«Секрети» психології

«Секрети» психології

Володимир Брюгген

Є письменники, що не мають гучної літературної слави, не ставали епіцентрами чергових потрясінь у мистецтві, але творчість яких становить вагомий внесок у розвиток рідної літератури, даючи немало втіхи серйозному читачеві й немало додаткових орієнтирів дослідникові, який шукає власного ключа до розкриття багаторічної панорами нашого творчого поступу. Оповідання «Чорна балка», друковане 1926 року в журналі «Червоний шлях», є відлунням подій громадянської війни: на той час тема ця була найживотрепетнішою, і літератор-початківець, природно, не залишився осторонь життєвих конфліктів, що хвилювали уяву талановитих письменників доби. Він видасть окремою книжкою оповідання про молодь, про нові віяння в житті інтелігенції — «Студенти» (1930), збірку пригодницьких оповідань «Проникливість лікаря Піддубного» (1929), позначену пошуком нових сюжетних рішень, повість «Весна над морем», в основі якої — проблеми виховання моралі. В цій повісті Ю. Шовкопляс прагне визначити риси позитивного молодого героя, яким він йому уявляється, хоч у творі й даються взнаки художня блідість, схематизм ще нерозвиненого «прозового мислення». Книжки для наймолодших — «Лист» і «Пригоди песика Джемки» — письменник видав 1934 року. В повісті для дітей середнього й старшого віку «Земляний похід» (1933) письменник уже торкається проблем індустріалізації, виховання вітчизняних технічних кадрів. Ю. Шовкопляс щиро захоплений пафосом будівництва. Це відбилося в змальованій картині підготовчих робіт до спорудження великої гідроелектростанції, в життєвих образах інженерів і техніків. Повість «Земляний похід» — своєрідний підступ прозаїка до теми, яка не один рік хвилюватиме його творчу уяву.

Між книжками Юрія Шовкопляса були й багаторічні перерви, та плідність письменника вимірюється не самими лише кількісними показниками, — творче зростання митця безперервне.Юрія Шовкопляса можна назвати художником міста. Найзначніші твори Ю. Шовкопляса живляться темами й мотивами індустріального розвою, життя міської інтелігенції, науковців поетизують урбаністичну обстановку.

Молодий письменник випробовує свої сили і в інших літературних жанрах, звертається до вельми різних тем. Він видає фантастичний роман «Завтра» (видавництво «Молодий більшовик», Харків, 1931), зроблений за всіма відповідними канонами. Типова для тих часів плакатна прямолінійність позначилася на цьому творі Ю. Шовкопляса. Фантазія автора винаходить чимало промовистих деталей і виграшних сюжетних ходів, але роман псують суттєві і, знов-таки, поширені на той час вади: детальний виклад абеткових соціальних істин, підкорення художнього начала стихії політичного й економічного життя, що майже начисто знищує будь-яку індивідуальну характерність образів, газетна риторика й багатослівність.

Літературною спробою зовсім іншого роду була повість про школярів-альпіністів «Починається юність» (1938). Письменник прагне розкрити романтичне світосприймання молоді, пробудження перших почуттів, становлення характерів. На жаль, на перешкоді знову стають холодна повчальність, наївна риторичність, словесна неощадливість. От як частенько розмовляють піонери — герої цієї повісті: «Зараз одного хочу: навчитися впевнено ходити по рідній землі... почувати себе хазяйкою всіх без винятку просторів Батьківщини». Вражає глухота до живого слова, штучність і неприродність діалогічної мови юних персонажів. Вона, звісно, має відбиток певного «осерйознення» дитячого й напівдитячого світу, властивого тій добі, однак авторський «диктат» у тій мові видається явно надмірним. Так мислить сам письменник, не його герої, звідси й притаманна йому конструкція фрази.

Справжнім успіхом Юрія Шовкопляса став роман «Інженери». Ця книга відразу здобула симпатії читачів. Вона знаменувала етап на шляху до вироблення грунтовної психологічної манери, до реального утвердження творчих позицій прозаїка.

