Юрій Шовкопляс. ​Професор

Юрій Шовкопляс. ​Професор

(Уривок)

Славетний учений, професор фізіологічної хемії ... медінституту, Адріян Євгенович Терещенко, прокинувся, як завжди, по-старечому, рано: непривітний світанок кінця листопада тільки-тільки зазирнув у вікно.

Декілька хвилин професор нерухомо пролежав з заплющеними очима, розшукуючи серед низки зайвих, напівсонних думок потрібну — ту, що з нею вів заснув учора. Це була думка про новий, ніким ще не поставлений дослід, до якого він тепер готувався; дослід цей мав освітлити йому проблему — над її розв'язанням він працював от уже півтора роки, покищо безнаслідково. Піймавши цю думку, він хутко сів на ліжку й простяг руку до стільця, де лежав його неохайно кинутий одяг. Він взагалі ніколи не залежувався, бо на письмовному столі завжди на нього чекала або розкрита, залишенаа вечора книга, або акуратно розкладений папір, що своєю незайманою білістю вимагав од нього продовження роботи.

Але сьогодні рука йому не дотяглась до одягу: несподівано здригнула й поволі впала на ковдру: Погляд йому встромився в календар, що висів якраз над стільцем, — рясна ранкова сутінь не сховала від Адріяна Євгеновича двох великих чорних цифр, що неясно виднілись на білому тлі: 25... Учора ввечері, лягаючи спати, він зірвав з календаря попередній аркушик, та, захоплений думкою про новий дослід свій, не звернув уваги на те, що відкрилось йому під зірваним. А зараз одчув, що нема йому сили одвести погляд от тих цифер: дивився на них, нерухомий од незрозумілого болю, що враз зробив його кволим І мерзлякуватим. Настільки кволим, що не зміг навіть натягти на себе ковдру... Двадцять п'яте листопада... День його народження… Але це не злякало його: адже день народження — звичайний день. Моторошно стало від того, що цифра «2», химерно змінена сутінню і його уявою, здавалась зовсім не двійкою, а сімкою — нагадала йому про кількість прожитих років... Сімдесят п'ять літ... Старість ...

Невже вона підкралась непомітно, мов злодій? Невже він так і не помітив її наближення?..Все його життя було сповнене улюбленою роботою й ніколи було подумати про невпинний плин часу, що помалу перетворював його в мислетворну руїну. Невже він зараз подібний до своїх колеґ по інституту, що працювали й старілись поруч нього, — колеґ, що кволо перебирають непевними ногами, йдучи, і не розмовляють, а шепочуть щось собі під ніс беззубими ротами? До цього часу вій ніколи не порівнював їх із собою, але тепер... Невже він такий, як і вони?

Але лише хвилину рука йому безсило лежала на ковдрі. А потім, так само несподівано, як і впала, рвучко підвелась і вхопила одяг. Адріян Євгенович з радістю відчув звичну й приємну міць своїх тонких пальців...

Це раптове одубіння зникло йому через те, що думка про кволість і беззубість була просто безглуздою.

Він — беззубий? Язиком провів по двох рівних низках своїх гострих зубів — ними можна ще розгризати горіхи! — І посміхнувся... Він — кволий? Жваво схопився з ліжка, просунув ноги в штани й босоніч пройшовся по прохолодному паркеті своєї спочивальні, перевіряючи свої напруги, упевнені рухи і не втримав голосного сміху. Адже він зовсім не відчуває ще свого тіла, воно таке ж слух'яне, як і думки! Він звично й легко справляється з ним, як з першим-ліпшим приладдям у своїй лабораторії! Років на десять принаймні його ще вистачить. А скільки проблем — нових і цікавих — можна розв'язати за цей надзвичайно довгий час!

З посмішкою, що ніяк не хотіла зникнути йому з обличчя, професор узув свої домашні пантофлі й скинув нічну сорочку, щоб підставити тіло під холодний і хвисткий струмок води з-під крану. (Так він робив щоранку). Задоволено крякаючи й пирхаючи, довго мився, з насолодою почуваючи, як організм йому наснаджується бадьорістю й легкістю. По тому підійшов до свічада й, витираючись шорстким рушником, уважно оглядів себе, щоб остаточно переконатися в своїй здатності переносити вагу свого віку. І свічадо цілком виконало його бажання.

