Василь Чапленко. ​Півтора людського

Василь Чапленко. ​Півтора людського

(Уривок)

І
Щирі приятелі. — Солодка розмова про дівчат. — Оксана. — Народ і інтелігенція. — Горлатий багатій забороняє ходити його левадою.
Приїхавши додому на великодні вакації, Василь Роговенко пішов у неділю до свого товариша Гната Кутька. Біля Гнатового двору в купці жінок сиділа Гнатова мати, і вона сказала Василеві, що Гнат у коморі.
— Чепуриться там хіба ж так, — обізвалася жартом одна молодиця з гурту.
— Ще б пак не чепурився, — додала друга: — там же дяківни та попівни виглядають.
Це був натяк на те, що вони (Василь би то з Гнатом) ходили гуляти до „центру" села, де звичайно збирався гурток середньошкільної молоді, а серед тієї молоді більшість дівчат, справді, були дяківни та одна попівна.
Коли Василь підійшов до комори, з низького, не-підрізаного острішка цвірінькнув просто йому в вічі сірий горобець. Горобець висів на низькому парку, струшуючи в гнівному завзятті (весна!) з свого настовбурченого пір'ячка соняшну обзолоту дня. Парубок скинув, усміхнувшись на сміливця очима — та головою об низький одвірок! Удар з розгону був запаморочливий, і сердега аж присів від болю. А тоді, вже без усмішки, увійшов до комори — в холодок малого приміщення без вікон.
— Забився? — спитав співчутливо Гнат. — Треба прихилятись... Ти ж, бач, який довготелесий.
Гнат, справді, ще тільки „чепурився" — голився до вмазаного в стіну дзеркальця, розклавши голярське приладдя на материній скрині, розмальованій червони-
ми квітами по зеленому полю. Спинивши руку з бритвою на півдорозі, подержав другою подану йому товаришеву руку.
Далі Василь присів на Гнатове ліжко, дощану при-мостку на порожніх з-під зерна діжках, і вони стали говорити про дівчат. Говорив більше між своїм ділом-голенням балакучий Гнат, а Василь слухав. Тільки ж Гнат, як звичайно, нікого з дівчат не хвалив, а все гудив, потріпуючи найкращими з них. Слухаючи збоку, можна було б подумати, що він не про дівчат, солодку парубоцьку спокусу, говорить, а про щось зовсім не варте уваги, таке, як он-той, хто-зна й коли почеплений на стіні, припалий пилом клубок материного валу чи старі наритники, повішені на засіку. Навіть про Оксану Штепенківну, попівну, що біля неї всі хлопці упадали, він озивався з огудою, та ще й так, щоб це й до неї доходило.
— Чи й не вродлива! — казав. — Як вигляне у вікно, три дні собаки виють...
Василь з превеликою втіхою слухав Гнатову мову, але про кожну із згадуваних дівчат у нього були свої потайні думки, не такі, як у Гната. Йому зводилися на очі то ніжний, кинутий ненароком погляд, то чарівний усміх, то ставав на пам'яті милого голосу відлунок. Від цих спогадів зривався йому в грудях жиж-кий вітерець, солодкий неспокій і виповнював усе тіло неймовірною легкістю. За цією легкістю він не зміг спокійно влежати, — устав і взяв ходити по коморі.
А в вухах йому стояли дівчачі голоси, заколисували мрійника на хвилях мрій.
— „Він такий гарний!" — казав один голос.
— „Я б пішла заміж за Василя", — казав другий голос.
— ,,А я так кохаю Василечка, що умру", — казав третій голос.
Перший голос насправді нікому не належав, такі слова могла б сказати кожна із дівчат їхнього товариства. Слова другого голосу могла б сказати Наталка Степанцівна, якби тільки він, Василь, захотів. „Якби я тільки захотів", — думав парубок, ширяючи на крилах свого вітру, — „і вона була б моя"... Слова третього голосу, справді, сказала була якось одній своїй подрузі Настя Німцівна, і ті слова дійшли до Василя. Зворушливе Настане кохання до нього могло б його прихилити до неї, але... не Настя була серед їхніх дівчат найкраща. Найкраща була Оксана Штепенківна, і вона Василеві з думки не сходила. Була це найпотайніша його думка-мрія, схована від усього світу. Про це навіть Гнат, його найближчий товариш, не знав, тільки мав невиразну підозру. Він бо був тієї думки, що в кожному товаристві з найкращою дівчиною повинен покохатися найкращий хлопець, а Василь же, як казали дівчата, був серед них найкращий. Та й інші були ознаки, що зраджували Василеву таємницю. Коли я-кось Гнат своїм звичаєм погудив був Оксану, сказавши, що в неї очі, як у жаби, — зелені, Василь спалахнув, мов би товариш його образив. Йому бо на цю згадку свінули щастям мінливо-зелені, як у русалки, з золотими іскрами очі коханої дівчини.