Набутий життєвий досвід письменника синтезувався в образах рельєфних і змістовних, проблематика книги відбиває найпекучіші турботи молодої республіки, що героїчними зусиллями зводила свою індустрію. Художнє, людинознавче втілення цієї проблематики не втратило свого значення й сьогодні. Роман Юрія Шовкопляса став літературним документом того історичного періоду, примикаючи до таких творів, як «Цемент» Ф. Гладкова, «Танкер «Дербент» Ю. Кримова, «Гідроцентраль» М. Шагінян, книг Леоніда Смілянського, Івана Ле...

Дія роману Ю. Шовкопляса розгортається на хімічному заводі. Письменник, як і завжди, не скупиться на технічні й наукові пояснення, коментарі. Але саме цим і живуть його герої, саме це й становить головний зміст їхньої діяльності й боротьби. Економічна перемога — це водночас і політичне торжество. Звільнитися від іноземної залежності ще в одній економічній галузі — неабияке досягнення. От у чому пафос творчості й рішучих дій молодого талановитого інженера Каргата, який приїхав на завод із затишної інститутської лабораторії, аби мати можливість швидше запровадити у виробництво свій винахід.

Новий завідувач заводських лабораторій сміливо втручається в діяльність усіх цехів, по-новому організовує працю лаборантів, підтримує раціоналізаторів, стає ініціатором соціалістичного змагання на заводі. Ці сторінки відтворюють одну з провідних рис тогочасної дійсності — масовий трудовий ентузіазм народу. Каргат зовсім не схожий на магічного чародійника з деяких сучасних романів, він стикається з цілком реальними й серйозними труднощами. Головний інженер Русевич, із старих спеціалістів, перебуває в полоні інерції, звичних поглядів. Він активно й досить тонко протидіє Каргатові, у цій грі бере участь його дружина Ганна. Але суб’єктивна чесність завадила Русевичу стати сліпим знаряддям у руках політичних опозиціонерів і саботажників типу Маєвського, диверсантів типу Черевика.

Якщо образ Черевика, скажімо, написаний почасти поверхово, однією фарбою (його огидна суть з непотрібною настирливістю підкреслюється навіть у зовнішності), то постаті головних персонажів сприймаються як живі характери. Каргат, Русевич, Ганна, лаборантка Лара, директор Каринський — кожен із цих образів неоднозначний у життєвій конкретності. їхні взаємини й суперечки стають рушійною силою сюжету, з необхідною художньою повнотою відкривають душевний світ цих людей.

Природно, твір Ю. Шовкопляса не в усьому зберіг своє початкове значення: міняється час, зростають читацькі запити й вимоги до письменників, зазнає еволюції сама культура творчого мислення, яка збагатилася й розвинулася разом з нашим суспільством. Сучасному читачеві роману «можуть впасти в око й завужені духовні характеристики персонажів,— справедливо пише Г. Сивокінь,— їхня схильність охочіше саморозкриватися в діалогах і монологах, ніж у вчинках, в дії, в поведінці, в цілому єстві героїв, що стало наслідком, очевидно, якраз конструктивності роману, його надмірної виробничо-проблемної заданості... Та роман «Інженери» передусім має велике пізнавальне значення, відбиваючи турботи тих, хто першим вступив у бурхливу пору п’ятирічок…».

Книга Юрія Шовкопляса відбиває діалектику подій першої п’ятирічки, вона далека від утвердження показного благополуччя, «зразкового й блискавичного перевиховання». На бік народу, що творив історичну правду, ставали найкращі представники старої науково-технічної інтелігенції, скепсис і недовіра розчинялися в загальному ентузіазмі і нездоланній енергії мас. Іншими очима дивиться на світ головний інженер Русевич наприкінці роману, і ми бачимо, як до цієї позиції підводить його сукупність дуже різних реальних впливів. У цьому теж полягало художнє значення створеної Шовкоплясом книги, яка поетизувала працю інженера.

Художнє слово не в’яне з часом, і, перечитуючи роман Юрія Шовкопляса, відчуваєш вітер важких, далеких і героїчних доріг, якими йшов народ у своє майбутнє.