Він побачив там високу й широкоплечу людину, зовсім ще не згорблену й м'язисту: на голих грудях високо підіймались два бугри, під шкірою рук помітно движіли пружисті вузли, а шия гордо тримала велику голову з коротко підстриженим волоссям. На лиці де-не-де залягли неглибокі зморшки — під очима й на скронях; були вони ще й навколо рота, але ховались під вусами і рясною бородою Чоло ж і щоки — такі ж ріпні, як і півста років тому. А очі дивились так молодо, з такою усмішкою наче належали юнакові. І ще одна чуднота була йому в обличчі: на голові волосся ніде не запорошилось сивизною, без найдрібнішої плішинки було, брови ж вуса й борода — майже зовсім білі; а втім білість брів лише відтіняла юний блиск його очей ... І коли б не ця сивизна, коли б не шкіра, що трохи пожовкла й була розкреслена надутими жилами-віщунами старечого склерозу, ніхто ніколи не подумав би, що Адріян Євгенович прожив уже значно більше, як три чверти свого життя.

Уславлений учений ніколи не розглядав себе так уважно. Навіть за часів молодости його знайомство з свічадом обмежувалось лише зав'язуванням краватки й розчісуванням густого волосся (тоді воно не було стриженим). Тепер же майже ніколи не заглядав у нього. Але зараз, боляче ужалений уявою про величезність сімдесяти п’яти прожитих років, довго не відходив од нього — аж поки не впевнився, що сьогоднішній острах є завчасний і даремний.

— Gaudeamus igitur juvenes dum sumus, — іронічно затяг він старовинної студентської пісні, і його хриплуватий гучний бас ураз наповнив невеличку спочивальну. Трохи сп'янілий од думки, що старість ще не доторкнулась до його міцного тіла, він співав диригуючи собі обома руками: — Post molestam senectutem nos habebit humus! — Земля його візьме лише після тяжкої хвороби. Отже, їй доведеться почекати бо він аж дотепер не встиг ще довідатись, що це таке — хвороба. — Vivant omnes virgines, vivant professores! — почав він був другого куплета, але ніяково засміявся й замовк: дівчатам ще можна славу співати, а от самого себе вихваляти — якось не з руки.

Крім того, він зміркував, що цей, нічим не виправданий і надто гучний спів напевно побудить усіх сусідів, а вони чого доброго подумають, що відомий мало не всій землі учений почав помалу з глузду з'їжджати від старости. Прислухався до ранкової тиші, з задоволенням переконався, що її ніщо не порушує й, усе ж таки ніяково посміхаючись, одійшов од свічада, щоб закінчити свій нескладний туалет. Потім запалив спиртовку, поставив на неї чайник і, чекаючи, поки він закипить, почав поволі ходити по двох невеликих кімнатах своєї квартири: ритм кроків ушиковував йому думки, спрямовуючи їх на той дослід, що його доконче потрібно почати якщо не сьогодні, так завтра в усякому разі... Так він ходив щоранку, обдумуючи сьогоднішній день, бо не міг сісти за роботу, не випивши чаю.

Та, видно, розум його не зміг ураз перебороти прикрої отрути сьогоднішнього непроханого спомину. Раз-у-раз спомин цей затуманював потрібне й викликав перед очі давно минуле — те, що, здавалось, час уже зовсім і навіки засипав своїм важким і непрозорим порохом. Наче хтось ходив просторими склепами його пам'яті, де нерухомо лежали давнішні події й почуття, струшував з них той порох і показував їх професорові такими, наче пережив він їх кілька годин тому.

Мимоволі він зупинився в своєму кабінеті проти стінки, що на ній висіли два портрети: молодої жінки й красивого юнака, схожого з нею, в студентському одягу, — портрети його дружний й сина... І дивно: щодня він бачив ці портрети, але ніколи вони не оживали так, як ожили зараз, — їдкі очі встромилися в нього, роз'ятрюючи дві давніх рани…

