Випростуючись у часі
Микола Кодак
...дивися і слухай. Непам’яти час, можливо, востаннє.
І ти, пам’ятаючи згорблених нас, —
горбатим не станеш,
можливо...
О. Шарварок
Дві, одна по одній явлені читачеві року Божого 1997-го, поетичні книжки Олександра Шарварка — «Всесвітня історія (присок Трубізької повені)» (K.: Рада) і «Сліпий дотик: книжка присвят» (K.: «Слов’янський клуб») — видані, як зазвичай зазначають у таких випадках, «без оголошення». І бачиться, це — найкращий для поета спосіб появи перед читачем: без оголошення. Так само, як являються й поезії самому поетові, — спонтанно, імпульсивно, вибухово.
Звичайно, час від часу поета діймають мікроструси, мікроосяяння окремих поетичних спалахів. Та приходить якісно інтенсивніша миттєвість, коли маса тих розрізнених спалахів концентрується і, сфокусована оптикою внутрішнього погляду, вивергає всеобіймаючий інсайт — цільний і цілісний образ книжки.
Поза таким інсайтом (осяянням!) ледве чи мислимо звести воєдино ті, за неминучістю, — дуже часткові (бо дуже особисті, інтимно-тактильні) зблиски експресивних прозрінь при снопах, серпах, призьбі хати — з тим інтегративним образом-огромом, від якого стає мимоволі моторошно, бо то не що інше, як сама Всесвітня історія.
Безмір цього образу-поняття О. Шарварок уже в заголовку зімкнув з досить локальним (і миттєвим!) репрезентантом часопростору, означивши його в підзаголовку книжки — «присок Трубізької повені». В цей, другий складник назви, треба добряче вдивитися: в ньому-бо більше важить не просторово-мальовничий топос (дивись, мовляв, зараз на паводку появиться старий Мазай із зайцями), а — «присок». У цьому слівці — семантика визначальної спонуки й тону книжки. Значення опіку, миттєвості гострого болю стало асоціативно ще відчутнішим від сусідства з означенням водяної стихії. То «присок» самої душі автора, розігрітої евристикою зіткнень «великого» з «малим»...
Власне, приведення у взаємодотик, доведення до значимих взаємопідсвічувань образів різномасштабного характеру — це й є наскрізний змістоструктурний засновок «Всесвітньої історії»:
хвилі Світового Океану
давно підмили призьбу нашої хати [...]
XXX
..дід Степан Шарварок татин брат по батьку викурював три самокрутки за світловий колгоспний день який в Україні дорівнював астономічному світловому рокові...
У таких взаємодотиках відчувається авторський спосіб розпізнавати справжні величини явищ:
...а я досі пам’ятаю як бився у шибки сніг у ніч мого народження хоч і забув що сказав Цезар на смертному ложі...
XXX
...а що Хрущов
він кланявся Шевченку на Чернечій...
XXX
...коли хтось умирав не казали: понесли на кладовище а казали: понесли до Тараса дід Тарас дзвонарював у Баришівці тож до нього й носили плутаючи діда з Господом...
Художній простір книжки О. Шарварка виказує експансивну установку авторської свідомості: топонімізуючи свою Баришівку й Трубайло, Альту і Недру, сусідні Липняки, ба — навіть «лепеху та осоку на Гаврилівщині та Баранівщині», поет заявляє їхню (оцих топосів) претензію на рівновелику значимість в людських уявленнях сурядно з Брюсселем і Львовом, Римом і Москвою, Києвом і Дніпром.
Природно, що такою ж експансивністю, такою ж претензією на рівновелику значущість в історії перейнятий у його книжці й художній час: диспозиція його відліку покладена в обсязі власної біографії; наповнення останньої недвозначно виразне з самого початку: «...Іван Котляревський /Степан Руданський/ Тарас Шевченко/ та нас п’ятеро/ оце моя перша родина/ і всі ми співали...» — і розверстане далі до світоприйняття всього історіо- й духобезмежжя (з Богом і Елладою включно) знову ж таки сурядно з по- іменованими реальними своїми друзями, колегами, тітками, бабою Хведорою, дідом Макаром Волгою ста тридцяти літ...