— Тобі у дівчат щастить, — сказав, видимо, з заздрістю Гнат. — Не те, що мені... Якби в мене хоч не така кирдя! — погудив свого кирпатого носа.
Але „кирдя" досить весело визирала з дзеркальця, не вірячи тому, що він її щиро гудить, — хитра кирдя.
Василь ані найменшим порухом на обличчі чи ін-як не зрадив тієї приємности, що ворухнулась у грудях на ці Гнатові слова. Він знов півлежав на „ліжку", і на його обличчі, на гарних губах світилася щаслива усмішка... чи, може, відсвіт соняшного подвір'я, видного в відчинені двері.
Щоб віддячити щирому товаришеві за похвалу, Василь сказав Гнатові, що „нічого страшного в його носі немає" і нагадав йому про його „успіхи" в селянської дівчини Ганни Зворітьківни, до якої він ходив „ночувати". Але Гнат узяв це трохи чи не за кривду собі: мовляв, „сам до попівни моститься, а мені просту дівку підсовує"... І ніби ненароком розповів Василеві про недавню розмову Оксани Штепенківни з Настею Німцівною про нього, про Василя. „Вийди заміж за такого злидня, як Василь, — нібито сказала Оксана, — то й знатимеш, по чім ківш лиха". Розмову цю пере-
дала йому Настя з таким, либонь, значенням, що „хай, мовляв, Василь не побивається за нею: вона з нього сміється"...
— А хто тобі сказав, що я за нею побиваюсь? — визвірився раптом Василь на товариша, і голос йому затремтів, перервався, ніби він щось туго ковтнув. — Я ж тобі про це не казав...
— Та не казав, — мовив Гнат.
А в очах йому щось підозріло свінуло, наче він подумав: — „А чого ти, голубчику, червонієш, як її згадаю? Видно пана по халяві"...

На цьому приятелі мусіли свою розмову перервати: до комори ввійшов, зазастувавши на мить у дверях надвірне соняшне яскріння, невисокий, дебелий у постаті парубок. Мовчки, з поважною церемонністю підійшов він перехильцем спочатку до Василя і подав йому, як якусь річ, свою важку руку, потім поніс тую руку до Гната.
— Умгу, — мугикнув Гнат, бо саме обголював верхню, задерту мисочкою під носом-кирдею губу; на вітання відповів вільною лівою рукою.
На парубкові була жовтогаряча „косоворотка" з квітками на комері, на „планці" і внизу, а ті квітки були схожі на великі стрючки червоного перцю. „Косоворотка" була підперезана довгим із китицями поясом, і ті китиці теліпалися аж біля колін. Наваксовані чоботи блищали, як дзеркало. З-під лакованого козирка звисав на очі, як розпущене куряче крило, густий чуб.
Це був Лука Нагаєнко, чи Луканько, як його частіше звали, Гнатів сусіда й товариш дитячих років, що заходив ще вряди-годи до Гната і його „вчених" товаришів.
Урвавши з Лучиним приходом розмову, хлопці якийсь час мовчали, немов чекали, поки той скінчить ручкання. Щоб заповнити цю „порожнечу", Василь зняв із стіни Гнатову балабайку, обсипану мушиними слідами, як маком, і взяв потиху бринькати. Луканько вийняв з кишені жменю запашного смаженого насіння (соняшникового з білим гарбузовим) і ще раз обійшов хлопців своєю качиною ходою.
— Сємачки, — сказав Луканько, даючи.
Василя це зірвало, і він почав говорити про рідну мову, про національну свідомість, про те, що російський царат триста років пригноблював Україну і що селянам самим треба шанувати себе і свою мову.
Луканько сів на бабку, що правила в коморі за стільця, і мовчки лузав своє насіння, слухав, кидаючи уміятно насіннину за насінниною в рот. На спідній його губі вінчиком збиралося лушпиння. На чотири-кутньому його виду і в карих „українських" очах проступала якась його „окрема" думка про все, що говорив Василь, думка тверда, як вилиці його широкого обличчя. Він якось обминав очима Василів погляд, немов боявся тому поглядові скоритись.
Обізвався:
— А навіщо заводити у нас оту „Полтаву
— Яку „Полтаву"? — не зрозумів був спочатку Василь, а зрозумівши, ще дужче огнівивсь на тупоголового парубка. Луканькова „Полтава" — це були мовні особливості недалекої від с. Латаття (їхнього села) адміністративної Полтавщини, де говорили „від", а не „од", балакати", а не „балакать", і він, Луканько б то, вважав це за чуже, осоружне.