Як давно це було... Одній рані більш, як п'ятдесят років, а другій... другій — тридцять два... Адріян Євгенович сам був ще студентом, коли вперше зустрів цю невисоку жінку, що скоро стала для нього найближчою істотою в світі. Портрет зле зберіг риси її милого лиця, і єдине, що запам'яталось з її зовнішности, було: розріз великих очей, подібний до розрізу католичних мадон, і посмішка, вона завжди здавалась сумною через те, що кутки вуст не підводились угору, як це буває у всіх, а чомусь знижувались... Сімнадцять місяців, найщасливіших місяців за все його довге життя — пробула Марійка з ним. Саме до того дня, коли він, радісний і щасливий, повернувся додому з останнього свого іспиту в університеті. Та як же не радіти йому було, коли він узнав, що професор фізіології лишив його за аспіранта при своїй катедрі! Але Марійка не могла розділити з ним його щастя: перед вечором того дня їй почались пологи, що від них вона й умерла, подарувавши йому сина... Навіть тепер, за п'ятдесят два роки по тому, Адріян Євгенович одчув невимовно гострий біль, що враз знесилив його; щоб устояти на ногах, він обіперся обома руками на стінку, а очі йому заслав непроглядний сірий туман. Через усе життя своє проніс він кохання до Марійки, жадного разу не зрадивши спомину про неї, бо певний був, що ніяка жінка не дасть йому того почуття життєвої наповнености, яке протягом коротких сімнадцяти місяців давала йому дружина… Лишившись самотнім, він усього себе віддав науковій роботі й синові: адже йому передала Марійка свої очі й свою посмішку; через це, мабуть, Адріян Євгенович так гарно зберіг їх у своїй пам'яті. Від батька ж хлопець узяв розум і здатність до інтелектуальної праці: він без єдиної затримки скінчив гімназію й уступив до університету. Але не довго тривало його навчання там: захоплений підчас однієї з революційних студентських демонстрацій поліцією, він потрапив до тюрми, звідти в заслання, а там у чотири дні згорів од запалення легенів. Було хлопцеві тоді всього лише двадцять літ...

Адріян Євгенович од штовхнувся від стінки й, важко пересуваючи ноги, наче всі сімдесят п'ять років раптом лягли йому на плечі, підійшов до письмового столу, впав на крісло й закам'янів, безсило схиливши голову.

Але біль, породжений спомином за давноминуле, — лише слабкий і скорозгасаючий відгомін колись пережитого, справжнього болю. Він звучить, мов тяжке зідхання з суміжної кімнати — придушене й зменшене стіною. Крім того, порох часу, здутий незрозумілою примхою нам'яти з набальзамованих подій минулого помалу осів, знову сховавши їх під своїм товстим шаром.

Проповзло кілька хвилин, і Адріян Євгенович, трудно зідхнувши й провівши тремітною рукою по лиці, підвівся, щоб продовжувати перервану гулянку. Ходив з низько схиленою головою, несвідомо торгаючи собі бороду пальцями. Кілька разів пройшовся повз спиртовку, не помічаючи, як буйно парує поставлений на неї чайник. Звернув увагу на нього лише тоді, як гаряча крапля, виплюнута їм, упала йому раптом на руку... Машинально налив у шклянку окропу, знов присів край столу. І сидів, поволі розмішуючи ложкою рудувату рідинку, аж поки вона зовсім не прохолонула, — гірка отрута споминів опанувала весь його мозок, витіснивши звідти думки про потрібне й необхідне. Він же навіть не спробував боротися з цим.

Довгою шерегою вишикувались перед його уявою минулі роки. І були вони подібні до шереги однаково вдягнених салдатів, напівсхованих дрібним осіннім дощем: сіра смуга на сірому ж тлі... Але хіба могли ті роки бути іншими, коли постійний тоскний сум за втраченими близькими істотами, клав на них свій пригнітливий відбиток? Навіть наукова робота, що він оддав їй усе своє життя, що на неї він переніс своє нерозтрачене кохання, не зробила його життя барвистим. Кожна книжка, кожний підручник з фізіології — а тих, що вийшли протягом останніх років, — посилався на його роботи. Щодня він діставав кілька листів з радянських і закордонних лабораторій, наукових установ, інститутів і учених, листів з висловами пошани до нього, з проханням приїхати на такий то з'їзд, прислати звістку за свою теперішню роботу, з повідомленнями про обрання його на почесного члена такої-то наукової організації. Але все це після синової смерти цілком його обходило й ніскільки не заглушало почуття постійної самотности... А що гірш над усе, протягом останніх років цю самотність він одчував чимраз гостріше: він пережив багатьох товаришів по роботі, другі переїхали в інші міста, а починати зближення з новими співробітниками — не той йому був уже вік. Серед студентів же — молоді, що для неї варт, на його думку, ще жити й працювати, вік почував себе зовсім чужим.

Щоб не лишатися з своїми тоскними думками на самоті, додому він приходив лише спати, і тільки півгодини до сну та ранком він сидів за своїм столом. Весь же час свій проводить у лабораторії. Власне її він і вважав за свою справжню домівку: там була його бібліотека, там він написав більшість своїх книжок. Тут же на столі й лутках лежало кілька принесених звідти книжок, перемішаних із зошитами, що а них вік накреслював пляни майбутніх робіт та записував думки, що впадали йому в голову тут, або дорогою сюди.