Після довоєнних книжок Юрій Шовкопляс тривалий час не публікував нових творів. Лише 1962 року вийшли окремим виданням (у видавництві «Радянський письменник») дві перші частини трилогії «Людина живе двічі», а згодом трилогію опубліковано повністю. Чи можна сказати, що багаторічна перерва означала творчий застій для письменника, що вона минула марно для нього? Зайвий раз переконуєшся, які неправомірні й помилкові прямолінійні судження про художню творчість, коли ігноруються її специфічні закони й особливості. Письменник може не видавати «на-гора» готової продукції, але процес його художнього розвитку й творчого вдосконалення безперервний, бо безперервні його спостереження й узагальнення життєвих явищ, безкрає поле вивчення й пізнання психологічних глибин людської душі.

Роман «Людина живе двічі» цікавий, передусім, не сюжетною канвою, а роздумами письменника над долею героїв, трактуванням їхнього життєвого обов’язку й моральної відповідальності перед суспільством. Збагачений усвідомленням сучасних вимог для мистецтва, письменник створив книгу дуже злободенну в найкращому значенні слова, книгу, що відбиває серйозні психологічні зрушення в свідомості людей, промовляє про неабияку чутливість Ю. Шовкопляса до тонких душевних колізій і про його вміння проникати у внутрішній світ сучасника.

Життя героя роману Федора Іполитовича Шостенка впорядковане й зовні непорушне: зроблене професором житиме в науці, ніхто не поставить під сумнів його авторитет, колишні заслуги. Та ми бачимо, з якою катастрофічною швидкістю і, сказати б, приреченістю запанувало в цьому усталеному світі власне «я», з якою непомітною легкістю відтісняє воно все, здатне хвилювати, вивести з рівноваги. Шлях Шостенка освітлено грою прихильної долі. Однак у свій час ця людина виявляла неабиякі здібності, були в її натурі й веселе життєлюбство, і розуміння, щоправда, досить легковажне, високої людяності обраної професії. Була водночас і досить егоїстична віра в свою «щасливу зірку», вдоволення своєю талановитістю. Пізніше воно стає самовдоволенням...

Для Федора Іполитовича потрібне було особливе живильне середовище, аби його стареча жорсткість, примхливість, негнучкість обернулися на своєрідні шори, які заступили світ. Ніякого новаторства не терпить професор, учні його підбирають крихти застарілих ідей, інститут пасе задніх у вдосконаленні сучасної хірургічної думки. Повіривши в свою непогрішність, Шостенко примушує повірити в неї одних і призвичаїтися — інших. Рідкісні випадки протесту проти абсолютизації свого авторитету він зустрічає з подивом: знаходяться ж люди, що усумнилися в його незмінному «везінні», у таланті? Та й хто вони, ці люди? Власні діти: молодий хірург Ігор, який своєю недовірою образив батька, покинув наукову роботу заради практики в маленькій донецькій клініці; дочка, журналістка Тетяна, що набридає батькові своїми повчаннями й підкладає газетні статейки з нападками на друзів Шостенка... Ні, хвилюватися Шостенкові нема чого. Совість професора чиста. За його плечима п’ятизначне число операцій, блискуча робота на фронті.

Так дійсні успіхи, заслужене визнання стають глухою стіною, що відокремлює людину від неспокою, творчої невдоволеності, навіть від простого співчуття й уваги до людей, які давно стали для професора або піддослідними, або безсловесними виконавцями. Юрій Шовкопляс дає своєрідний психологічний «розріз» натури Шостенка.

Назви перших частин трилогії — «Ніч проти понеділка» й «Понеділок» — промовляють про хронологічні рамки книги. В ці рамки вмістилися не тільки драматичні події, що сколихнули колектив науково-дослідного медичного інституту, а й (шляхом ретроспективних міркувань, монологічних авторських відступів) характеристика головних персонажів, що прояснює їхню поведінку. В цілому архітектоніка роману досить гармонійна, хоча місцями (особливо в першій частині) вельми відчутні дефекти розповідної манери Ю. Шовкопляса: повчальний тон, повторення й «розжовування» простих думок, набридливі довготи. В романі відсутній калейдоскоп облич, який у деяких сучасних творах цілком виснажує і по-збавляє будь-якої можливості придивитися до героїв, переступити кордони їхнього внутрішнього світу. Навпаки, могли б дорікнути авторові за над-мірне обмеження сфери дії, за її вузьку медичну «спеціалізацію», за певну збідненість людських взаємин, що майже поспіль зводяться до службово-наукових.

