Юрій Шовкопляс. Людина живе двічі
(Уривок)
НІЧ ПРОТИ ПОНЕДІЛКА
1
Якось уже так виходило, що неділями та святами в клініці найчастіше чергував Сергій Антонович Друзь.
Ні, розкладом це не було узаконено. Та кожний, кому «всенощна» припадала на вихідний день, одразу ж домовлявся з несперечливим колегою про обмін чергуваннями: щоб добряга Друзь кому-небудь відмовив,— такого не пам’ятав ніхто.
Та зовсім не надмірна доброта надто скромного ординатора була тому причиною.
Жилося Друзеві не легко. Медичний інститут він закінчив, коли минуло йому тридцять. Ординатором став лише два роки ‘гому. А йти в ногу з молодшими однокурсниками та бути зразком для тих, кого доручено тобі виховувати,— ох, як не просто. А за своїми вчителями й поготів не вженешся. Друзеві весь час здавалося, що старше покоління йде вперед надміру швидко, а молодше ось-ось почне наступати йому на п’яти. Ну, а доба — це тільки двадцять чотири години. І скільки ж із них минає марно... щоправда, не з його вини...
Вони вкрай потрібні Друзеві, ці недільні та святкові чергування! Для роботи, насамперед дослідницької, кращих днів нема.
Вихідними днями в клініці не буває ні урочистих обходів, ні складних процедур, ні планових операцій; хворих не діймають нескінченними розпитуваннями про те, як їм спалося, та що їм даної миті докучає, та яке в них самопочуття; їх не вистукують, не вислуховують, не беруть у них аналізів,— і хворим менше думається про свої болячки. По палатах зранку до другої години точаться непохапливі розмови про стороннє, шелестять газети та сторінки розважливих книжок, стримано стукотять кісточки доміно, підступно пересуваються шахові фігури. Між другою й четвертою до хворих у неділю приходять гості. А після побачення з рідними та друзями хворі стають замріяні та лагідні, навіть у жіночих палатах черговий лікар не чує ані примх, ані скарг. І задовго до десятої, коли в палатах гаситься світло, вся клініка мирно засинає.
Розкошувати Друзь починає зараз же після вечірнього обходу. Кожний недільний вечір од шостої до одинадцятої, а то й до півночі (за дуже рідкісними винятками) повністю належить йому. Цілих шість годин почувати себе ні від кого не залежним, віддаватися лише тому, що робить тебе далекозорішим і певнішим себе,— а без цього не наздоженеш старших і не станеш порядним керівником для своїх підлеглих,— хіба це не розкошування?
І було б зовсім добре, якби клініка взагалі не залишала б Друзеві вільного часу. Надто тривожні й чимбільш невідв’язніші сумніви обступають його, тільки-но зостанеться він наодинці з собою: тема його дисертації застаріє задовго до того, як він до неї приступить; ніколи не стане він урівень з тими, хто вважає себе прямим й законним послідовником самого Миколи Івановича Пирогова; нічого путнього з нього не вийде.
Лише напружена праця дещо приборкує ці безпорадні думки...
А коли бути щирим із собою,— ну, навіщо дозвілля людині, коли ділити його ні з ким? Друзеві повернуло вже на тридцять шостий, а нема в нього ні дружини, ні сина або дочки. Та й не буде, мабуть. Яка дівчина або жінка захоче зв’язати своє життя з недоладним, завжди чомусь ніяковим, кульгавим (хоч це не так уже й помітно), небалакучим, понурим напівінвалідом? Хіба зможе такий дати хоча б крихту щастя іншій людській істоті?
Через те ж саме не поталанило Друзеві й у дружбі. Та й живе він десь у чорта на глухому болоті: в колишньому залізничному селищі, за півтора кілометра від трамвая. Хіба запросиш когось до себе?