У гості до нього, за винятком Олександра Матвієвича Ганевського, єдиного його приятеля, ніхто не приходив. Та й Олександер Матвієвич заходив рідко — раз на місяць. Сидів з годину, весь час потираючи свої старечі висохлі руки, майже не порушуючи мовчанки своїм розслабленим голоском Щоразу зауважував, що квартира ця скидається більш на житло пролетарського студента, ніж на місце, де живе й працює великий учений. Іноді пробував заговорити про минуле, але зараз же замовкав, бо Адріян Євгенович ніколи не підтримував таких розмов: він завжди боявся споминів, знав, що всі вони надовго порушать його налагоджене життя, як от порушили сьогодні... Посидівши, Олександр Матвієвич витягав свого золотого годинника, довго дивився на нього й, обережно клацнувши кришкою, прощався.

Щоправда, іноді заглядали сюди й студенти, порушуючи своїми нестриманими голосами застиглість професорових кімнат. Але приходили вони сюди не в гості, а за довідками про складення іспитів, про підручники тощо. І ніколи не затримувались у нього більш, ніж треба, ніколи його розмови з ними не виходили з узького кола учбових справ... Важкуваті взаємини мав вій із молоддю — важкуваті й чудні. Через те чудні, що всього лише десять-дванадцять років тому вони були зовсім іншими. Сам він змінився, чи змінились студенти? Андріян Євгенович переконався, що думати про це —даремно...

Довго сидів старий професор зупиненим поглядом устромившись у якусь плямку на столі, багато ще чого перебрав своєю пам'яттю. Схаменувся лише тоді, як десь за стінкою глухо продзвонив годинник. Була вже десята година — час, коли він звичайно бував уже в лабораторії. Прикрий на самого себе за те, що дозволив споминам так заполоняти свій розум, він рвучко відсунув шклянку з невипитим чаєм, розплескавши його по столі, і хутко підвівся. Похапцем натяг на себе пальто, вийшов на вулицю. І тільки тут, простуючи до найближчої трамвайної зупинки, відчув, що спомини помалу зникають, звільнюючи його для сьогоднішньої звичної роботи.

***

Вони дійшли до кінця довгого інститутського коридору, де на стінці висів великий годинник. Хлопець глянув на нього, здивовано знизав плечима й сказав:

— Ого! Уже початок одинадцятої... Сьогодні наш професор щось не дуже акуратний. Цього я за ним ніколи не помічав... А чого це тобі так приспічило побачити його?

Дівчина хвилину ніяково помовчала, не відважуючись глянути в очі своєму розмовникові. Потім нерішуче відповіла:

— Поговорити мені з ним треба... За його асистента поговорити.

— А що хіба трапилось?

Знову дівчина відповіла не відразу. Схилила голову, немов шукаючи на підлозі найменш образливу для себе відповідь.

Вони поволі проходжувались коридором, і дівчина раз-у-раз зупиняла свій погляд на жовтих дверях що з-за них негучно доносилось шипіння газового пальника, стриманий брязкіт посуду й лагідне висвистування, — там, за ними, професорова лабораторія, там же знаходиться зараз і його асистент, що з ним вона менш за все хотіла зустрітися... Десята година — час для інституту ранній: крім них у коридорі нікого не було, і його тиша порушувалась лише згаданими звуками та стукотінням їхніх кроків.

Дівчина була на зріст невисока, але навіть під пальтом угадувалась гнучкість й властива молодости напруженість її постаті. Глянувши ж їй у лице, можна було з певністю сказати, що воно рідко коли буває сумним і засмученим, що воно зовсім не цурається веселої усмішки, яка зараз же відбивається на обличчях її розмовників. Великі сірі очі говорили про те, що вони надзвичайно гарно стежать за всім навколишнім, і існують зовсім не для того, щоб тільки прикрашати й без того непогане лице, а й для того, щоб приковуватися до сторінок розкритого підручника. Так само можна було сказати, що вона загарлива фізкультурниця: кожний рух її тіла був пластичним і закінченим. Навіть зараз, коли всі її рухи були зв'язані ніяковістю.