Поет актуалізує нині, в нашій днині (яка далеко не всім нагадує «бучу, бойову, кипучу»), екзистенціально істотну проблему — проблему відрахунку цінностей від людини, а не від так званих «великих подій» і «ролі особистості в історії». Тим-то йому прийнятніший женевський пам’ятник генералу Дюфуру, «котрий ніколи не воював»; тим-то його втішають критерії тата, котрий, пройшовши три війни, розповідав не про них, а «гордився тим, /що хором керував/ і світським і церковним /і сам співав»; тим-то й загострює він — до вимоги звіту — питання, яке позірно видається риторичним: «які пороги славніші/ дніпровські чи хатні?»
Не раз та й не двічі наткнеться читач «Всесвітньої історії» на прийом «павзи», яка часто буде заповнена лаконічною цитатою — з В. Домонтовича чи М. Рильського, Т. Рузвельта чи М. Метерлінка, Ш. де Голя чи Ф. Ніцше, Т. Шевченка чи Є. Сверстюка, Івана Богослова чи... власне, ім’я їм може бути легіон. Суть же — в значенні сказаного ними для поета і його світу. А в цьому світі (як його окреслено книжкою) сурядно з лейтмотивом оцих інтелектуальних «павз» не менш значимо чинний лейтмотив знову ж непоодиноких поезій з позначкою «мамине коло» — поезій, у яких зосередились щонайщемливіші і щонайспівучіші за поетичним ладом строфи.
Поряд із «Всесвітньою історією» книжка присвят «Сліпий дотик» може видатися звичайною збіркою принагідних поетичних «епістол» конкретним адресатам: ось, мовляв, набралось аж на окреме видання... Таке сприйняття «Сліпого дотику» було б не просто спрощеним, а й збіднювальним, знеосібливим відносно автора. Він-бо вже давно мислить поетичну книжку як цілісний творчий акт. Хоч би окремі її компоненти й зринали задовго до того ж таки спалаху-інсайту, в світлі якого осягається цілісний утвір.
Цього разу такий інсайт, як бачиться, можна приурочити до моменту, коли поетові явився мотив «Кажу вам...», який став єдинопочатком багатьох і багатьох «присвят». І хоч як далеко вони розпорошені в часі, цей мотив, вочевидь, повертав (чи навертав) поета на хвилю єдиного задуму — з якимось особливим діалогізмом у його щоразу поновлюваній першоспонуці. Як ніби це щоразу — кристалізована репліка з тих «насичених розчинів», якими звичайно бувають якщо не всі цілком, то принаймні чималі епізоди в, так би мовити живих діалогах автора «присвят» з кожним із його співбесідників (які тепер опинилися в літературних ролях «адресатів' Напевне, непоодинокому читачеві оцих «Кажу вам...» привидиться тінь чи то апостола-пророка, чи трагічного репрезентанта голосу Заратустри... Можна, звичайно, й відмахнутись подумки від тих привидь. Та ледве чи це плідно: автор же — не «відмахнувся»! Він прийняв навіяну інтелектуальними ритмами нашого віку інтертекстуальність, вловив у ній великі розпізнавальні ресурси і вдався до їх експлуатації задля згущення нашої, прямо скажемо, незрідка досить розрідженої духовної атмосфери.
Власне кажучи, інтертекстуальність давно стала інтенсивним орієнтиром дія Шарваркового письма і його способу врізатися в поліфонічну мислительно-переосмислювальну роботу сучасності. Він не приховує, навпаки — увиразнює необхідні йому інтертекстуальні зв’язки, означуючи їх то прямими цитатами, то вказівками на персональні джерела, а то обмежуючись натяком... Часто-густо в обох нинішніх книжках при цьому опрозорюється щось дивоглядно-істотне... важко сказати навіть, у кому більше — в адресаті чи в самому адресантові, «відправникові» своїх епістол. Бачиться таке моторошне опрозорення, наприклад, в адресованій (ще в 1976 році!) Миколі Вінграновському поезії «Кара»: « — То, поете, тобі кара.../ — За що кара?/ — Що живий...» А так само у вже й зовсім недавньому, 1996 року, «монолозі Віталія Розстального», названому «Приходив лось».
