Чого не терпить талант
Петро Вовк
На перший погляд може здатися, що в основі роману «Людина живе двічі» лежить боротьба за врятування таланту видатного хірурга, погрузлого в твані бюрократизму, і що необхідність цієї боротьби мотивується його благородними вчинками під час війни. Звичайно, бажання Шостенкової рідні — дружини, дочки й сина, — що намагаються затримати згасання його таланту, допомогти позбутися отієї дивовижної самозакоханості й байдужості до навколишнього, тобто вилікуватися насамперед самому, добре зрозумілі читачам. До певної міри виправдані мотиви, якими керується Сергій Друзь,— йому Федір Іполитович у свій час врятував життя.
Назавжди закарбувавши в пам’яті це, Сергій Антонович, як чуйний до людського болю більше, ніж рідні, розуміє приховану трагедію свого вчителя, закутого в панцир неприступності і цинізму. Цю сприйнятливість, можливо, зумовлює Друзева вроджена здатність бачити не тільки зовнішній вияв людського болю, але й причини, що лежать в його основі. Отут і є принципова різниця характерів учителя й учня. Перший, прощаючись з кожним врятованим хворим, думав: «Цього вже повік не забуду, — надто дорого він мені обійшовся». Та минав час, і, переглядаючи історію хвороби недавнього пацієнта, професор уже не міг пригадати ні його вигляду, ні хоч би одну з почутих від нього фраз. Навіть коли врятування цієї людини було новим тріумфом сучасної хірургії. Надто рівний, майже без жодної вибоїни був шлях Шостенка до слави.
Не те в Друзя, учня. Зосереджений і відлюдкуватий, «рак-самітник» в особистому житті, як чорнозем воду, він вбирав у себе людські болі, запам’ятовуючи насамперед не хірургічні притичини, а людські очі, крізь які той, хто вміє бачити, вгледить більше, ніж у відкритій рані на операційному столі. А може, для хірурга, зобов’язаного вилучати з організму пошкоджену «деталь», це не так і потрібно — заглядати хворому в душу? Саме так, нещадно визискуючи слухняну, щасливу долю, і працював надмірно уславлений майстер своєї справи Федір Шостенко, аж поки не зіткнувся з хворобою відомого в місті робітника Черемашка — людини талановитої і мудрої, що увібрала досвід багатьох поколінь і, незважаючи на тяжку недугу, не втратила здібності розбиратися в інших людях. А щоб читач міг відчутно уявити силу його проникливості, автор підкреслює таку, ніби малозначну деталь. Зустрівшись віч-на-віч з ординатором Друзем, хворий одразу переймається до нього симпатією, довір’ям, так само як довіряє більше молодій медсестрі Жені Жовнір, ніж її досвідченим колегам.
Отже, біля ліжка хворого Черемашка зіткнулися не тільки молодий, що недавно заіскрився, і згасаючий таланти, а два різко протилежних людських характери. Перший з них особливо виявився в дні війни, коли інколи доводилося керуватися приказкою — ліс рубають, скалки летять, а другий — після історичного XX з’їзду партії, коли цінність людини надзвичайно зросла.
Цілеспрямованість Друзевої вдачі настільки очевидна, що, крім своєї справи, він зовсім не помічає навколо нічого, навіть закоханих у нього очей.
І це показано в романі не споглядально, а вмотивовано всією поведінкою відомих і не помітних досі в інституті людей. Правда, Женя Жовнір впадала в око своєю вродою, але це поки що ніяк не позначалось на її становищі — дівчині навіть не дозволяли залишатись на нічне чергування, бо воно значно відповідальніше, ніж денне. Навіть того вечора, коли привезли Черемашка, вона потрапила у чергову кімнату проти волі лікаря. І викликаний цим її конфлікт з Друзем тим і цікавий, що в сцені сутички медсестри і лікаря можна простежити, як їхня взаємна не-приязнь поступово обертається на щиру симпатію. Де й поділась вайлувата замкненість ординатора, нерішучість і невпевненість у своїх силах. Він діє швидко, точно, з віртуозним блиском, викликаючи подив його юної помічниці, що досі, крім посмішок, не чула жодного схвального слова про Друзя як хірурга. Дівчина і сама, дивуючи лікаря, спритно і чітко виконує кожне доручення.