Слабші сторони роману «Людина живе двічі» дали привід Михайлові Рудницькому розгорнути низку міркувань стосовно ролі сюжету в епічному прозовому творі. В статті «У пошуках сюжету» (журнал «Вітчизна», 1961, № 3), базуючись на журнальній публікації першої частини трилогії (це треба мати на увазі), він пише: «У романі накреслені деякі профілі молодих лікарів і медсестер, проведені деякі нитки «симпатій», які, мабуть, намотаються на вузлики любощів чи подруж, але ні в них, ні в історії родини Шостенка не можна віднайти елементів сюжету».

Коли ми чекаємо від твору чогось певного, і того там не знаходимо, ми розчаровані й сердиті. Ми готові будь-що доводити свою правоту, бо нас підштовхують під лікоть несправджені сподівання. Хто ж винний, як не автор, у нашому розчаруванні?.. Емоційні передумови для критики, безперечно, існують, інакше вона не була б мистецтвом, а чимось на зразок електронно-обчислювального контрольного апарату. І полемічний запал штовхає М. Рудницького на крайнощі, на похмурі прогнози:

«Якщо в автора й існує якийсь задум, то досі він не виявлений. Перша причина його туманності в тому, що він не виник водночас із сюжетом. Характеристики дійових осіб та їхні міркування наче розрізнені клаптики, з яких треба б скласти килим; однак його рисунок поки що не накреслений»; «Перед нашими очима промайнуло півтора десятка дійових осіб; деякі з них наділені досить широкою характеристикою. Та чи всі факти цієї характеристики важливі, чи варт їх брати до уваги? У романі діють ті самі закони доцільності, що і в буденному житті. Коли хтось повідомляє про різні подробиці з життя не знайомих нам осіб і не пояснює, з якою метою він передає їх нам, то ці факти і ці особи мало нас цікавлять».

І завершальний іронічний висновок:

«Можливо, рецензент зробив невибачну помилку, шукаючи в першій частині роману задуму, що його автор збирається розкрити тільки згодом. Коли архітектор закладає фундамент під багатоповерховий будинок, ніхто, глянувши на цей фундамент, не може збагнути, який вигляд матиме проектована будівля. А коли ця будівля доведена вже до першого і другого поверху і в ній немає вікон — ми стаємо перед нею розгублені».

Цей прогноз, на щастя, не справдився.

«Помилка» рецензента не в тому, що він шукає задуму в першій частині трилогії — той задум-таки повинен бути ясний з неї! — а тільки в тому, що він не хоче шукати сюжетності на тих стежках, які не здаються йому цікавими, але саме якими розвивається думка прозаїка. Очевидно, потрібна була б трохи більша чутливість саме до письменницького задуму, щоб точніше оцінити твір у цілому, бо конкретні, часткові зауваження й критичні закиди М. Рудницького цілком слушні й збігаються з думкою автора даної статті.

Показово, що сам Михайло Рудницький дуже точно намацав «головний нерв» твору, де, за його словами, «психологія дійових осіб має немовби замінити дію, бо дією стають внутрішні конфлікти героїв». Ясніше не скажеш! Та замість розвинути свої міркування в річищі цієї тези, відповідно до задуму письменника, М. Рудницький негайно відходить убік, пред’являючи до роману претензії, яких той з усією очевидністю задовольнити не може, бо ті претензії базуються на уявленнях про традиційний сюжет епічного твору як про ланцюговий розвиток дії і вчинків. Між тим відступи від традицій дедалі частіші в нашій літературі: варто згадати лише романи Олеся Гончара, оповідання й повісті Євгена Гуцала, Валерія Шевчука... І ці «відступи» потребують не відкидання, а пильного аналізу, бо то, зрештою, наша сьогоденна художня практика.

