Василь Чапленко. ​Загибель Перемітька

Василь Чапленко. ​Загибель Перемітька

(Уривок)

(лексика автора повністю збережена)

ЧАСТИНА ПЕРША

Автобус гойднувся востаннє і спинився проти контрольної хвіртки заводу імени Г. Петровського. Перемітько підвівся, щоб виходити. Але поперед нього встав ще один пасажир, що сидів перед ним. Пасажир якось незграбно, вилазив з вузького сидіння, зачіпався там ногами, ціпком. Його широка, в чесучевому кітелі спина затулила вихід, і Перемітькові довелося чекати, поки той пройде у вузькі двері. На землі пасажир став так, наче ступнув однією ногою в скіпець: був кривий на одну ногу. Але, ступнувши так, він зразу ж оглянувся — і... стрівся з Перемітьком очима саме тоді, як той, перехилившись, виходив з автобуса. І вони обидва пізнали один одного. Тільки ж і в того, і в того на мить свину'ло вагання — признаватись чи ні. А в Перемітька ще й тривога!
Це ж бо зустрілися випадково не стак колишні товариші, як недавні вороги. Товаришами вони були до революції 1917 року, як училися в політехнічному інституті, а ворогами стали під час революції. Один з них, як українець, був у „петлюрівцях", а другий, „русак" — у червоній гвардії, і ото там здобувсь на каліцтво. А як переможцем вийшов „русак",, а переможений українець, поселившись у чужому місті, приховував свій „злочин", то цьому останньому зустріч і була особливо прикра. Ба й небезпечна навіть. Адже „русак" міг тепер виявити його минуле, повідомити, куди слід про цього „петлюрівського отамана". Правда, тепер, за НЕПи, колишні події стали вже призабуватись потроху, та „русак", як людина партійна, ще міг йому пошкодити. Звідси й тривога в Перемітьковім погляді, що її й кривий, либонь, спостеріг.
Але слова мимохіть зірвалися обом із уст.
— Перемітько?
— Товариш Мітяєв?
І подали один одному руки.
— Ти... ви теж сюди? — кивнув Перемітько головою в бік заводу.
— Так... Я тут почав працювати.
— О, то ми будемо разом...
Мітяєв спинився, вийняв цигарки і запропонував Перемітькові. Але той відмовився: не курив.
Пішли до контрольної хвіртки: Мітяєв — своєю нерівною ходою, ступав ритмічно у скіпці, коливався, натягаючи важким тілом на короткий ціпок, Перемітько мимоволі запобігливо (таки так!) придержував ходу, щоб тому... догодити. Стрункий і вродливий, він просто жалюгідно тупцявся біля каліки Мітяєва.
Мітяєв сказав, що він ще тільки знайомиться з виробництвом, бо тільки два дні, як його настановлено на директора. Нарком Важпрому особисто телеграфував йому...
Директором?! Той, хто все знає про його минуле, буде його начальником! Ця новина просто приголомшила Перемітька. Не знав, на яку ступити, яким тоном говорити. Голос його раптом цілком утратив той відтінок баска, що до нього він сам з приємністю часом прислухався, бо вважав, що басок надавав йому більшої „солідносте". Вийняв, збентежений, хустку, щоб витерти пітне чи то від спеки, чи то від... пригоди обличчя. Не тільки обличчя, а й шию та груди попід розхрістаною сорочкою, що неприємне липла до тіла.
Спека бо, справді, була немилосердна. Високе літнє сонце порозпікало геть чисто все: пісок під ногами, асфальт стежки-доріжки, що став м'який, як віск, жужелевий паркан, залізну ручку хвіртки. А з заводського подвір'я, як з величезної печі, поосто било нагрітим! повітрям, газами, димом, пилом. Дихати було важко.
Спеку-духоту відчував і Мітяєві. Може, ще більше, як Перемітько, бо був важкий, огрядний. Піт великими краплями рябів на його округло-широкому, безбровому виду, на кирпатому носі, його маленькі сірі очі аж плавали в тому поту, як скалки зеленої оливи. І в тих очах нічого, крім страждання від спеки, не можна було добачити. У всякому разі ніякої ворожосте до себе Перемітько в тих очах досі не спостеріг. Ба навіть міг би сказати, що в них світилася розм'якшена, розтоплена спекою добрість.
