Концепція походження мови як знакової системи в працях Василя Чапленка
І. Андреєва
В українській культурі, на жаль, маємо ще багато «білих» плям в силу певних ідеологічних трактувань. У цьому плані знаходимо ряд постатей, які зробили вагомий внесок у розвиток літератури та мови, але спадщина їхня залишилася поза увагою дослідників. До них належить ім’я і Василя Кириловича Чапленка.
Його доля тісно пов’язана з Дніпропетровщиною, де він народився 18 березня 1900 р. у с. Миколаївці. Вищу освіту здобув у Дніпропетровському державному університеті. По закінченню аспірантури при науково-дослідній кафедрі українознавства університету (1929), очолювану Д. І. Яворницьким, продовжував працювати в галузі мовознавства. 9 серпня 1929 року вченого було заарештовано в справі «Спілки визволення України», про яку він дізнався від слідчого. Це вилучило українського діяча з літературного й наукового життя. Емігрувавши до Західної Європи, а пізніше до США (1949 p.), він продовжує наукову діяльність. Помер Василь Кирилович Чапленко, відомий, на жаль, лише в діаспорі письменник, вчений-лінгвіст, критик і літературознавець, 4 лютого 1990 року.
Василь Чапленко у своїй мовознавчій практиці постійно цікавився проблемами походження мов, де ще багато приховано нерозв’язаних загадок, над якими працюють численні покоління лінгвістів. У мовознавчій науці, як відомо, існує декілька гіпотез про походження мови, але найголовнішими з них є теорія соціального договору, теорія звуконаслідування й теорія вигуків.
Мова є соціальним продуктом, сукупністю необхідних мовних знаків, встановлених шляхом соціального договору. Цієї теорії додержувалися, в основному, французькі просвітителі XVIII ст. (Ж.-Ж. Руссо, Мопертюі, де-Бросс). Згідно з другою версією, люди виробили мову, наслідуючи звуки природи. Вона спирається на такі слова, як українське «качка» (кричить «ках-ках»), російське «кукушка» (робить «ку-ку»). Підтримували її В. Гумбольдт, Я. Грімм, Г. Штейнталь тощо. Інші науковці твердять, що мова виникла із звуків, які видавала людина в результаті впливу на неї сил природи, природних умов, різних в різних місцевостях; звідси і своя особлива мова в кожного племені. Представниками цієї теорії були Гердер, Л. Нуаре, В. Вундт.
Василь Чапленко вважав, що «мова - це суто людський історично набутий спосіб взаємлення та вияву думок і почуттів за допомогою традиційних, соціяльно-зумовлених систем знаків, здійснюваних через психофізичні апарати окремих людей» (тут і далі дотримуємося правопису автора).
Справжню мову має лише людина. Різні вияви здібності порозумітися у тварин - нявкання кота, гавкання собаки тощо - це найчастіше або інстинктивні вияви, або ж умовно-рефлекторні рухи, тобто вияви без участі свідомості. Навіть такі явища, як «балакання» людською мовою деяких птахів, нічого спільного з людською мовою не мають, бо це лише умовно-рефлекторні вияви (тут можливе тільки механічне повторювання того самого, без будь-якої довільності). Людина ж користується відповідними сигналами свідомо, довільно їх комбінуючи в разі потреби. Для мовлення характерне те, що воно потребує якихось знаків (символів), поєднаних у нашій свідомості з якимись речами, уявленнями, поняттями. Це може бути слово як певний звуковий комплекс, частина слова або словосполучення. Все це в лінгвістиці називається мовними знаками, які реалізуються в людському мовленні.
Вчений наводить таку схему мовленнєвого акту. У мовному центрі, який міститься в лівій скроневій частині кори головного мозку ініціатора мовлення, виникає нервовий імпульс, це викликає рухи мовних органів, що творять внаслідок цього звуки; звукові хвилі доходять до органу слуху - вух співрозмовника, звукові враження передаються слуховим нервом до центру слуху - і він розуміє; його відповідь іде таким же шляхом до першого.