Василь узяв палко говорити про те, що літературна мова в усіх українців має бути одна, а оті місцеві різниці ваги не мають.
— І гетьмана нам не треба, — перебив його розмову з попередньою упертістю Луканько, ніби продовжив оту свою „окрему" думку.
— Гетьмана ? ..
Тут Василь відчув, що червоніє по всьому виду, а на очах виступили йому сльози, — так наче його спіймано на злочині. Йому було сором за „українського" гетьмана, що повернув землю й економію князеві Уру-сову, ворогові України, ворогові українського селянства, їхнього села ворогові, бож його землі (сорок тисяч десятин!) з усіх боків тиснули на вбогі лататтянські ниви. Він мріяв про Україну „без холопа і без пана", як казав Шевченко, а тут виходило, що його мрія — спільниця московського поміщика Урусова...
Але саме тепер Гнат закінчив своє голення, витер рушником, таки брудненьким, своє причепурене з хи-
трою кирдею обличчя і мовив, осмикуючи свою зелену „офіцерську" сорочку, підперезану солдатським поясом:
— Ну, я готовий.
— Це ви до дівчат? — спитавсь Луканько, і в голосі його забриніла ніби заздрість чи жаль, що він не може йти до тих дівчат, до яких ходять його „вчені" однолітки.
— Може й тобі кортить? — відгукнувся Гнат. — Га?
І пожартував з властивою йому прямотою:
— З свинячим писком та в пшеничне борошно ?.. Василь глянув на Луканька — і злякався: парубок
якось зловороже знітився, по обличчі йому пробігла похмура тінь, і від того його вилиці ще дужче випнулись. Він раптом підвівся з бабки і незграбно, викрививши жалюгідно плечі, подав руку обом товаришам. Був жалюгідний у своїй крикливо-жовтій сорочці і наваксованих чоботях. Не мовивши й слова, вийшов з комори.
— Образився чи що? — озвався Василь. Але Гнат не звернув на це. ніякої уваги.
Після цього Гнат з Василем і собі вийшли надвір, у весняно-осяйне яскріння дня. Весняне тепло, що ним іще люди не встигли навтішатися, ніжно торкалося до рук, до щік, а особливо... як ті щоки були свіжо поголені, як у Гната.
Крім соняшного яскріння, у світі були ще весняні звуки. Найпомітніше серед тих звуків було гороб'яче цвірінькання, але й над ним торувало крикливе, одиноке в загальному морі звуків кудкудакання якоїсь курки в сусідньому дворі. Курка та щойно, мабуть, знеслася і, вважаючи це за подію світової ваги, галасувала на всю свою горлянку.
До цього курячого галасу незабаром приєднався некурячнй крик, але й він повідав про те саме:
— Кудкудак-кудкудак, знесу коко, як кулак...
Це вигукував сусідський хлопець, стеребившись аж на клуню — на близьку солом'яну піраміду, облиту соняшною обзолотою. Покрівля клуні починалася від самої загати, і з Гнатового двору було видно, як стара солома парувала, висихаючи. Малюкові, видимо, було дуже приємно сидіти на такій запаморочливій височині — де вже почали мостити собі гніздо лелеки, звідки було видно далеку лінію обрію і „той бік" — цілу половину села та вітряки на тлі ясносріблястої далечіні, що поривала летіти.
Справді бо: угорі, на небі, сонце, а трохи нижче, на клуні, він, сміливий, хоробрий!
У якомусь зв'язку з усім цим весняним гомоном дня в сусідньому ж таки дворі почав зводитися вгору з ледаче-тягучим скрипом колодязний звід. Тільки ж він раптом, на півдорозі спинився, немов прислухався, що то за курка так високо несеться — аж на клуні. А потім того як не желіпне материн голос (напевно, материн, бо тільки мати може так гримати на свою власність):
— А чого тебе ото туди морока стаскала?
І лицедій, що так уміятно вдавав ролю несучої курки, взяв мерщій спускатися з тієї чарівної височіні, хапаючись обіруч за парки, намацуючи хапливо босими ногами опору. За якусь там мить він зник за загатою і, опинившись на землі, негайно почав у супроводі духопеликів уже іншої пісні, і та пісня була уже схожа не на курячий гук, а на оту перервану перед цим музику зводу.
... До „центру" хлопці — Гнат і Василь — пішли левадами, а не вулицею, хоч вулицею й було трохи ближче. Тим вони так, без сорома казка, зробили, що тепер, у неділю, на вулиці було багато народу, і цілими купами гуляли парубки. А парубки ж були, як ті собаки, що з свого гурту не займають, а на чужого обов'язково нападають. Особливо парубки не любили „паничів." А втім, наші хлопці не дуже їх за це обвинувачували, бо вважали, що вони зовсім не винуваті, — винуватий був московський царат, що прищепив українському народові такі азіятські звички. Заразом вони вірили, що без царату за яких п'ять-десять років ці потворні звички зникнуть, і тоді не буде потреби, люблячи народ, уникати зустрічів із ним.
