Людина живе для людей
А. О. Ковтуненко
Визначальним у соціалістичному гуманізмі завжди був і є погляд на людину як на рушія історії, творця всіх духовних і матеріальних благ. Цей погляд і є тим водорозділом, що розмежовує мистецтво соціалістичного реалізму і сучасне мистецтво Заходу. Особливого значення проблема гуманізму набирає в сучасній літературі.
У кращих творах української літератури останнього часу, зокрема української прози минулого року, головним героєм виступає наш сучасник, борець і трудівник, непримиренний до проявів споживацьких поглядів на життя, до всього віджилого і застарілого, що заважає рухові суспільства вперед. Такими є капітан Дорошенко, голова робіткому депутат Лукія Рясна, бригадир бульдозеристів Левко Брага («Тронка» О. Гончара), коваль Демид Барс, мужній і безстрашний борець за правду життя («Весна» П. Козланюка, «Жовтень», № 6), фотокореспондент Варвара Княжич, що мріє про повноту людського щастя («Дикий мед» Л. Первомайського), професор медицини Холод, який справедливо вважає, що лише чесні руки мають право торкатись людського серця («Крапля крові» Ю. Мушкетика, «Вітчизна», № 11), та багато інших героїв, провісників моралі нового світу.
Останнім часом у літературі помітне місце посідає тема боротьби проти наслідків культу особи, антигуманних явищ, що знайшли місце у нашому житті під його шкідливим впливом. Послідовне і вдумливе художнє викриття залишків культу в нашому житті, в психології окремих людей лежить в основі талановитого роману Ю. Шовкопляса «Людина живе двічі», в якому відтворено життя невеликого колективу хірургічної клініки напередодні XX з’їзду комуністичної партії.
Новаторський своєю художньою формою, роман вводить читача в малознаний світ наукових проблем, що хвилюють медиків-хірургів, захоплює своїм гуманістичним пафосом, вдумливим аналізом людських взаємин, пошуками таких морально-етичних норм, що найбільше відповідають сучасним умовам. Письменник виявляє велику майстерність композиції, побудови сюжету, в змалюванні складного духовного життя своїх героїв. У психологічному плані зміст роману становить поступове моральне одужання, звільнення від «культівських хвороб» наукового керівника інституту професора Шостенка.
Основні події трилогії розгортаються в вузьких хронологічних межах — всього протягом двох днів (точніше діб) кінця січня 1956 р. Але яких днів? Напружених, наповнених гострими конфліктами; спалахами думки, наукової інтуїції, кипінням пристрастей, бо йшлося про найдорожче в світі — життя людей. Письменник не обмежується зображенням персонажів лише в ті дні, що становлять хронологічні межі розповіді — і в цьому виявляється своєрідність композиції роману. Використовуючи прийом спогаду, він показує весь життєвий шлях героїв.
Найбільшого емоційного напруження дія твору досягає в картині операції, коли Шостенко та його учень хірург Друзь докладають всіх своїх знань, навичок, волі і зусиль, щоб врятувати життя робітника Черемашка. Скромний, непомітний на перший погляд хірург Друзь, який ішов у науці неходженими стежками, постійно вчився й експериментував, у той відповідальний час підноситься до справжнього подвигу — пробуджує заснуле сумління у Шостенка, домагається грунтовного обстеження хворого і разом зі своїм учителем здійснює надзвичайно складну операцію, повертає людині життя.
Коли для Друзя боротьба за життя людини була першою заявкою на зрілість, то для Шостенка вона стала другим народженням. Видатний хірург переборює творчий застій і повертається до лав «бійців зі смертю».
«Нові взаємини», «рештки культу особи» — ми часто повторюємо ці слова, але не завжди можемо наповнити їх живим змістом. Вдумливі письменники допомагають нам побачити певні суспільні явища у всій їх повноті, складності і суперечностях. До таких письменників і належить Ю. Шовкопляс, який у романі «Людина живе двічі» простежує складні процеси формування нових взаємин у нашому суспільстві та їх благотворний вплив на творчу працю людини.
Цікавий матеріал для роздумів про мораль і етику дає, зокрема, конфлікт між Шостенком-батьком та його дорослими дітьми — хірургом Ігорем і журналісткою Тетяною. Зовнішньо цей конфлікт розгортається в звичних для нас формах боротьби принципових дітей, поборників нового, проти батька-вченого, який заспокоївся на досягнутому. Ці форми для нас такі звичні, що довгий час, стежачи за перипетіями «боротьби» Ігоря і Тетяни проти батька-консерватора, «поборника сталінського напряму в науці», ми не помічаємо безтактності дітей і тієї шкоди, якої вони завдають своєму батькові.