Але здійснення цього акту (двобічного в своїй основі) можливе тільки тоді, коли у свідомості обох мовців наявні ті самі системи мовних знаків. Якщо, наприклад, англієць говоритиме до українця, який не знає англійської мови, мовлення не відбудеться, бо хоч українець чутиме його, але в нього з тими звуками не зв’язуватимуться ніякі уявлення. Таким чином, В. К. Чапленко висуває «поняття «середової» мови. Середова мова - це уявлення звуків, слів та їх значень і форм у свідомості людей.
Отже, ця мова - суто психічне явище. Середової мови, зазначає далі вчений, не можна плутати з явищами думання, мислення. Адже ту саму думку можна висловити різними мовами. Середова мова буде доти не дійова, доки ми не заговоримо, тобто не виявимо її за допомогою звуків або, можливо, жестів. Через цей вияв середова мова як психічне явище об’єктивується, ніби відкладається поза нами, в матеріальному середовищі - в повітрі (коли чуємо звуки) або в просторі (коли бачимо жести). Цю другу мову (бачену) В. Чапленко називає «надвірною» мовою. Природою своєю вона цілком матеріальна, живе лише в момент мовлення (тим часом, як «середова» мова постійно живе в нашій свідомості, поки ми не забудемо даної мови). Матеріальний вияв надвірної мови - звуки та жести принципово рівноцінні, тому в багатьох народів мовою жестів користуються нарівні із звуковою мовою. Тут Василь Чапленко дотримується теорії походження мови через звукові жести, висунутої В. Вундтом. Згідно з теорією звукових жестів, мова виникла з тих звуків, які людина, маючи мовний апарат (гортань тощо), спочатку мимоволі видавала у зв’язку з якимись переживаннями. Отже, коли людина переживала біль, радість, здивування тощо, вона це виявляла або рухами рук, голови (так виникла мова жестів), або ж рухами мовних органів, які мимоволі утворювали звуки. Пізніше з цими несвідомими (рефлекторними) звуками людина почала зв’язувати уявлення про певні явища й речі - так утворилися мовні знаки. Існує припущення, що первісні люди взагалі користувалися більше мовою жестів. Але звукова мова виявилася зручнішою, тому вона й перемогла. Тепер всі мови світу звукові, а жестами люди користуються як допоміжним засобом.
Звуки первісної мови не були виразно почленовані й мали швидше характер сучасних дифтонгів. Слів було небагато, і вони означали цілі «пучки» явищ. Наприклад, слово могло означати все, що вгорі (небо, хмари, птахи, голова самої людини) або внизу (земля, трава, вода тощо). Слова мали лише конкретне значення, абстрактних не було зовсім. Частин мови теж не розрізняли, замість речень, вірогідно, виступали слова-речення. Розвиток мови йшов у напрямку виразнішої почленованості звуків, кількісного збільшення слів, набуття ними абстрактних значень. Морфологічне оформлення слів, на думку Василя Чапленка, найпереконливіше пояснює теорія аглютинації. Морфеми виникли з самостійних слів, які приєднувалися до інших слів. Українська форма майбутнього часу «писатиму» утворилася із двох слів «писати» і «йму» (маю). Службові частини мови виникли з повнозначних. Наприклад, український сполучник «хоч» виник із дієслова «хочу».
Зміни в звуковій, морфологічній будові мови відбувались в різних місцевостях по-різному, й це призводило до поділу однієї мови на кілька. Так виникає кількісний розвиток мов. Внаслідок кількісного розвитку виникають різні мовні одиниці, поширені на певній території й у плані соціальної диференціації (розшарування) мовних колективів (народів) - мови, діалекти, говірки.
Отже, про мову можна говорити 1) як про суто людську здібність говорити без огляду на якусь конкретну мову; 2) як про певну систему знаків, тобто окрему мову - українську, німецьку тощо; 3) як про психофізичну діяльність окремої людини, яка фактично здійснює мовлення за допомогою свого мовного апарату.
