Мовознавчі інтереси В. Чапленка
Iнна Андреєва
9 серпня 1929 року Василя Чапленка було заарештовано у зв’язку зі справою «Спілки визволення України», про яку він дізнався від слідчого. Арешт у справі СВУ вилучив українського діяча з літературного й наукового життя. У 1932 році йому пощастило влаштуватися керівником кафедри мовознавства в Луганському педагогічному інституті. Він викладав курси загального мовознавства, історії української мови, курс російської мови. Але через чергову «чистку» його було звільнено з посади. У 1933 році Москва затвердила В. К. Чапленка у званні професора, доктора філологічних наук. Майже десять років наш земляк вимушений був поневірятися по різних учбових закладах Радянського Союзу (Ашхабадський педагогічний інститут (1933-1937 pp.), Ставропольський педагогічний інститут (1937-1938 pp.), П’ятигорський педагогічний інститут (1938-1942 pp.)). Емігрувавши до Західної Європи, а пізніше до СІЛА, він і там продовжує наукову діяльність. Помер Василь Кирилович Чапленко, відомий, на жаль, лише в діаспорі, 4 лютого 1990 року.
В. К. Чапленко працював у різних галузях українського мовознавства, але найбільше його цікавили питання історії української мови, стилістики. Основний внесок ученого в царині історії української літературної мови узагальнений у монографіях «Українська літературна мова (XVII ст. - 1917 pp.)» (1955 р.) та «Історія нової української літературної мови (XVII ст. - 1933 pp.)» (1970 р.).
Історичне буття мови реально відбивається у свідомості окремих мовців. Це мовлення здійснюється, як правило, у двобічних мовних актах, тому, на думку В. Чапленка, можна говорити про ці акти як призми, що крізь них пропускається історичне існування мови й мовозміни. Переломлення мовних явищ у цих призмах і пояснює певні зміни в мовній дійсності.
Здійснення чи нездійснення мовного акту залежить не від того, чує чи не чує співрозмовник дану мову, а від того, чи є в його свідомості уявлення про мовні знаки даної системи чи нема. Коли англієць говоритиме до українця, що не знає англійської мови, мовлення не відбудеться, хоч із вуст англійця звучатиме правильна англійська мова. В. Чапленко пояснює це тим, що в українця зі звуками англійської мови не пов’язано жодних уявлень, тобто в ньому немає середової (англійської) мови (термін, введений мовознавцем). Середова мова — це уявлення звуків, слів та їхніх значень і форм у свідомості людей. Отже, ця мова — суто психічне явище.
Середову мову не слід плутати з явищами думання, мислення, адже ту саму думку можна висловити різними мовами. Але середова мова не виявляється до того часу, поки людина не заговорить, тобто не виявить її за допомогою звуків чи, можливо, жестів. Через цей вияв середова мова як психічне явище об’єктивується, ніби відкладається поза нами, у матеріальному середовищі — у повітрі (коли чуємо звуки) чи у просторі (коли бачимо жести). Ця друга мова — надвірна мова (термін, введений В. Чапленком) — цілком матеріальна і живе тільки в момент говоріння, тим часом як середова мова постійно живе в нашій свідомості, поки ми даної мови не забудемо. Матеріальна стихія надвірної мови — звуки чи жести принципово рівноцінні, тому-то багато народів мовою жестів користуються на рівні зі звуковою мовою. Наприклад, в усіх народів глухонімі можуть оповідати цілі історії тільки жестами. Існує гіпотеза, що первісні люди взагалі користувалися більше мовою жестів. Але звукова мова, очевидно, фізично зручніша, тоді як руки можуть бути зайняти роботою, і тому вона перемогла. Тепер усі мови світу звукові, а жестами люди користуються тільки як допоміжним засобом.