...Чую: дихає звір ізнадвору і важко, і глухо. Я ж у хаті стою і мовчу Розстальним із німого кіно [...]
Друже-лосю, повір, я мовчу, бо ніколи душа не мовчить, батьківщина моя озивається в ній крізь кагати втрамбованих істин.
Я давно вже актор,
але я відмовляюсь напам’ять учить
роль столичного гостя,
що прагне на покуті сісти [...]
Я ношу у собі твою силу й жадання безмежної волі.
І так само, як ти,
задихаюся, загнаний ловким стрільцем.
І не знаю, чи завтра я питиму чарку, гостюючи в долі, чи учора вже випив останню, од неї йдучи манівцем...
Автор обох книжок бачиться мені опонентом як поп-арту, так і естетства. При цьому він виразно висунувся, сказати б, врізався в естетосферу. І помітно визначився в її актуалітеті, насамперед відносно усіляких «міфотворень», будь вони політогенні чи етноцивілізаційні. Самовизначеність О. Шарварка в цьому відношенні видається необхідною і органічною для нього. Вона виразна, як епізод, переказаний свого часу Е. Б. Тайлором у «Первісній культурі»: «Генерал Гаррісон, покликавши одного разу Текумсе, вождя племені шауні, щоб поговорити з ним, сказав йому: «Ходи сюди, Текумсе, й присядь біля свого батька!» — «Ти — мій батько? — суворо відповів вождь. — Ні! Ось це сонце (вказуючи на нього) — мій батько, і земля — моя мати, і я залишусь на її грудях», — і він сів на землю».
Немає в образі Шарварка-поета повної аналогії з отим вождем. Його ментальність розгортається в цивілізованому культуропросторі. Погляньмо насамкінець на обкладинки обох його книжок: назва «Всесвітня історія» зависає в небі над жнивним безмежним полем із козацькою могилою на видноколі; назву ж другої книжки вписано в... достоту — «Чорний квадрат». Отак і весь Шарварок: дослухається до цивілізації й чує-бачить:
...козак верхи в степу — воля вона досі озивається стогоном музейних брил мегаполіса...
Розглядає культуропростір міст і в унісон з своїм сучасником сахається «ролі столичного гостя», воліючи слухати лося. Так, ефект взаємодоповнення — індивідуально-екзистенційно неминучий. Але й акцент невитравний: у ньому — домінанта життєвості, спосіб культурно-буттєвого самоздійснення народу.
Десь на перетині індивідуального життя і національного буття — основні тривоги поета. Найгостріше це об’являють семірко поезій, зібраних у прикінцевому циклі другої книжки «Янгол на хатнище сів». Це вже й не власне присвяти, швидше — меморії, освячені іменами Василя Симоненка (твір 1964 p.), Олекси Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса («Три труни прилетіли з Уралу», 1989), Раїси Дембіцької (1993), Тараса Мельничуката В. З. Кравченко (1995), Євгена Маланюка (1997). Заключна (вона ж — і назва циклу) поезія — «вірш без присвяти» «Янгол на хатнище сів» — то присвята цілому народу українському, «історична неназваність» якого, як і «загальна анонімність життя», найбільше щемить поетові.
Скільки упевненості в міфічній картині світу демонструє тайлорівський Текумсе! Але й він, компенсуючи одірваність батька-сонця, сам дитинно-чоловічо припадає до матері-землі. Нашому поетові ця одірваність, обділеність нашої землі чоловічо-сонячним захистком ще відчутніша:
Янгол на хатнище сів, а чоловіка немає — тут його доля цвіла, тут його воля зосталась.
Оцей-то Янгол — «заступник від неба»
чи не найбільше символізує сирітське самопочуття нашого поета в світорозриві між захисним сонцем-батьком і життєдайною землею-матір’ю, між вітрами небес і погорілим хатнищем... «Вечір зоріє. Димить спалений миру осідок. Янгол сидить. Не летить. Він сирота. І тремтить, як після допиту свідок». Хоч як йому сиротливо — має сидіти. Він — один із чинних гарантів поновлення з попелу, повернення в історію «хатнища» й імені українства. Духовний гарант нашого випростовування в часі.
Л-ра: Київ. – 1998. – № 7-8. – С. 141-143.
Твори
Критика