Позначення речей за допомогою мовних засобів здавна висунули поняття мовного знака. З цим поняттям фактично мали справу ще стародавні філософи, коли сперечалися про природу мови. Навколо цього питання йшли суперечки середньовічних номіналістів, коли вони обговорювали відношення між річчю й назвою. О. Потебня теж мав на увазі це явище, розуміючи слово як символ уявлень («мова як така містить у собі тільки уявлення, тобто натяки на думку, її символи»). Але найближче підійшли до специфіки цього поняття мовознавці XX ст., особливо соціологічна школа Ф. де Соссюра. Проте ще й досі вони вживають це поняття без виразного визначення його обсягу й змісту.
Перш за все, слід розмежувати поняття «мовний знак» та «символ», бо до цього часу в лінгвістиці вживано ці терміни як синоніми або, точніше, паралелізми на позначення того самого -поняття. В. К. Чапленко в своїй роботі «Дещо про мову» приєднується до думки Ф. де Соссюра, що заперечував тотожність цих понять. За підставу для цього він взяв ознаку довільності мовного знака, тоді як «символ характеризується тим, що він завжди не до кінця довільний;... в ньому є рудимент природного зв’язку між позначенням і позначуваним». Тут Соссюр іде за визначенням знака й символа, даним ще Гегелем: «Знак відмінний від символа: останній є певним спогляданням, власна визначеність якого за своєю суттю й поняттям є більш або менш тим самим змістом, яке він як символ виражає; навпаки, коли мова йде про знак як такий, то власний зміст споглядання й те, знаком чого він є, не мають між собою нічого спільного».
На думку В.Чапленка, мовний знак - це безпосереднє значення, а символ це позначення з одночасним поєднанням двох різних речей чи явищ, причому одна річ виступає як посередниця між позначенням і позначуваним. Тому, вважає вчений, це позначення може легко переростати в поетичне (образне) уявлення.
Таким чином, символ не зовсім відірвався від давньогрецького слова, що позначало умовний речовий розпізнавальний значок для членів якогось товариства, інколи таємного, де існувало, справді, дві речі - сам значок і товариство.
За визначенням Ф. де Соссюра, мовний знак пов’язує не річ та її назву, а поняття й акустичний образ. «Цей останній є не матеріальним звучанням, річчю чисто фізичною, а психічним відбитком звучання, уявленням, яке ми одержуємо про нього посередництвом наших органів чуттів; акустичний образ має чуттєву природу.
Подальший розвиток поняття «мовний знак» знаходимо в О. О. Потебні. Усвідомлення внутрішньої форми слова у вченого, як свідчать його роботи, неодмінно супроводжується поглибленням поняття змісту, який на найзагальнішому рівні концепції словесного знака начебто виноситься за межі слова, тому до певної міри може здатися обтяжливим у мовознавчій інтерпретації.
Об’єктивний зміст включає одну ознаку, яка є знаком, символом. Використання поняття знака в науковій спадщині вченого пов’язане із змістом, причому з таким, в якому об’єктивність дійсності виражена в формі, де «нашій свідомості представляється зміст думки». Знак у слові, пише О. О. Потебня, є досить складним: з одного боку, він належить до об'єктивного змісту, а з другого - співвідноситься з внутрішньою формою і відображається в значеннєвій структурі слова. Знаком у слові репрезентований відповідний образ або поняття. Він є також представником «того або іншого в плині думок».
Визначені О. О. Потебнею основні характеристики знака в слові в основному відносяться до об’єктивного змісту, який в свою чергу є ближчим етимологічним значенням слова, тобто одним з компонентів внутрішньо-формальної значеннєвої структури слова.
Знак у слові складає основу поняття, яке в структурі об’єктивного змісту тотожне в певній мірі з представленням. Саме представлення О. О. Потебня визначає третім обов’язковим компонентом слова, поряд із звуком та значенням, яке особливим чином відображене й в індивідуальному лексичному, і в загальному граматичному значенні. Представлення у формуванні знакової структури об’єктивного змісту слова виступає основою, яка забезпечує дальше життя слова.
Знакова природа слова в теоретичних розбудовах ученого фактично веде до такого розуміння його сутності, при якому слово є надзвичайно складною одиницею, а знак у ньому виконує роль стрижня його буття, його вираження, формування й розвитку. Виходячи з цього, і в плані вираження, і в плані змісту слова форма і значення, що розглядаються як єдині складники, становлять собою лише фрагмент словесної структури, невіддільної від формально-значеннєвої організації знака і представлення. Отже, словесний знак не просто єдність членороздільного звука, значення і представлення, а в найглибшому смислі - єдність внутрішньої форми, зовнішньої форми, об’єктивного змісту, знака і представлення.