— Це добре... дуже добре, — сказав Перемітько.
— Що саме? — не добрав зразу Мітяєв, не добрав чи не розчув, бо саме в цю мить загув заводський гудок, туго й потужно з близької відстані. Перемітько переждав, поки той гуд обірветься (а він обірвався густим басом-відлунком, що розійшовся на всю околицю), тоді сказав:
— Що ви будете в нас директором... Для такого великого підприємства потрібен добрий керівник...
Обидва вже рішуче перейшли на „ви", ніби цим перекреслили колишнє шкільне товаришування.
Перемітько силкувався говорити баском, по-діловому, зле виходив жалюгідний „рабський" голос. Аж він зубами з досади на самого себе скри'пнув. Чи він часом не перебільшує небезаеки?
Вони пройшли в контрольну хвіртку. Сторож улесливо привітався до „товариша директора", та той тільки кивнув недбало головою. Але ж ізнов таки, мабуть, не з пихи, а від спеки.
Прямо від контрольної ішов місток-естакада, що спиналась на високих „журавлиних" ногах над широким заводським подвір'ям. Подвір'я те було списане блискучими парами рейок, а понад краями геть зашеретоване довгими валками вагонів та плятформі з іржаво-червоною рудою, з купами скалок із чорноблискучого сонця-антрациту, з усякою мертвою каліччю — залізною ла'манню для мартенів. Попід самим містком пробігали раз-у-раз жваві паротяжики, бадьоро погукуналп своїми тоненькими свистками, перетягали тії валки, як разки намиста з місця на місце, робили якийсь там лад у тому безладді.
Естакада вела в напрямі до гігантської колони домен, до величезних глеків-газосховищ (кавперів), що їх попереплітали рукава рур, як ліяни в тропічному лісі переплітають стовбури дерев.
Ще здаля було чути й відно, як там усе шипіло, гуло, дзенькало, закутувалося парою й димюм.
Не дійшовши до краю містка, Мітяєв пошкандибав бічними сходами до головної контори. Але, прощаючись, запросив Перемітька до себе додому, сказав, що буде чекати.
— Заходьте якнебудь! Я живу на Чечелівці... тут ось недалечко... І сказав адресу.
Заходити? Але ж тоді можуть виникнути спогади! Будь-яка дурниця може викликати розмову про його „злочин", про його участь у протирадянській боротьбі. Це поста: вило Перемітька в найскрутніше становище. Краще б вони були „шапково" знайомі: випадково б зустрічалися, віталися й розходилися. І Мітяєв, може б, не згадував нічого. А так: піти — біда і не піти — лихо. Як не піти, він може образитись. Може навіть добачити в цьому продовження колишньої до нього ворожосте.
Голова Перемітькові розламувалась. І з такою головою він спустився в саму гущу заводського двиготу-шуму. Але цей шум, усе це пекло металу, вогню, киптяви тепер були далекі від нього, чужі. Він, здавалась, нічого не бачив, не чув, заглиблений у свої переживання.
— О! Та це ж Павло Петрович! Чого ви такий набурмосений?
Перед ним стояла, з якимись паперами в руках, Любина Загребельна. Ішла з головної контори до цехової і на нього нахопилась. Смагляве її обличчя, чорні дугасті брови, веселі віясті очі грали радістю дівочої вроди. З-під злегка пофарбованих губів блискали білі зуби, засвічуючи чарівним усміхом смаглявість її цери.
Притулилась жартівливо до його ліктя, зазирнула в вічі.
— Чого ви, кажу, такий? Скривились, як середа на п'ятницю...
— Хіба?
— Авжеж. Ось гляньте на себе!
Вона швиденько вийняла з своєї торбинки дзеркальце і піднесла йому до очей. Перемітько неуважно глянув: справді, вираз його обличчя був не дуже веселий, брови зломились гачками біля перенісся, зробивши прикру зморшку, губи гірко скривились, навіть чорненькі „англійські" вусики не прикрашували їх. Наче щось кисле з'їв...
— Ну, як? Дуже гарний? Настовбурчився, як ґава на
вітер.