Сюжети, як бачимо, бувають різні. Можна сперечатися про переваги одних і мінуси других. То інша справа. В конкретних же випадках — хоче того критик чи ні — він має виходити з письменницького задуму, а не будувати свою концепцію незалежно від нього...

Саме в плині й спокійних (а чи й не завжди спокійних!) переливах внутрішньої психологічної дії ми схильні бачити позитивну рису роману: скільки ще виплескується на книжковий ринок творів, де з наївно-глибокодумним виглядом апріорно вирішуються давно вирішені проблеми, а пожива для розуму й серця підміняється невибагливим псевдопсихологічним кросвордом!

Ні, постаті професора Шостенка, його сина Ігоря, ординатора Друзя мають реальне наповнення, ці характери розшифровуються не одразу. В них відчутна складність сучасної людини, що відбила складність епохи. В них не так просто розмежувати боротьбу добра й зла, зате висновки читача продиктовані всією логікою характерів і конфлікту.

Спогади Федора Іполитовича довгої безсонної ночі дають уявлення про душевний світ цієї людини, про попередню путь, що призвела його до становища божка в науці, інститутського кумира. Вони свідчать про неспокій, що його породжують у Шостенка розбіжності й суперечки з близькими йому людьми. Хоч поки що цей неспокій і не порушує істотно душевної рівноваги професора, його виняткової самовпевненості.

Ми бачимо, яку негативну роль відіграють у підтримуванні професорського самозасліплення його «права» й «ліва» руки» — Євецький і Ляховський, ці холодні чиновники від медицини. Нам стають ясними натури молодого й цинічного кар’єриста Фармагея, запального й експресивного «зухвалого хлопчиська» Ігоря, що приїхав на стажування в інститут, аби «спеціально» завдати прикрості батькові.

З оточення професора Шостенка особливу увагу привертає постать лікаря Друзя. Цей образ — найбільша удача роману. В ньому збіглося багато суперечливих рис, в ньому вбачаємо ключовий зміст книги, її відмінну й вагому прикмету. Якщо можна вести мову про елементи новаторства в творі Ю. Шовкопляса, то насамперед вони пов’язані з образом Друзя. Справа не тільки в художній повноті зображення цієї натури, її внутрішньої сили й слабкості. В усьому ладі думок і почуттів, у поведінці Друзя багато такого, що прояснює одну з головних причин благоденства Шостенка й подібних до нього.

Скромний ординатор, так би мовити, витвір рук професора (в буквальному й переносному розумінні слова: адже Шостенко врятував Друзя на фронті, а згодом став його науковим керівником), Друзь за своєю натурою — людина глибоко усвідомленого обов’язку, непохитної чесності, тонкої душевної організації. Його м’якість і любов до людей приховані за зовнішньою сухістю, аскетизмом. Це — м’якість, поєднана з вимогливістю. Його працездатність колосальна, самовідданість безмежна. Друзь — лікар, для якого медицина не тільки експеримент, а й людинознавство. Невибагливий і непомітний, розважливий і непоказний, він не здатний на ефектний жест, авторську позу. Навіть у свого метра він викликає зневажливу посмішку: чотири роки Друзь «довбе» складну й малоперспективну, «непрофільну» для інституту тему — хірургію судин.

Однак саме Друзеві судилося завдати професору найбільш чутливого, болісного удару. І це при його благоговійному ставленні до вчителя! До скромного ординатора варто придивитися уважніше. Друзь не настільки духовно вбогий і обмежений, щоб перетворити своє життя на нескінченну оплату боргу благодійникові. Він добре знає кращі риси свого наставника, вірить у його могутній творчий інтелект, що компенсує певною мірою його людські слабості. Безперечно, Шостенко ще здатний сказати своє слово в науці, якби... Оці «якби», всі сумніви уперто жене від себе Сергій Друзь, вишукуючи крихти доброго, «витягуючи» їх з минулого, відкидаючи «несправедливі нападки» на професора, ігноруючи всі зусилля Тетяни зробити з нього спільника. Він ніби піддається добровільному гіпнозу, свідомому самозасліпленню і бачить тільки ту правду, яку хоче бачити.

