Біографія Василя Чапленка
Василь Чапленко (справжнє ім'я та прізвище – Василь Кирилович Чапля; псевдоніми та криптоніми - В. Гірчак, В. Світайло, В. Ватрослав, В. Кириленко, В. Кубанець, В. Недо любень, Гедзь, Вс, Вч, ВЧ-о та ін.) – український письменник, драматург, літературо- і мовознавець, критик, редактор, дійсний член УВАН та НТШ – народився 18 березня 1900 року в селі Миколаївка (сучасний Новомосковський район на Дніпропетровщині).
Вчився в двокласній міністерській школі з п'ятирічним навчанням. Закінчив школу навесні 1916, потім — Павлоградську вчительську семінарію (1920), учителював у с. Юр'ївка Павлоградського повіту (нині — райцентр). Продовжив навчання на літературно-мовному відділенні Катеринославського вищого інституту народної освіти, вступив до аспірантури при науково-дослідній кафедрі українознавства (1925).
Дебютував у літературі 1919 віршем у павлоградській газеті «Плуг и молот». Друкувався в катеринославських часописах «Споживач», «Зоря». Був членом літературної організації «Плуг», редколегії журналу «Зоря». 1927 у Києві вийшла перша книжка оповідань «Малоучок».
Репресований у 1929 у справі «СВУ», відбув сім місяців ув'язнення, потім влаштувався на робітфак Дніпропетровського металургійного інституту. У 1932 шукав роботи в різних містах: Сталіно, Луганську, Ашхабаді, Ставрополі, П'ятигорську.
У роки війни повернувся до Дніпропетровська, працював викладачем української мови у транспортному інституті. У 1943 виїхав до Німеччини, потім — до США (1949). Спочатку заробляв фізичною працею (на фабриці, у шпиталі), у 1952-1953 був головним редактором недільного додатку до газети «Свобода», видавав часопис «Всесвіт». Заснував в УВАН «Постійну комісію для збереження літературної та мистецької спадщини В. Винниченка». Жив у Брукліні.
Василь Чапленко помер 4 лютого 1990 року у м. Матаван (штат Нью-Джерсі).
Похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.
Василь Чапленк – автор збірок оповідань «Малоучок» (1927), «Любов» (1946), «Муза» (1946), «Увесьденечки» (1948), «Зойк» (1957); повістей «Пиворіз» (1943), «На узгір'ї Копет-Дагу» (1944), «У нетрях Копет-Даґу» (1951), «Люди в тенетах» (1951), «Півтора людського» (1952), «Українці» (1960), «Сумна доля добродія Безорудька» (1975); «Загибель Перемітька» (1961), історичного роману «Чорноморці» (1948-1957), історично-побутової комедії «Знайдений скарб» (1944), історичної комедії «Гетьманська спадщина» (1947), сатиричних творів «Ісько Ґава» (1949), драматичних творів «Третя сила» (1950), «Чий злочин?» (1952); праці «Сонет в українській поезії» (1930).
Найважливіша мовознавча праця — «Українська літературна мова XVIII ст. до 1917 p.», Нью-Йорк, 1955; друге видання — «Історія нової української літературної мови», Нью-Йорк, 1970), поширене й доведене до 1933. Як літературний критик виступає з позицій напряму, який він зве збагаченим реалізмом. Писав також про українізми у творчості М. Гоголя, про поодинокі проблеми української літературної мови, про етногенезу слов'ян тощо.
Твори
Критика