У своїх дослідженнях учений виділяє два типи мовних актів. Нормально мовний акт відбувається тоді, коли у свідомості тих самих мовців наявні ті самі мовні уявлення (соціальні за своєю природою). Якщо один мовець говорить слово вода (позначимо його латинською буквою А, надавши значення «свого»), то й слухач повинен уявити це слово з такими ж звуками, в такій же формі і з таким же самим значенням та сприймати його як «своє». Цей тип мовного акту В. Чапленко називає першим типом. Такий мовний акт не дає в системі мовних знаків відчутних змін, наявні тільки несуттєві, непомітні зміни, наприклад, фонетичного характеру, що виникають, можливо, від фізіологічно неточного відтворення звука (здебільшого в дітей), або семантичного характеру, що пояснюється, можливо, недостатнім розумінням слова чи явища, названого даним словом. Тобто такий мовний акт не порушує даної системи мовних знаків, тому й мова в зовнішньолінгвістичному плані залишається сама собою, як окрема мовна одиниця.
Може статися, що в мовний акт вступають представники різних мовних колективів, з різними системами мовних знаків. Це дає інший тип мовлення, що його В. Чапленко називає другим. Він має чотири підтипи.
Перший підтип другого типу мовних актів наявний, коли в мовців різні, взаємно чужі мовні уявлення: в одного А, у другого В (із значенням «свого»), при повній незрозумілості для першого В, а для другого — А. У такому випадку мовний акт як здійснення комунікації або зовсім не відбувається, або відбувається тільки приблизно, можливо, за допомогою жестів та чуттєвого сприйняття дійсності. Якщо ж відбудеться мовний акт, то чужі мовні знаки будуть сприйняті неточно, покалічено в їхніх звуках, формально-граматичних та лексичних складниках.
У внутрішньолінгвістичному розумінні це може дати так звані схрещені явища за схемою а — b > с (малі букви позначатимуть підтипові явища). Так, наприклад, росіяни українське слово дівчина вимовляють як [дывч’ина], проте форму множини цього слова не усвідомлюють як українську і вимовляють [д’івчата]. Це явище В. Чапленко називає гіпердіалектом (явище «мужицької» української мови). Пояснюється воно частою наявністю в українській мові звука [и] відповідно до російського [і] (укр. сила — рос. сіла, іменник).
Існують й інші схрещені явища, наприклад, гіперурбанізму, коли зросійщені українці вимовляють [р’іба], [кр’іша], намагаючись наслідувати міську ( «панську») російську вимову, в якій часто вживається [і] відповідно до українського [и].
У зовнішньолінгвістичному плані цей підтип мовного акту дає такі гібридні мовні одиниці, як, наприклад, китайсько-англійська мова на Далекому Сході — «піджін інгліш». Але вчений вважає це явище мовною аномалією, бо такі мови бідні на виражальні засоби, можуть існувати тільки як допоміжний засіб комунікації.
Другий підтип розглядуваного мовного акту припускає однакову наявність в обох мовців системи А і системи В, з повним виразним їх уявленням. У такому випадку обидва мовці мають бути двомовними, при різномовній їхній первісній (за рідною мовою) приналежності. Оскільки в тому самому акті не можна вжити двох тотожних за функцією знаків (одномовних чи різномовних), то кожен з мовців може вжити тільки одного знаку з тієї чи іншої системи — А чи В. Тут знову можливі два варіанти: а) або один з них уживе А, а другий В; б) або обидва скористаються тільки А чи тільки В. Перший варіант можливий при певній байдужості щодо обох мовних систем хоч би одного з мовців (можливо, й обох). Цей підтип має схему ab — ab > ab. На внутрішньолінгвістичному плані відгуком цієї комбінації стає жаргонізація мови, або утворення суржику. Цього явища не можна плутати з поняттям схрещення мовних явищ: гібридизація дає нові мовні явища, а жаргонізація тільки переплутує, перемішує різномовні явища.
Другий варіант цього підтипу може виникнути при «моральній» вищості якоїсь із двох мовних систем, коли один мовець не поступається своїм мовним знаком, а другий, навпаки, зрікаючись «свого», користується «чужим».
Цей варіант у зовнішньолінгвістичному плані призводить до боротьби між мовними одиницями, і в цій боротьби одна мова врешті-решт перемагає, а друга — зникає. Таких фактів в історії мов існує досить багато. Наша українська мова не раз протягом своєї історії була під загрозою знищення. Борються між собою й мови близькі, генетично споріднені. Тут важливо, щоб ті мови існували у свідомості їхніх носіїв як окремі, протиставлювані одна одній одиниці. Навіть діалекти тієї самої мови підлягають цьому законові в певних умовах (наприклад, при творенні літературних мов). Наслідки боротьби бувають такими жорстокими, що від переможених мов не залишається майже нічого, хіба що, можливо, дещо в топоніміці. Тому не можна серйозно говорити навіть про так звані субстратні явища, всупереч поглядам прихильників цієї теорії (Асколі, Векслер).
