Олена Пчілка. Байка предковічна

Ох, давня ти, байко!
Хіба що незнайко,
Простак-невіглас
Не чув тебе зроду!
Дійшла ж ти до нас
Від давнього вельми народу!

Ті греки змисленні
Казки незчисленні
Із музами* вкупі творили —
Розкішні, чудові,
Богам до любові,
Та й цюю навіки потомні зложили,
Мистецького хисту додавши,
Величнії краски узявши:
Вложилась таємная річ, непроста,
Істоті таємній в уста.

Отож була Сфінксова мова:
— Чужий чуженине, вгадай мого слова!
Хто вранці ногами іде чотирма,
У південь ступає двома,
Як сонце ж надвечір згасає —
На трьох шкандибає?

І загадку тую вгадав чоловік!
Вгадав… Та й по цей день її не минає
Ніхто із людей, хоть і ревне шукає
Від долі незмінної лік…

Малим немовлятком до звіра подобний
Бува чоловік неспособний:
Плазує, навколо рятунку блага…
Аж осьде вона надбіга —
Пора молодая, жадана,
І дужа, і міцна, кохана!
Тепер чоловік порятунку не просить,
Він гордо та пишно головоньку носить!
Він цар тепер світа свого!
От справжняя доля його!
Чи так же?.. Мине панування те миле —
Он хирная старість іде!..
І владар помалу з кієчком бреде,
Себе підпирає, як древо похиле!
Дожив чоловік… І ослаб, і осліп…
Так це він — коханої жизні вінець?..
Чи кращий початок життя, чи кінець —
Нехай угадає новітній Едіп**!..