А грайливо-усміхнені очі — чорно-блискучі грудочки антрациту — казали щось зовсім-зовсім інше, що й оті нахмурені чорні брови, і трикутничок „англійських" вусиків, і ота трохи закопилена губа, і басок (басок знову бринів нормально) їм, тим очам, дуже до вподоби, і що саме власниця їх, Любина б то Загребельна, залюбки пригорнулась би до нього не тільки жартома.
— Голова трохи болить, — мовив Перемітько. — Від спеки, мабуть...
І він узявся рукою за чоло.
— Болить? — скинулась дівчина стривожено. — Та ви й зблідли трохи...
Зняла з чола його руку, а натомість приклала свою. Війнула в обличчя напахченим рукавом батистової блюзочки.
— Ви маєте пал, — сказала. —Мусите завтра ввечері прийти до нас, щоб я зяала, чи здорові. Добре?
Перемітько сказав, що прийде.
— Отже, до завтра! А тепер біжу, бо ніколи... Дивіться ж, прийдіть!
І вона вітряно майнула, лишивши в Перемітькових очах розкрилля своїх брів, „антрацитову" гру очей, а в вухах —
співучий, милий голос.
Еге, це була дівчина, що вносила багато в його життя, що про неї він таки частенько мріяв, дарма що ще й найміен-шим натяком не дав їй цього на розум. Та й уся родина Загребельних була йому приємна — старенький симпатичний батько, старий мануйлівський „просвітянин", господарна мати, трохи, правда, гостра на язик, ну, й вона сама, Любина. Він у них часто бував, і вони вже, либонь, уважали його за свого, трохи чи не за... майбутнього зятя.
Зустріч з Любиною трохи Перемітька заспокоїла, і він уже спокійніше пішов до свого сталетарного цеху. Пройшовши хмару пари, що шипіла біля поблизької домни, він переступив піщаний рівчак, що ним доменники випускали готовий чавун, ширяли важкими жердинами в домну, і звідти лилося вогненне течиво. Гарячий струмінь витопленого чавуну гадом звивався в своєму річищі і тік до виливниць. Спалював усе, що траплялось на його шляху, спраді, як той гад, сичав.
А згори пекло сонце, влучаючи промінням:, як пострілами, в високі верхи домен, в голови людям, позакривані ши-роковухими брилями, що звисали аж на плечі.
З доменного цеху Перемітько перейшов до мартенівського, а там на нього ще дужче вдарило духотою, мартенівські печі засвітили відьомськими очима спостережних віконець. Похопився проскочити здлізною драбиною-верандою повз одну з них, гарячу, як пекло, і опинився в своєму цеху. Високий, укритий десь угорі прозорими шибами, цех двигтів, дзеленчав, схитувався від руху попід стелею зводів, що розносили в повітрі важкі виливки чавуну, брали з плят-форм і переносили до грушоподібних конверторів.
Але сонця тут уже не було, тут сяяли свої власні вогні. Саме, коли Перемітько прийшов, один з конверторів перевернувся, і з його горда полився протуберанець розтопленої сталі. Ціла іскряна завирюха розліталася в повітрі.
Незабаром Перемітько пірнув у звичну роботу своєї переміни і, здавалося, зовсім заспокоївся після зустрічі з Мітяєвим.
— „Може, він мене й не займе, — подумалось йому, — бо запросив же до себе..."
Увечері наступного дня (була субота) Перемітько поїхав до Загребельних.
Загребельні жили на лівому боці Дніпра, на Воронцівці, у куті між двома рукавами соші, що спускалася з високої спини двоповерхового мосту через Дніпро. Один рукав тієї соші йшов прямо понад залізничим висипом, а другий завертав праворуч (як дивитися з мосту) вздовж Дніпрового берега. Від лівого рукава відокремлювався ще один відгілок і зникав у вікні тунелю під залізничим висипом. Цей відгілок вів до амурських заводів, що чорними, закуреними корпусами й шпичаками димарів зводилися зразу ж за висипом.
