуру Свободи з високо піднесеним вітальним смолоскипом, привіз знесилених пасажирів до берега землі Вашингтона. Чи ж відчув тоді В.Чапленко радість звільнення? Ні, це почуття прийде значно пізніше. А спочатку були муки безробіття, невлаштованості. Колишній професор стає за судомийку, колишній письменник працює «мапувальником» (від англ. map — швабра), береться до важкої праці на фабриці, в шпиталі. Фізична знемога, здається, ось-ось мала б святкувати перемогу над українським письменником (див. його нарис-оповідання «Найнявся — продався»). Тоді саме приходили на допомогу образи діда Юхима, козаків-звитяжців, жертв революційного й воєнного лихоліття та безневинно «убієнних», стаючи на оборону його таланту. Тіло набирало енергетичного динамізму. Він брав до рук перо, щоб довести незрадливу любов до свого поневоленого народу.
Наскладавши грошей (300 доларів), Чапленко залишив працю в шпиталі й почав вдавати часопис «Всесвіт». Передплатників набралося менше сотні, а боргів... І знову фізична праця. Однак «Всесвіт» був поштовхом до визнання Чапленка в еміграційних колах журналістів. Лука Мишуга, головний редактор «Свободи», запросив його редагувати недільний додаток цього часопису; однак незабаром той же, Мишуга, заборонив Чапленкові писати передові статті та відзначати перші роковини смерті В. Винниченка.
Скульптор Сергій Литвиненко звернувся до письменника з ідеєю створити літературно-мистецький клуб у Нью-Йорку. Чапленко був членом управи й керівником літературної секції, готувався видавати «Літературно-мистецький бюлетень», але від редакторства його було усунуто. Давалися взнаки різниця мовних традицій галицьких центральноукраїнських журналістів та специфічні стосунки краян.
Багато про що може сказати й та оцінка, яку Чапленко дав останньому, американському періодові свого життя. «Скажу тільки загально, — писав він, — що хоч я і не влаштувався матеріяльно так добре, як інші наші люди, але, завдяки високому рівню американського життя, я жив «по-людському», працюючи на випадкових роботах, свідомо кидаючи ті «випадкові роботи», щоб присвятити нас для своєї літературної творчости та наукових дослідів. І все це я мав змогу зидавати... Моя боротьба за нашу мовну культуру не була безуспішна».
Тож, трансформуючи символіку оповідання В. Чапленка «Золото», можемо на закінчення сказати: Україна має золото не лише в своїх природних родовищах. Основний її скарб - в золотоносних генах волі, братерства й щедрих талантів, якими вона обдаровує своїх дітей. Василь Чапленко відчував серцем благословення матері-України і свій синівський обов’язок перед нею виконав з честю.
Л-ра: СіЧ. – 2000. – № 10. – С. 6-11.
Твори
Критика