Третій підтип виникає тоді, коли одній з мов бракує якогось мовного знака, і мовець змушений уживати чужий знак. Схема цього мовного акту: нуль ( «своє») — b ( «чуже») > Ь. Отже, чужомовні знаки можуть приходити в морально повноцінну систему знаків тільки на «порожні місця». Найнесприятлівіші щодо іншомовних знаків суто формальні складники мови — звуки, форми слів, синтаксичні конструкції. Причиною цього є те, що кожна мова з формального боку незалежно від характеру її граматичної структури самодостатня, тому в формальній системі будь-якої мови майже не може бути «порожніх місць».
Цим і пояснюється те, що мови дуже рідко запозичають, наприклад, звуки. Так, українська літературна мова запозичила звук [ф], якого в ній раніше не було. Але насправді цей звук у формальну систему української мови не ввійшов, бо може бути лише в іншомовних словах, тобто його запозичено разом з певними словами (наприклад, фабрика), а не звук як такий. Так само рідко трапляються синтаксичні запозичення, наприклад, гіпотактичні сполуки речень в українській мові, а флексійні явища не запозичаються майже ніколи.
«Прориви» формальної самодостатності мови найчастіше трапляються у формах словотвору, тобто в частині, яка, можливо, більше належить до «змістового» складника мови — лексики, ніж до формального. Так, у новій українській літературній мові, всупереч її принциповій протицерковнослов’янській тенденції, прищепилися на «порожньому місці» старослов’янські суфікси -ість (радість, промисловість) та -ство (багатство). Так само проти волі засвоїла українська мова польські суфікси -ічн-ий (технічний), -ч-ий, -ав-ч-ий (господарчий, виконавчий). У багатьох європейських мовах засвоєні різні суфікси латинського походження, наприклад -іст, -ац-ія тощо.
Найбільше піддається іншомовним впливам та складова частина мови, яка несе суто змістове навантаження, — лексика. Можна говорити, що лексика — той складник мови, якого ніколи в жодній мові не вистачає. Постійне розширення життєвого досвіду людини, її чимраз нові досягнення в пізнанні світу створюють раз у раз нові «порожні місця» і примушують мову поширювати свою номінативну функцію на нові поняття (без називання-позначування самі поняття у свідомості людини неможливі). Оскільки наявний запас слів завжди буває пов’язаний зі старими речами, то людині доводиться або утворювати нові слова, користуючись словотвірними засобами своєї мови, або запозичати їх з інших мов. Так з’являються неологізми, без яких жодна мова у світі не обходиться. Але не всі категорії слів однаково запозичаються. Найчастіше запозичаються іменники, бо вони виступають як назви нових речей і явищ, дуже мало — дієслова. Службові частини мови — прийменники, сполучники, частки — майже зовсім не запозичаються, бо їхня функція більш граматична, ніж лексична. Але слід сказати, що й найбільша «варваризація» мови в лексиці, при збереженні її формальної системи, не позбавляє мову в зовнішньолінгвістичному розумінні самостійності. Це має не тільки теоретичну силу (з огляду на самодостатність мови), а й практичну: за наявності в мові незрозумілої лексики при незрозумілій граматичній будові вона незрозуміла для чужого. Так, велика кількість у сучасній болгарській літературній мові російських слів, утворених засобами церковнослов’янської мови, не робить її зрозумілою для росіян (наприклад, сочинение на Шевченко, учениците отъ нашего училиште).
Іноді інтерференції іншомовних елементів у мові сприяють особливі культурно-історичні умови. Це відбувається тоді, коли мовний колектив дві мови вважає «своїми», або за схемою: а ( «своє») — b ( «своє») > ab. Тут маємо четвертий підтип другого типу мовного акту. Староцерковнослов’янська мова за походженням була «чужою» для східних слов’ян, бо виникла на іншому, південнослов’янському мовному ґрунті, але східні слов’яни прийняли її як мову своєї церкви, культури і довгий час не ставилися до неї як до «чужої». Тому інтерференції її знаків у національній мові та навпаки — національних знаків у саму старослов’янську — відбувалися без особливих труднощів.