Соша спускала з мосту й виносила на міст безкраї валки селянських возів, що їхали на базар та з базару, міських бендюгів, високоресорних каруц. А все це рухалося з оглушливою від мостинцю цокотнявою, з трахкотом-гуркотом, з дзенькотом заліза. Вряди-годи поміж цією дрібнотою посувалися ваговози, як якісь бронтозаври серед дрібнішого звіриного істоівпу. Заводи за залізничим висипом теж ніколи не спиняли свого приглушеного двиготу-шуму. Час від часу це одноманітне звукове тло протинали гармидером-вітром поїзди — пролітали високим висипом, як страхітливі привиди, особливо вночі, з вогнями й іскрами. І вже зовсім стирав з лиця землі це дрібне жебоніння, брязкотіння й гуркіт заводський гудок, що видирався з якоїх там горлянки о шостій годині вранці та о третій удень, видирався низьким рипом, а потім широко розходився понад будівлями, понад Дніпром і йшов кудись у степ Лівобережжя.

Воронцівка сховалась у свої густі садочки і, здавалось, не чула цієї тарахко'тняви, скреготу, гудків, свистів, не бачила нахмурених, задимлених заводів, що звішували над нею важкі гриви свого диму. Вона переходила далі навіть у дружну зграйку справжніх селянських хат с. Мануйлівки, на всю Україну відомої своєю українською національною свідок містю та колишньою „Просвітою". Будинок цієї „Просвіти" ще й тепер стояв на протилежному кінці цієї соломоверхої оази серед фабрично-заводських споруд Амура й Нижньодніпровського, стояв над тим рукавом соші, що, відокремившись біля мосту, завертав потім на схід до м. Самарчика.
Щоб добутись на подвір'я Загребельних, Перемітько мусив поклацати важким залізним язиком-клямкою біля високої, зеленою фарбою пофарбованої хвіртки, що разом із таким же високим і зеленим парканом затуляла подвір'я від вулиці. Це подвір'я й чепурний, кубічної форми домик під залізом, пофарбованим уже червоною фарбою, були неприступні для сторонніх, як якийсь середньовічний за'мок. А для більшого постраху на хвіртці ще була намальована й люто-вишкірена собача морда з перестережливим написом: „У дворі злий собака".
Клацання важкої клямки в глухому завулку було чутніше за віддалений по-вечірньому приглушений двигіт амурських заводів та проріджену вже цокотняву соші. Здавалось, усі пожильці сусідніх домиків виглянуть здивовано на це клацання з вікон. Скажуть або подумають: „Що таке? Звідки таке порушення вечірнього спокою й спочинку?"
Але цього не сталось. Усі домики, обабіч Загребельних і навпроти, через вулицю, були мовчазно-замкнені в собі, а залізні прогоничі міцно притискали віконниці на вікнах.
Тільки через деякий час на подвр'ї в Загребельних загавкав собака, і загавкав не тому, либонь, що був злий, як про це написано на хвіртці, а тому, що його тим клацанням! розбудили.Бо гавкав він сонно і більше, мабуть, оглядався на господарів, давав їм знати, аніж лякав „ворога", що добивався так пізно до їхньої фортеці. Незабаром після цього у дворі почулася хода старого Загребельного. Якусь хвилину старий торгав дрючком-засувом, а тоді відчинив хвіртку, придивився в сутінях до спричинника „шуму".
— А! — щиро зрадів гостеві. — Це ви, Павле Петровичу? Заходьте, заходьте...
І він, подавши Перемітькові руку, пропустив його повз себе на подвір'я, а сам знов зачинив хвіртку, засунув ізсередини дрючком. Низенький, сивенький (але кошлаті темні брови), з невеличкими „українськими" вусами, в жовтому плюшевому піджачку, з вишиваним коміром сорочки, він, бачилось, був живим утіленням спокою в цьому невеличкому дворику. Перемітько не так міг у сутінях роздивитись на ці „деталі", як просто знав „напам'ять" його образ. І така „гармонія" двору й господаря була йому дуже до мислі. Подобався йому й увесь цей затишок — спокійний куточок серед гуркітливого фабрично-заводського міста.