В. Чапленко дав своє визначення поняття «мовний знак»: «Мовний знак - це певний тямово (семантично)-звуковий складник мови, що має певну вагу, значення в структурі мови». Кожна мова - це система мовних знаків, упорядкованих за певними законами внутрішнього розвитку даної мови: в межах граматичної її будови мовні знаки збігаються із граматичними формами, у лексичному фонді з лексичними категоріями.
З боку фонетико-граматичних знаків кожна мова, незалежно від характеру й структури (аморфна, флективна, аглютинативна), самодостатня, тобто її знаків завжди вистачає для всякого мислення й висловлювання. Наприклад, для української фонетичної системи не має ніякої ваги те, що в ній відсутні назалізовані голосні, німецькій мові не шкодить те, що в ній немає звука [ж].
Номінативних знаків, навпаки, майже ніколи в мові не вистачає через те, що дійсність завжди висуває перед мовою нові, до того не знані, об’єкти для називання. Звідси - потреба в новотворах і лексичних запозиченнях.
В. К. Чапленко вважав, що в обсяг поняття мовного знака входять - реально в мовній свідомості - всі структурні складники мови - і фонеми, і слова, і синтаксичні типи - синтагми, оскільки вони для мовної свідомості щось означають, якось завважують (поняття ширше, ніж називання, номінація, що являє собою переважно функцію «слова») в мовній системі як такій. Це розширює зміст поняття «мовний знак». Тому, на думку В. К. Чапленка, мовний знак - це не тільки номінативність, - це структурна значність, потрібна для обопільного розуміння, оскільки мова - засіб суспільного взаємнення, здійснюваного через мовні акти.
Подібну думку висловить пізніше А. А. Уфімцева: «Знаки природної мови на відміну від усіх інших мають подвійну рефенцію, співвіднесеність з предметним рядом: 1) як номінативні знаки-слова й словосполучення - в системі номінацій, в парадигматиці; 2) в складі предикативних знаків - фраз та висловлювань - в мовленні, в синтагматиці. Властивість двухкратної й одночасної репрезентації (в системі й у мовленні) поза мовною дійсністю притаманна лише природній мові, перетворює останню в сигніфікативно-репрезентативну систему, унікальну за формальною структурою й універсальну за своїм призначенням, яка здатна інтерпретувати будь-яку діяльність людини, будь-яку іншу систему знаків».
Вчений виділяє декілька типів мовних знаків: за структурою та за функціями. Структурно найпростіший знак - фонема (г - г, гніт - гніт), всі інші - комплексні або складені, бо складаються із знаків-попередників. За функціями у знаковій системі мови знаки можна поділити на номінативні (слово) і фонетико-граматичні (фонема, морфема, синтагма).
Ф. де Соссюр вважав, що мовний знак «довільний щодо позначуваного, з яким у дійсності він не мав ніякого природного зв’язку». Але з цією думкою не всі вчені погоджувалися, виникла навіть дискусія на цю тему в органі копенгагенського лінгвістичного гуртка «Acta linguistica». Думку Ф. де Соссюра про довільність мовного знаку вважали помилковою Е. Пішон, Е. Лерх, Е. Бенвеніст. Але на її оборону виступили учні Ф. де Соссюра А. Суше, Ш. Баллі, Г. Фрай, які опублікували навіть спеціальну декларацію під заголовком «За довільність позначення».
На думку В. Чапленка такі розбіжності в розумінні цього моменту виникають, з одного боку, із суперечностей, наявних у самій теорії Ф. де Соссюра, а з другого - їх породжує складність самого явища мовного знака. Знакова теорія, якщо суворо дотримуватися її постулатів (мова - система знаків), виключає можливість мовних змін, але факт еволюції мови заперечувати неможливо. Тому, на думку Г. Я. Солганик, Соссюр наділяє знак одночасно якостями мінливості й немінливості. У цьому і полягає головна суперечність, парадокс соссюрианства: теорія виключає можливість еволюції знаків, але факти не втискуються в прокрустове ложе теорії. Ф. де Соссюр сконстантувавши, що «внаслідок довільності мовного акту ... мова цілком безпорадна супроти чинників, що змінюють зв’язок позначення з позначуваним», разом з тим зазначає, що «маси носіїв мови у виборі позначення не вільні і не можуть замінити одного знака іншим».