Так біля враженої нещастям людини в Жені пробуджується перше близьке почуття до Сергія Друзя. І дуже шкода, що автор штучно його обриває, переключаючи нашу увагу на Шостенкову дочку Тетяну, яка саме в час пробудження Друзевого таланту починає ним особливо цікавитись.
Звичайно, в житті не раз трапляється, що справжнє кохання в силу різних обставин поступається раптовому спалахові почуття. Колись, ще до війни, Друзь покохав дочку професора Шостенка, але не зустрів взаємності, бо Тетяна уподобала іншого, показнішого, і вийшла за нього заміж. А через деякий час, переконавшись, що він їй не пара, розлучається і поновлює старе знайомство з Сергієм. За цей час вона, безумовно, дещо передумала, та й життя дечого навчило. Але не минув час марно і для Друзя. Не такий-бо він виявився і затурканий, як його звик характеризувати в родинному колі (та й не тільки в родинному!) професор Шостенко. Згадаємо Друзя за операційним столом біля Черемашка; з якою проникливістю обстоює він свій діагноз на консиліумі, з якою наполегливістю, що дивує і захоплює колег, доводить професорові, що тільки він повинен робити операцію, і задерикуватий Федір Іполитович не витримує цього бурхливого натиску — здається. І не шкодує, бо всі побачили, «який же все-таки в нього талантище! Багато ще чого можна і слід повчитись у професора Шостенка...»
Та ось виявляється, що у хворого, крім основної хвороби, тромб аорти — нечуваний досі в хірургії випадок. І досвідчений хірург заходить в глухий кут. Здається, мить — і він спасує і накаже зашивати рану. Але саме цієї хвилини і чекав його учень Друзь. Помітивши професорове вагання, він запропонував, що продовжить сам операцію.
Сцену операції Черемашка написано не тільки з великим драматичним напруженням. Вона захоплює своїм гострим конфліктом, авторськими думками і характеристиками героїв. Тактовно і послідовно в ній показано утвердження Друзевого таланту, торжество зусиль рідних і близьких Федора Шостенка, яким вдалось, нарешті, пробити тріщину в професоровій заскорузлості і себелюбстві, пробудити його приспаний підлабузниками талант і примусити серйозно замислитись над майбутнім своїм і хірургічної науки та практики.
Правда, важко довелося б Друзеві, і навряд чи зміг би він «уламати» свого учителя, якби не попередня «підготовка», яку провів хворий Черемашко. Діалог професора з хворим біля його постелі напередодні операції — це сутичка мудрої і тактовної людини, що все своє життя звикла працювати для колективу, з людиною, якій все життя щастило і вона й не уявляла собі, що може бути інакше. Діалог розумний, гострий, повчальний. На жаль, дещо штучний. Бо Черемашко перебуває в надто тяжкому стані, і перед операцією йому потрібний був, безперечно, цілковитий спокій. Та невже ж професор цього не розумів, дозволяючи хворому встрявати в тривалу суперечку? Недостатньо вмотивований і конфлікт Шостенка з сином Ігорем. Читач так і не знаходить його першооснови, хоч розвиток конфлікту і його згасання показані переконливо^. Можна лише догадуватись, що запальний і неврівноважений Ігор, втративши надію переконати батька, що він потурає підлабузникам та нездарам, не помічає в інституті талановитих людей, заохочує бюрократичний стиль у роботі, штовхає на крайнощі, залишає сім’ю, інститут, їде працювати в далеку периферійну лікарню, де самотужки намагається удосконалювати свою професію.
Здається, що не завжди виправдана поведінка дружини Федора Іполитовича — Ольги. Ця мужня, наполеглива жінка, яка колись, у дні молодості, мала магічний вплив на Федора Іполитовича, поступово примирилася з тим, що він не тільки зупинився в своєму духовному розвиткові, а й перетворюється в своєрідне гальмо для колективу. Все це вона боляче переживає, проте часто мовчки потурає чоловікові, хоч і розуміє, що робить цим йому ведмежу послугу. А згадаймо, як вона невтомно і наполегливо допомагала йому долати душевну кволість у молодості.
[…]
В цілому трилогія Юрія Шовкопляса — це натхненне художнє дослідження складних процесів, що відбуваються в середовищі української інтелігенції, зокрема медичних працівників, дослідження глибоке, своєрідне, багатогранне; воно примушує хвилюватися, сперечатись, думати.
Л-ра: Вітчизна. – 1964. – № 3. – С. 203-205.
Твори
Критика