Гукнувши на собаку, що стояв, прив'язаний, біля своєї буди і вже зовсім мирно погавкував, господар повів гостя не до хати, а в садочок. Увесь бо цей невеличкий дворик, чотирикутник, стиснутий між сусідніми дворами, був виповнений гущавиною з вишень, слив, морель та бузку (бузок попід парканами як заслона від сусідів). У цьому садочку, проти хатнього ґанку, стояв круглий дощаний столик на одній нозі, як гриб-велетень, що виріс у холодку. Біля цього столика вся родина Загребських літнього часу здебільшого й перебувала. Тут снідали й вечеряли, тут і працювали: стария, що працював на залізниці рахівникоі", рахував євої рахунки, як брав роботу додому, або читав газету, стара господиня шила чи плела, Любика теж звичайно була чимсь зайнята. Навіть гостей, якщо це були такі „свої люди", як Перемітько, приймали тут таки.
— Сідайте ж! — указав господар гостеві на лавку, й собі сідаючи. — А я оце в которий уже раз переглядаю стару „Раду".
— Яку „Раду"? — спитав Перемітько, сівши.
— Та Чикаленкову ж газету... що Чикаленко видавав 1906-1914 роками. Ось цю...
Він поклав руку на розгорнутий річник, оправлений з любов'ю в тверді палітурки.
— Культурна була газета, — повів далі старий. — Після неї вже такої не було в нас... хібащо „Нова Рада", що її видавали 1917 року, та й то вже не те.
— А за революції були ще такі добрі газети, як „Народня воля", „Робітнича газета", — згадав Перемітько.
— Е, — махнув рукою старий, — куди їм до „Ради"! Бо хто в них писав? Якісь жевжики! А в „Раді" ж писали такі, як Сергій Єфремов, Андрій Ніковський... підписувався „Василько". Ці люди знали, що' писати і як писати... Ось наприклад...
Він виїняв з нагрудної кишені піджака окуляри, наклав їх на носа, начепивши навушники на вуха, і взяв перегортати річник, щоб знайти якусь там статтю, але вже було так темно, що ні'як було читати, — і він махнув рукою.
— Е, вже не видно... Я вам якось покажу, як Єфремов писав...
У садочку вже не можна було розрізнити окремих дерев, усе зливалося в суцільну гущу від того присмерку, що позастрявав між гіллям, у кущах, попід парканами. І в цьому присмерку дедалі настирливіші ставали комарі, що, дзизкаючи, нападали на розмовників, і тим доводилося раз-у-раз відмахуватися від нахаб. Десь під ґанком сюрчав невтомний цвіркун — на посуху, либонь.
Відвівши очі від газети і знявши з носа окуляри, старий Загребельний узяв розповідати про 1905-ий і наступні після нього роки, коли вони (їхнє покоління) заходилися були біля „української" роботи і в Києві, і тут, у Січеславі. А в Мануйлівці вони збудували будинок „Просвіти". Найбільше клопотались, крім нього, ще Микола Ємець, брати Сторублі, родина Чорнот, Ларин...
Для Перемітька це все не було за новину, але старий любив це згадувати.
— Я ж, можна сказати, трохи чи не кожен цвях власними руками в тій „Просвіті" забивав... А тепер там клюб якийсь, босота з Сахалину посіла, — закінчив сумно. — Я, знаєте, й проходити там не можу, так боляче. Боляче, що в нашому доімі, в українському стилі збудованому... Ви ж бачили там вікна? Лутки вгорі на ріжках позрізувані... І отам тепер тільки кацапську мову й чутно... Пізніше Ємець, що оженився з дочкою місцевого поміщика Бикова...Биков був українець, хоч і з російським прізвищем, навіть вірші українські писав... Ємець збудував собі в цьому стилі триповерховий будинок, вікнами на Дніпро. Може, бачили, як проходили отам сошею? — махнув він рукою назад себе. — Ще більший і кращий дім у цьому стилі збудував у Січеславі на Катерининському проспекті Хрінників, український мільйонер...
На ґанок вийшла старіа Заігребельна.
— 3 ким то ти, Миколо, гомониш? — спитала чоловіка.
— А вгадай...
Господиня зійшла з ґанку і ще здаля впізнала Перемітька.
— А, бач, хто! — озвалася привітно. — Добрий вечір!