Її співбесідник відзначався від неї лише тим, що був чоловічої стати та на голову вище неї. Він мав таке ж усмішливе лице, як і вона, з тією хіба ріжницею, що в ньому було більш енерґійности. Крім того, рухався він спокійніш і впевненіш; не боявся зазирати їй в очі. І весь час стріпував темнокаштановим чубом, що непокірно вибивався з-під кепки.

Не дочекавшись на її відповідь, він повторив своє питання:

— Так ти, Таиько, все ж таки скажи, що в тебе з тим асистентом трапилось?

— А тобі не терпиться взнати? — з ледве помітною прикрістю відказала вона. — Нічого особливого й цікавого зі мною не трапилось.

— Коли б нічого особливого не трапилось, ти не була б такою засмученою, — резонно зауважив він. — Адже ти за сьогодні жадного разу не засміялась... Ти розкажи, може я допомогти тобі чим зможу.

— На жаль, ця справа не знаходиться в твоїй компетенції. Це чисто учбова справа, а секретарі профкомів до цього, здається, ніяк не торкаються.

Але за мить, побачивши його неприємно вражене гострою відповіддю обличчя, вона розповіла:

— Розумієш, Туман двічі погнав мене. А за що погнав, цього я ніяк уторопати не можу.

— За те, мабуть, що ти не знала як слід фізіологічної хемії, — посміхнувся хлопець.

— А я якраз певна, що знаю її. Коли б не знала, не прийшла жалітися на Тумана професорові. Ти от послухай, як він мене ганяв. Прийшла я до нього вперше. Поговорив він зі мною хвилин із п'ять, потім скривився, мов середа на п'ятницю, покрутив головою й каже: «Перед тим, як складати звіт, треба якнайуважніш простудіювати підручника. От коли ви це зробите, тоді й прийдете до мене. Ну, за перший раз я на нього серця не маю. Щоправда, то правда: не дуже гарно я тоді вивчила... За два тижні по тому приходжу до нього вдруге, уже як слід вивчивши. Почав він мене питати, а сам зовсім до моїх відповідів не прислухається: біля якоїсь реторди крутиться й щось собі під ніс белькоче. Наче мене тут нема... Не міг він хіба проробити той досвід, а потім уже мене питати? Я б почекала... Ну, говорила я йому, говорила, а потім замовкла, не досказавши: все одно він нічого не чує. Він глянув на мене, угукнув зневажливо й дав друге питання. Почала я йому відповідати, а він знову біля своєї реторди закрутився. Мене аж зло взяло. Він же, накрутившись досхочу, підходить до мене й питає: «Чого ж ви мовчите?» — «А того, — це я йому, — що прийшла я сюди звіта з фізіологічної хемії складати, а не говорити в порожню просторінь». — Від такої моєї відповіді, він аж губу закусив. Люто глянув на мене й, не почекавши, поки я йому дам відповідь на друге питання, раптом спитав мене таке, чого, й певна, в жадному підручнику немає. Звичайно, я на це нічого не могла йому сказати. Тоді він єхидно віддув свої губи, крутнув своїм кирпатим носом і порадив прийти до нього ще раз, простудіювавши до того й його останнє питання. Такої несправедливости я вже не могла стерпіти. Зараз я не пригадую, що саме я йому наговорила, але таки наговорила. Він аж очі на мене вилупив і зблід од злости. На останнє крикнула, що коли й прийду складати звіта, так не до нього, а прямо до професора. Грюкнула дверима й подалась...

Вона різко відкинула руку назад, повторюючи той рух, що з ним вона грюкнула дверима, і ображено замовкла. По хвилинній павзі студент глянув на свою збентежену товаришку й спитав:

— Коли це було?

— Та вчора ж перед вечором. А мені аж досі серце заходиться, як згадаю оту зневажливість на Тумановому обличчі. Сам не чув нічого, а потім до мене присікався... Як ти думаєш, професор, коли взнає про таке його ставлення до студентів, зробить йому відповідне зауваження?

— А я ж не знаю. Спробуй... А краще за все попрохай, щоб він сам прийняв од тебе звіт.

— І спробую. І попрохаю. І певна, що він слухатиме мене уважніш, ніж його задрипаний асистент.

— Напевно вислухає. Тільки коли ти не знаєш його дисципліни, так і не йди до нього, бо він тобі таку нотацію прочитає, що ти ладна будеш у землю провалитися від сорому. Але після тії нотації ти вже справді опануєш усю премудрість його дисципліни… Словом так або інакше, а користь од особистого знайомства з Терещенком ти матимеш.

— Невже він такий страшний?