В. К. Чапленко вважає, що до цієї проблеми треба підходити не з погляду дилеми, а взяти до уваги всі спостережені в цьому явищі особливості й прикмети. «Якщо підійти так, то можна ствердити, що мовний знак а) умовний або - якщо вжити терміну Ф. де Соссюра - довільний, б) традиційний, в) соціяльно-зумовлений, г) суміжно-асоціятивний».
Умовність мовного знака можна довести, покладаючись на факти називання тих самих предметів у різних мовах за допомогою різних слів. Як пише Л. О. Рєзніков, умовність, або конвенціональність, передбачає зв’язок між позначенням та позначуваним, який «виражається в тому, що структура будь-якої області предметів дійсності може бути позначена в ізоморфних одна одній знакових системах, як всі так чи інакше детерміновані структурою даної області й втрачають будь-яке значення поза зв’язком з нею. Кожне покоління носіїв мови успадковує свою мову (отже, систему мовних знаків) від попередніх поколінь. Цим і пояснюється ознака мовного знака - традиційність.
Соціальну зумовленість мовних знаків відзначив ще В. Гумбольд, коли писав, що «у впливі мови на людину виявляється її закономірність». Довільність матеріального боку кожної мовної одиниці, вважає В. З. Панфілов, не означає, що структура всієї сукупності матеріальних боків мовних одиниць тієї чи іншої природної мови ніяк не обумовлена характером тієї об’єктивної дійсності, у відношенні якої ця сукупність функціонує як знакова система. Таким чином мовні знаки існують об’єктивно незалежно від окремого індивіда, їх система є загальною для всіх мовців. Звуковий (матеріальний) компонент локалізований завжди в просторі та в часі, значення (ідеальний компонент) локалізовано в свідомості всіх членів мовного колективу й цим об’єктивізовано для кожного індивідуума: дане значення є в його свідомості, тому що воно є свідомості всіх інших мовців. У цьому розумінні мовний знак існує цілком поза індивідуальною свідомістю. Тому, на думку І. А. Стерніна, «люди ведуть себе однаково, і це підтверджує збігання значень знаків у всіх членів колективу й дозволяє індивіду коректувати зміст значення мовного знака, що формується в його свідомості». Зв’язок між знаком і позначуваним відбувається в людській свідомості за асоціацією суміжності.
Таке розуміння природи мовного знака В. К. Чапленко називає пучковістю. Це значить, що природу мовного знака творить переплетіння всіх наведених вище ознак, і ці різні моменти дають різні можливості для мовного знака, які без «пучкового підходу» можуть здаватися взаємосуперечними. Які ж «можливості» виділяє В. Чапленко з пучкової природи мовного знака?
Умовність природи мовного знака та суміжно-асоціативний зв’язок між ним і предметом дають можливість стороннім для мови чинникам втручатися в його «життя» (отже, і в життя мови як системи знаків). Справді, якщо цей зв’язок умовний, то його можна розірвати і стіл назвати не звуковим комплексом «стіл», а, наприклад, «table». Асоціативні зв’язки людина набуває шляхом розвитку, вони не природні, а тому можлива їх зміна.
Думки Василя Чапленка грунтувалися, в основному, на положеннях мовознавчої школи Ф. де Соссюра. Вони мали позитивне значення в історії розвитку науки, їх використовували сучасні вчені, хоча в силу ідеологічних положень і не вказували на автора. Загальномовознавчі дослідження Василя Чапленка відображають глибоке зацікавлення вченого питаннями походження та розвитку мови й є водночас взірцем невсипущої пошукової діяльності справжнього науковця.
Л-ра: Борисфен. – 2000. – № 8. – С. 12-15.
Твори
Критика