Це була жінка на літі вже, але ще бадьора й діяльно-рухлива. Перемітько знав — ніколи вона не сиділа без діла, все щось робила по господарству, а як був голод 1922 року, їздила по хліб на Полтавщину, міняла там одяг і привозила не тільки для своєї родини, а й продавала на базарі. Уміла й язиком орудувати, і Перемітько, правду кажучи, ЇЇ побоювався, у всякому разі був обережний у мові, як говорив з нею.
Була огрядніша за свюго чоловіка, верховодила в хаті, але й не переступала межі: знала, де спинитись, коли треба було не вронити гідности й поваги всіма шанованого Миколи Лавроновича.
Любина вдалася в батька — не в неї, і зовнішніми рисами (чорняво-смаглява), і вдачею.
Перемітько похопився підвестися господині назустріч і щиро потиснув їй руку.
— Та чого ж ви сидите потемки? — звернулась вона до чоловіка. — Я скажу Любині, щоб винесла світло.
І пішла назад до хати.
— Але не забувайте, Миколо Лавроновичу, того, що зробило й наше покоління під час останньої революції, — мовив Перемітько. — Ми ж створили були навіть українську державу. І хоч вона не встояла, але ще й досі дещо залишилося від неї — школи, театри, взагалі українізація...
Старий махнув зневажливо рукою.
— Ет, які це школи! В них же й аакону Божого не вчать. А що по-українському вчаться тепер і жиденята, так Україні від того ніякісінької користи. Ото тільки, що автокефальна церква ще є...
З хати вийшла Любина з засвіченим гасником у руках. У червоній повнорукавій сукні, вибраній ради вечора (знала, що їй, чорнявій, личить червоне), струнка й висока, з пишною чорною косою, вона помазалась Перемітькові просто чарівною. Ішла східцями вниз, дивлячись під ноги, щоб не спотикнутись, і тримаючи високо в руці гасник „Чудо". Як символічна постать євангельської діви з світильником.
— Чому ж ти, татку, не сказав, що Павло Пертович прийшов? — загомоніла, зблизившись до батька й гостя. — Ох, непоправний наш татко!..
Поставила гасника на столик. Привіталась. Сіла на лавку поряд із батьком проти Перемітька. Очі їй блищали від світла, дугасті брови невідбивно чарували. Знати було, що вона гостеві рада якнайдужче, рада, що він прийшов, як при-обіцяв був. Поправила машинально сукню на грудях, торкнулась рукою до коси, щось там теж, либонь, поправляючи, — а закоханий погляд усе на ньому, на цьому красневі-інженерові...
— А ми тут з Миколою Лавроновичем сперечаємось про їхні й наші здобутки, — сказав Перемітько, продовжуючи перервану її приходом розмову, — здобутки їхнього й нашого покоління. Микола Лавронович каже, що вони краще працювали...
— Краще — не краще, —озвався Загребельний, — а якби не наша робота, то й ви б нічого не зробили.
— Цього не можна заперечувати. Історичні заслуги вашого покоління безсумнівні. Але ваша робота була переважно культурницька, а ми вперше висунули на передній плян політичну справу.
— Ти, татку, й інші такі, як ти, — докинула від себе й Любина, з явним заміром підтримати Перемітька, — ще й тепер дуже однобокі. Ви майже нічим, крім автокефальної церкви, не цікавитесь.
— Бо й нічим більше цікавитись...
І Загребельний перейшов на свою улюблену тему — церковну. Розповів про найновішу подію — як на Амурі, просто в церкві побилися попи — „слов'янський" з „українським", побилися за чергу, коли котрий мав правити в церкві. Тепер мають перегородити ту церкву на дві половини, щоб можна було одночасно правити тому й тому. Сказав також, що незабаром до Січеслава й Мануйлівки має прибути митрополит Василь Липківський, і йому самому, як голові мануйлівської церковної ради, буде багато діла...
Мати покликала Любину до хати, вона швиденько побігла й винесла шумливий самовар, що світив у темряві вінчиком вогню внизу. Перемітько кинувся був їй допомагати.але незручно було: ніяк було передати гарячий самовар, несучи, із рук в руки. Любина поставила самовар на столик. Стара Загребельніа винесла на таці склянки, цукор та вергуни і заходилась наливати чай. Дочка їй допомагала.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также