Отож до которого часу хлопці ходили левадами. Такого часу, як оце вони йшли, у левадах можна було хіба на якого собаку (у справжньому розумінні цього слова) нахопитися.
Левади були ще зовсім непривітні, лози й верби в них стояли ще голісінькі. Прозорі лози тислися до течії, а верби зводилися вгору, просвічуючись у верховітті синявою неба. Городи й капустища чорніли ще ріллею. Там, де були торішні стежки, треба було обминати сліди від калюж або й самі калюжі.
Проте вже пахло бадьорливим духом весни. Оті безлисті верби цвіли ніжним пухом і були мов налиті соком, ламко-крихкі від нього. Згори від садків незбагненні подихи повітря доносили натяк на терновий, яблуневий та вишневий цвіт.
Гнат, переступаючи, а іноді й перестрибуючи калюжі, жваво своїм звичаєм гомонів, а Василь, як і перше, переважно слухав, тільки коли-не-коли докидав і від себе яке слово. Василеві було легко перестрибувати калюжі, бо був високий, довгоногий.
Але, так безтурботно розмовляючи, вони несподівано таки нахопились на своїх ворогів — парубків. Парубки цілою купою стояли на Степанцевій греблі, що разом з вулицею перетинала левади і дорогу до „центру". Відступати чи обминати парубків хлопцям було сором, і вони пішли прямо на небезпеку. Тільки ж і парубки побачили їх ще здалека і, бачилось, заздалегідь готувались зробити з зустрічі з „паничами" цікаву для себе розвагу.
Перший здобувся на сяку-таку раду Гнат. Він, хоч і вважав уже сільський звичай „здоровкатися" з незнайомими за ознаку відсталости (а парубки були не з їхнього кутка), та похопився зробити поважне обличчя і, коли підійшли, ввічливо привітався. Василь зробив за його прикладом те саме.
А це мало означати: „Ми й ви зовсім однакові, тільки ми одягнені по-міському, а ви по-сільському. Бачте, здоровкаємось."
З парубоцького гурту відповів на „здоровкання" тільки один — малий на зріст та силу і через те, мабуть, найдобріший. Решта товариства на мить похмуро вмовкла. Та скоро „паничі" трохи віддалились, як
увесь гурт вибухнув голосним реготом на якийсь там дотеп, вроді приказки: „пани — на двох одні штани".
Сердешні хлопці придали ногам ходи, хоч зокола вдавали (не оглядались, наче не чули), що їм просто треба поспішати, що якась справа жде.
Але на цьому ще пригода не скінчилась. За греблею починалася Степанцева (Наталчиного батька) левада, старий Степанець побачив з двору тих таки нещасних „паничів" і загукав на ввесь куток, лаючи за те, що топчуть його леваду. Ця левада, широко обсаджена велетенськими вербами, та ще вісімдесят десятин купленої землі ( у решти селян була тільки надільна) і навчили його ото так владно кричати. Правда, за революції був уже такий час, коли він несподівано зробився був надзвичайно добрий, коли мало не запрошував сам усіх охочих іти й топтати його буинотраву леваду. Але тепер, коли при владі був гетьман, а в його хаті частенько ночував сам Чернов, начальник карального загону, у старого знов з'явився владний понад у-сяку міру голос, і він якнайрішучіше забороняв „усяким ланцям" ходити його левадою. Іноді хлопці щасливо проскакували, але цим разом їм не пощастило.
— Сучого сина лацюги! — репетував старий. — Немає вам вулиці?.. Разом з тим із двору вискочили два здоровенні собайли і, вдарившись навпростець ріллею, помчались прямо на „паничів". На щастя, поблизу лежала чимала ломака, Гнат ухопив її і з усієї сили огрів одно ротате страховище, потім друге. Пси з голосним скавулінням повідскакували геть.
А з греблі від парубків на це видовище розітнулось голосне тюкання (так уміють тюкати тільки на Вкраїні), і те тюкання ударилось у лози, покотилось левадами — і розлилось вогнем сорому та гніву в серцях молодих інтелігентів.
Чи треба казати, що їм тепер показалось найбільшою приємністю те, що далі не було більше нічого такого, як Степанцева гребля та левада ?
А незабаром вони дійшли до „великої греблі" — до „центру".
Залізні покрівлі крамниць, церква, знайомий до рідности будинок двоклясової школи, де вони передніше вчилися, -— все це нагадувало місто і те, що тут люди звикли бачити по-міському одягнену людину і не здивуються, як не поздоровкаєшся до незнайомого.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также