— Не страшний, а просто закоханий у своїй науці. Крім того, надто він нелюдимий: з ранку до пізнього вечора сидить у лябораторії, мордує собак та пацюків, викриваючи щось нове, і вилазить звідти лише для того, щоб сходити на лекцію, або додому. Через це важко розмовляти а ним.

— А все ж легше, мабуть, ніж з Туманом... А що ти ще за професора знаєш?

— Та чув я багато про нього, а чи правда то, чи ні, — не знаю. Мені доводилось говорити з такими, що закінчили свою вищу освіту ще до революції, так вони завжди з великою пошаною за нього висловлювались. Рідко кому, говорять, випадає щастя бути учнем такого професора, як Адріян Євгенович Терещенко, бо він не тільки прекрасний учитель, а й найближчий друг кожному студентові... Дивно, правда?

— Надзвичайно дивно...

— Да, для нас він не більш, як професор. Дружби його ми геть чисто не відчуваємо... Навіть думаємо іноді, що він вороже ставиться до пролетарського студентства і йому нема місця в радянській ВИШ'і. Одного разу навіть, років з три тому, повстало питання про усунення його з посади. Зупинило міркування, що кращого професора інститут ніде не знайде. Ну, і його революційні вислуги...

— Революційні вислуги? — аж зупинилась од здивовання дівчина. — У такого крота, як Терещенко?

— Уяви собі, — підтвердив студент. — А втім треба взяти на увагу те, що до Жовтня навіть така партія, як от кадетська, вважалась за революційну... Про Терещенка говорять, що його син загинув у засланні. Говорять так само, що він захищав студентів і від реакційної університетської адміністрації, і від поліції: переховував у себе на кватирі тих, що за ними бігали горохові пальта. Навіть більше: підчас 905-го року, а потім і підчас реакції в його авдиторії, на його лекціях, студенти влаштовували революційні сходки. Він стояв на катедрі, його асистент порався коло приладдя, а в авдиторії шумували студенти. Коли ж хто з непевних заглядав до нього, він ураз припиняв усі суперечки й своїм гучним басом починав читати нібито на хвилину перервану лекцію... Прямо не віриться, щоб Терещенко міг утворювати щось подібне. Але ті, хто його тоді знав, присягаються, що це було... Охранка ж...

Він раптом замовк і підштовхнув свою товаришку. Дівчина, зацікавлена його оповіданням, не помітила, кола саме в коридорі з'явилась висока широкоплеча постать, що йшла їм назустріч. Руки їй були сховані в кишенях старенького пальта, на лице падала тінь од крислатого бриля, а сива борода ховалась у піднятому міховому комірі. І вони мимоволі відступили до стінки, даючи професорові дорогу. Твердими й великими ступенями пройшов він до дверей своєї лабораторії, навіть не глянувши на студента й студентку, що проводжали Його уважними поглядами, — очі йому зосереджено дивились просто перед себе. Біля дверей він на мить зупинився, щоб струсити з себе крапельки розталого снігу й відкотити комір. По тому враз розчинив двері й зник за ними.

— Важко повірити, щоб отака людина могла в своїй авдиторії ховати студентські сходки, — промовила дівчина після короткої мовчанки. — Це ж ходяча мумія, а не людина... Не знаю, як і говорити мені з ним зараз.

— Да, повірити нелегко, — згодився студент. — А, між іншим, це так. І він міг робити це, майже ні від кого не ховаючись, бо знав, що охранка не заарештує його. Правильніш: не посміє заарештувати: адже затримання такого відомого вченого, як він, викликало б страшенний скандал на весь світ. Ясно, що царський уряд побоювався таки цього й обмежувався лише тим, що стежив буквально за кожним його рухом. Біля дверей його квартири вдень і вночі на варті стояв шпиг.

— Чого ж він тепер такий — чужий нам?

— А хто ж його знає. Мабуть, Жовтень приніс не ту революцію, що на неї вій чекав. От він і сховався у свою мушлю, мов той слимак. А шкода; не важко уявити, які величезні наслідки дало б сполучення такого вченого, як Терещенко, з революцією.

Дівчина замислено оглянулась на щільно зачинені двері лабораторії, помовчала трохи й закінчила розмову:

— Говорити про це, звичайно, корисно. Але мені треба все ж таки до нього. Якщо хочеш і цікавишся взнати кінець моєї історії, почекай мене тут... Почекаєш?

— Робити мені зараз усе одно нічого. Можу почекати.

Біографія

Твори

Критика


Читайте также