Проте одна прийнята напівправда тягне за собою половинчастість в іншому. В сміливості й прямоті, відвертості й чесності... А вже чим відрізняється напівчесність від нечесності? Тільки до неї і може призвести компроміс там, де він неможливий. Подібні відчуття не залишають Друзя. Але до чого ж млява, нерішуча, пристосовницька його свідомість! Навіть у кульмінаційний момент, коли паплюжиться найвище для Сергія — священний обов’язок лікаря, він прагне з радістю ухопитися за соломинку: адже відгукнувся професор на його заклик згадати фронтовий час, коли Шостенко брав на себе найтрудніше! Великий хірург, його бойовий творчий дух ще живе! Ілюзорний самообман, який незабаром розвіється.

А суть кульмінації така. Друзь кладе в свою палату «нетематично» хворого, якого слід було б віддати іншому лікареві. Керуючись гарячим співчуттям до робітника Черемашка, який нагадав йому батька, він вирішує зробити все для його врятування. Хвороба Черемашка дуже тяжка й задавнена, життя його під загрозою, а діагноз неясний. На вранішній нараді після невиразних пояснень Друзем своєї поведінки професор милостиво погоджується оглянути хворого. Але й він не може сказати нічого певного. Консиліум вирішує: треба оперувати. І тут ординатор виявляє незвичайну сміливість і наполегливість: він примушує самого професора провести операцію.

Ця сміливість здається короткочасним спалахом, миттєвим протестом Друзя проти незмінної волі Шостенка. Але до такого зіткнення Друзь психологічно підготовлений. Чи вірить він професорові? Безумовно. Однак його довіра надто відірвалася від реальної оцінки речей, вона застигла в часі, засліплена далеким образом фронтового хірурга-чародія. А відтоді з професором відбулися разючі зміни, яких не може не відчувати пряма й сильна натура Друзя. Поки що він не наважується сказати собі всю правду,— адже це було б, за його думкою, крахом підвалин, віри в людину взагалі. Згодом він усвідомить неправоту такої позиції і знайде можливість рішуче вплинути на Шостенка.

Сторінки, присвячені операції, — мабуть, найкращі у книзі. Яскрава й драматична сцена написана точно й виразно, вона віддає напруження моменту, яке кожний з героїв переживає по-своєму. Розтин підтверджує діагноз, поставлений Ігорем Шостенком: тромбоз аорти, що ускладнює основне захворювання. Без ліквідації тромбозу операція буде не-ефективною. Маскуючи апломбом свою безпорадність, професор заявляє, що тромб розсмокчеться. І тоді Сергій Друзь приходить на допомогу. Вперше в інституті він блискуче виконує операцію на серці. За життя Черемашка ще треба боротися, але Друзь виправдав високе звання ученого й людини. Моральна перевага його очевидна.

І от що цікаво: логічно й психологічно Шостенко цілком міг би відмовитись від операції, тим самим прискоривши своє розвінчання. Це не було б примітивним художнім рішенням. Юрія Шовкопляса приваблює інша, складніша і, вочевидь, більш життєва ситуація: він не відмовляє Шостенкові в здатності виявити самодисципліну, свідомість вибору, нехай і змушеного. Свою частину операції він все ж таки проводить прекрасно.

Проте й безсумнівна моральна поразка професора не принижує його авторитету в очах Сергія. Друзь забуває свій принизливий стан «покараного школяра», шпильки колег, прочухан керівників, він знову готовий захищати свого наставника, який навряд чи пробачить «зухвалість» підлеглого. Такому прогнозу Тетяни він відмовляється вірити.

Дедалі більше Друзь відчуває тягар, що гнітить колектив, усе ясніше усвідомлює, як непомірна ракова пухлина самозакоханості губить його патрона. На цьому зроблено наголос наприкінці другої частини трилогії.

Саме тому ми з особливою цікавістю чекали на завершення трилогії. «Лікарю, вилікуй себе самого!» — таку назву дав Юрій Шовкопляс останній частині свого роману. Як же розгорнулися події, що додав письменник до вже сказаного, які нові риси відкрив у своїх героях?