Справді, критика дітей, здавалося б, мала під собою реальний грунт. На шістдесят другому році життя пригасла творча активність відомого і заслуженого хірурга. Не переборов Шостенко в собі ще и рис характеру, набутих в умовах культу особи — нетерпимого ставлення до критики, пунктуального дотримання клінічних «традицій», ритуалів, в центрі яких перебував він сам. Письменник підкреслює, що герой потребував допомоги колег по роботі і своїх близьких. Саме допомоги — такої, яку він одержав від свого учня, стриманого і тактовного ординатора Друзя, а не бездушного критиканства. «Він така ж людина, як і ми з вами», — говорить Друзь про Шостенка. Кому б, як не дітям, знайти найтактовніші слова, які б надихнули батька на нові творчі звершення. Але Ігор і Тетяна, зловживаючи правом дітей, обвинувачували батька у всіх смертних гріхах: у творчому застої, у відставанні інституту від вимог часу, в гальмуванні розвитку науки, в недооцінці молодих кадрів. Схильний до «крайностей», маловитриманий Ігор свої незгоди з батьком вважав такими принциповими, що пішов на розрив з ним і виїхав на Донбас. При повторній зустрічі Ігор знову обрушується на батька з тяжкими нападками, порівнюючи його з інквізиторами, які привселюдно спалювали своїх ідейних противників.
Діти критикували Федора Іполитовича, здавалося б, правильно, «принципово», але в їхній критиці не було людяності. Вони немовби не вірили в батька, в його творчі сили. Все це вивело Шостенка з моральної рівноваги, надовго вибило з творчої колії. Обов’язок дітей виконали учні видатного хірурга. Саме ординатор Друзь «зумів намацати в душі вчителя струну, яка забриніла чистим дзвоном — майже як тридцять років тому».
Заслуга письменника в тому, що він наповнив цей зовні звичний конфлікт глибинним змістом, показав бездушну сутність зовнішньо правильної, а насправді показної принциповості, за якою часто ховається байдужість до людей, невіра в їх сили. Під впливом Друзя та й самого Шостенка, у якого пробудилася воля до творчих дерзань, Ігор і Тетяна також змогли знайти дорогу до батькового серця.
Важливі проблеми формування нових взаємин, морального обличчя нової людини хвилюють зараз багатьох письменників. Усе частіше й частіше зустрічаємося з трактуванням проблем виробничих як морально-етичних, з роздумами про славу, честь і життєве покликання людини. Автору роману «Крапля крові» Ю. Мушкетику вдалося помітити нові грані й відтінки типового для нашої дійсності конфлікту між різними поглядами на життєве покликання людини, комуністичним та індивідуалістичним ставленням до праці. Напруження ситуації посилюється тим, що розходження в поглядах виявляється у давніх друзів, людей найгуманнішої професії на землі. Професор Холод і професор Білан — обидва відомі хірурги, обидва поєднують практичну роботу з теоретичними дослідженнями. Але які різні в них стимули до роботи! У Холода — це щире прагнення допомогти людям подолати найстрашніші хвороби, у Білана — в кінцевому рахунку лише егоїстичне бажання прославитися, домогтися права очолити свій науково-дослідний інститут сердечної хірургії. Різні в них і методи роботи. Коли Холод, готуючись до операцій на серці, вивчає досвід кращих хірургів країни, опановує новітню медицинську техніку і сам винаходить приклад для «прослухування» людини, то його колега Білан, будь- що прагнучи утвердити за собою репутацію хірурга-новатора, без відповідної підготовки і матеріального забезпечення здійснює операції — і нерідко на шкоду хворим. Довгий час кар’єристські домагання Білана, старанно замасковані гуманістичними висловлюваннями, не були помічені. Та навіть розгадавши справжні наміри Білана, Холод все ж виявляє велику чуйність до свого колеги. В романі немало яскравих епізодів, де змальовано тактовну і разом з тим безкомпромісну боротьбу Холода проти хибних позицій Білана і за нього самого (розмова в кабінеті Білана, на рибалці тощо).
Слід, проте, відзначити, що амплітуда обох характерів надто вузька і не виходить за межі основної ідеї образів. Не дають відчутних художніх наслідків і наміри автора розширити сюжетні рамки роману, показати сімейні взаємини героїв, їх ставлення до дітей. При змалюванні основних персонажів автор не уникає і прямолінійності. Розкриваючи, зокрема, негативні риси характеру Білана, письменник не завжди дбає про психологічну достовірність його поведінки, примушує героя до малоймовірних вчинків, які не «влягаються» в образ (анонімні листи на Холода, дрібна помста аспіранту Мазуру). І вже зовсім не вмотивоване психологічно повернення Білана на шлях чесної праці, про яке автор під завісу повідомляє в кінці твору. Щоб читач повірив у правдоподібність такого переродження, як влучно зауважив один з критиків, потрібна принаймні ще одна книга роману. І взагалі, починаючи з другої половини книги, письменник виявив неприпустиму поспішність при розв’язанні основних і другорядних конфліктів, чим, звичайно, зменшив цінність свого цікавого, проблемного твору.
[…]
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1964. – № 4. – С.13-16.
Твори
Критика