Таким чином, на думку В. Чапленка, усі мовні процеси, що розглядаються крізь призми мовних актів, можна подати у вигляді формул:
А — А > А.
А —В:
а — b > с.
ab — ab > ab або ab — ab > a b.
нуль (“своє») — b (“чуже»)> b.
а (“своє») — b (“чуже») > ab.
Ці формули показують початкові елементи взаємодії мов та їхні наслідки у внутрішньо- й зовнішньолінгвістичному планах. Можливо, що цими типами не вичерпуються всі відповідні мовні процеси, надзвичайно складні за своєю природою.
Не всі типи мовних актів однаково часто вживані й важливі. Найважливіший і найчастіше вживаний перший тип (А — А > А), що, з одного боку, зберігає мовні одиниці, а з іншого — відгалужує в історичному розвитку нові мови. Цей процес можна було б назвати позитивно-кількісним розвитком мов. Саме завдяки йому світ знає таку велику кількість мов.
Другий тип (А — В...) зі своїми підтипами визначає «зустрічі» мов та їхні наслідки. Найефективніше мовний акт виявляється у другому варіанті другого підтипу (ab — ab > a b), що в зовнішньолінгвістичному плані дає боротьбу мов між собою і призводить до кількісних змін, роблячи одні мови «мертвими», витісняючи їх з ужитку. Це процес негативно-кількісного розвитку мов.
Інші з цього типу підтипові мовні акти визначають явища схрещування, жаргонізації, змішування мов. Це подібні у формулах (ab), але відмінні в суті явища (перший і четвертий підтипи другого типу). Третій підтип допомагає зрозуміти поняття основи мовної одиниці і визначити її як формальний кістяк мови, здебільшого самодостатній і несприятливий (замкнений) для іншомовних елементів. Але повніше поняття основи включає в себе певну частину лексичного фонду мови. Усі ці процеси майже цілком можливі й у житті діалектних одиниць — говорів, говірок, бо між самостійними мовами та діалектами виразних відмінностей немає. Наприклад, львівська вимова звука [с] у дієслівній морфемі -ся як -са (тверда вимова), що виникла з хибного уявлення про полтавську вимову палаталізованих зубних. Намагаючись відштовхнутися від надмірного львівського пом’якшення і наблизитися до східноукраїнського [с’], львів’яни дають просто тверду вимову, тобто творять нове за схемою а — b > с.
Але у відносинах між діалектними одиницями, як і у відносинах між самостійними мовами найчастіше трапляються мовні акти за схемою ab — ab > a b, тобто найчастіше відбувається боротьба між діалектними одиницями. Таку боротьбу можна спостерігати між південно-східним, з одного боку, та північним та південно-західним, з іншого боку, діалектами в українській мові. До цієї боротьби найчастіше призводить творення загальнонаціональної літературної мови, і в ній звичайно перемагає один якійсь діалект, а інші усвідомлюються як неправильні і засуджуються на вимирання. Тільки наявність загальної основи, тобто явищ, спільних для всіх діалектів, та сучасна національно-мовна свідомість іноді пом’якшують цю боротьбу і дають змогу деяким із засуджених на вимирання говорів увійти в літературну мову. Цей процес відбувається за схемою а ( «своє») — b ( «своє») > а ( «своє») b ( «своє»), тобто так, як сталося у відносинах східнослов’янських мов із староцерковнослов’янською.
Отже, загальномовознавчі дослідження В. Чапленка відображають глибоке зацікавлення вченого питаннями походження й розвитку мов і є водночас взірцем невсипущої наукової діяльності справжнього науковця.
Величезна творча спадщина В. К. Чапленка повертається до свого народу лише в суверенній Україні. Вона потребує ретельного наукового дослідження не тільки вченими діаспори, але й Батьківщини. Це сприятиме глибокому вивченню творчої спадщини діячів південноукраїнського регіону та визначенню їх ролі у культурно-історичному розвиткові україністики. Повернути забуті імена — наш святий обов’язок.
Л-ра: Studia methodological. – Тернопіль, 1998. – Вип. 4. – С. 55-59.
Твори
Критика