З третьої частини стало ясно, що Ю. Шовкопляс намислив історію художнього відродження професора Шостенка. Саме з третьої, бо до того твір не давав особливих надій на еволюцію героя. Ось чому нам стало спершу тривожно, коли визначилася тенденція письменника перевести розповідь з площини розвінчання в площину перевиховання героя. Досить ми начиталися прекраснодушних історій про чудесні перетворення з допомогою засідання місцевкому!

Та вірність письменника поглибленій психологічній манері продиктувала зовсім не найлегший шлях людинознавчого дослідження.

Новими гранями обертаються досить складні взаємини Шостенка з рідними, з молодими ученими, передусім з Друзей, з мудрим і розсудливим робітником Черемашком, з лукавими прихильниками — інтриганом Євецьким і молодим кар’єристом Фармагеєм. Образи останніх особливого значення набувають у третій, завершальній частині.

Якщо раніше професор, ділком усвідомлюючи їхню нікчемність, все ж таки користав- ся їхньою послужливістю, то тепер вони стають болісним докором сумління: куди ж він міг прийти з ними... Безодня лицемірства й пошлості жахає його, спонукаючи до рішучих дій.

Самовідданість Друзя, Ігоря та їх спільників, творча сміливість, уболівання за людину, віддану їм на лікування, кінець кінцем зворушують серце, що зчерствіло, але не вмерло. Сукупність рис, поєднаних в образі Шостенка, переконує, що згубний вплив вульгарної психології відбився на ньому не в найтяжчій формі. Цей вплив став закам’янілою маскою, яка обмежила насамперед його власну творчу сміливість. Скинути цю маску нелегко, та все ж, мабуть, можна. Адже межі підлоти Шостенко не переступає жодного разу, для цього він надто порядний. Зрозуміло, це ще не велика заслуга, але це той місток, з якого можна почати рух до нового життя.

Чимало гіркого відкриває в собі Шостенко, який постав проти Шостенка, однак ця гіркота благотворна. Поступова «здача» позицій перед Друзем та Ігорем не зменшує його вимогливості до молодих спеціалістів. Вигнання бездарного Фармагея і його покровителя Свецького не видається нам передчасним або невиправданим логікою характеру героя: Шостенко непохитний тут так само, як і тоді, коли не його була правда. Але тепер він піклується про справедливість — для людей і для діла.

Провівши свого героя крізь чистилище сумнівів і внутрішньої боротьби, письменник правдиво показав торжество здорових начал, що живуть у людині розумній і сильній. Він не згладжує складності, не розплутує всі вузли. Він не береться, приміром, перевиховувати завершених негідників Фармагея та Євецького. Мабуть, варто боротися за Юліана, але це буде важче боротьби за Шостенка. І самому професорові Ю. Шовкопляс не обіцяє безхмарного майбуття... Зроблено лише перший крок, хоча й вирішальний.

Мету роману досягнено.

Однак бездоганним назвати його не можна. Монотонно-розсудлива манера повіствування збіднює емоціональні, інтонаційні особливості мови багатьох персонажів. Надмірна розрахованість сюжетних ходів призводить іноді до курйозів: смертельно хворий Черемашко в розмові з Шостенком виголошує тиради, які не кожному здоровому під силу. Ми б сказали, що у взаєминах з Ігорем професор надто вже монументально нелюдяний. Дуже невиразними здаються любовні лінії роману, в тому числі Тані й Друзя.

Та головним здобутком трилогії є те, що разом з воскреслим (у буквальному розумінні) Черемашком друге життя починає професор Шостенко.

Художній урок трилогії Юрія Шовкопляса «Людина живе двічі» має глибоку повчальність, як приклад скрупульозного й ретельного вивчення непростих проблем нашої дійсності, як плідне занурення в нетрі людської душі. Тільки на цьому шляху здобуваються зерна літературного новаторства. Життєвий шлях і творча практика Юрія Шовкопляса переконують у дійовості ідейно-художніх принципів письменника, чиї книги ввійшли живою сторінкою до багатотомної епопеї української прози.

Л-ра: Прапор. – 1971. – № 11. – С. 95-101.

Біографія

Твори

Критика


Читайте также