Щоправда, Олександр Семенович кілька разів приходив без запрошення... ч
Цього самого Олександра Семеновича Танцюру та Вадима Григоровича Ковалишина дано Друзеві в помічники та для виховання. Це один з останніх, не зовсім зрозумілих зигзагів професора Шостенка. Краще, ніж будь-хто інший, бачить старий, що хірург з Друзя ще ніякий, і все-таки нагородив свого найслухнянішого учня аж двома так званими субординаторами. Таке, бач, у Федора Іполитовича правило: щоб людина швидше навчилася плавати, він зненацька штовхає її у воду на глибокому, а потім і не гляне, що з того вийшло.
Саме так Друзь два роки тому став ординатором. Як він не сів на дно досі, йому самому не до зрозуміння...
Чудернацькі взаємини склалися й між незугарним вихователем і надто бравими вихованцями.
Диплом Танцюра одержав позаторік, минає йому лише двадцять п’ятий, а Друзеві часом видається, що солідності в цього молодика й на сорокалітнього стане. І величати його інакше, як на ім’я та по батькові, не тільки Друзеві незручно. Очевидно, здається Олександрові Семеновичу, що його ментор приховує від своїх підопічних таємниці хірургічного мистецтва. У всякому разі, цей юнак безцеремонно намагається будь-що видерти ті таємниці з Друзя. Всі рази він просиджував у свого опікуна до останнього трамвая, а розмовляв на сугубо клінічні теми.
Трохи легше з другим вихованцем. Вадик (так звуть Гни о геть усі) тільки на рік молодший за Танцюру, а який же він іще хлопчисько! На світ, а надто на гарненьких дівчат і серед них на диво-медсестру чоловічого відділення, па Женю Жовнір, він позирає з таким захопленням, паче псі вони — небожительки. Зате голова и цього хлопця (коли, звісно, ніщо не перешкоджає йому зосередитися на потрібному) навдивовижу ясна. Нін одразу здогадався, що від такого керівника, як Друзь, навряд чи діждешся чогось путнього.
Коротко сказати, не пощастило Друзеві заприятелювати зі своїми молодичками.
Він взагалі не вміє сходитися з людьми.
В медінституті, правда, мав він одного друга — Ігоря Шостенка. Потоваришували вони ще на першому курсі, хоч і був Сергій старший за Ігоря аж на сім років. Однокурсники прозвали їх Аяксами. Ігор урочисто величав Сергія Орестом, а сам задовольнявся скромнішою роллю Пілада.
Чудернацька то була дружба. Навряд чи знайдеш десь двох людей, так мало схожих один на одного. Дня не минало, щоб не сталося поміж них сутички. А то й такого наговорять один одному, чого, здавалось, ні пробачити, ні забути не можна. Та незабаром мирилися, бо хтось із них — частіше то бував Сергій — визнавав себе в усьому винним, а другий милостиво забував образу.
А от батькові своєму Ігор не прощав нічого. Не простив і досі.
На кому з Шостенків більше провини — на батькові чи на синові,— не Друзеві бути суддею. Та закінчилися їхні суперечки тим, що одного дня, невдовзі по закінченні Ігорем інституту, він раптом заявив своєму другові: «Сьогодні вночі їду на Донбас. Тісно нам у цьому місті — мені й тутешньому корифеєві хірургії». П’ять років тому це сталося. Щось із рік Ігор ніде надовго не затримувався, потім почав працювати в невеличкій лікареньці біля Кадіївки. Там і одружився. Син уже в нього. І останні три роки, коли він остаточно розірвав з батьком, Ігор сюди не приїздив.
Все ж таки давні друзі один одного не забули: то раптом надійде сповнений колючої іронії лист од молодшого, то напише йому кілька рядків старший...
Вільними вечорами не відведеш душі і з матір’ю. Пізно вона не засиджується: все життя прокидалась задовго до заводських гудків, а за кілька останніх, пенсійних, років набути нових звичок не спромоглася. І хоч Сергій — єдина її дитина, ніколи вона не була надто щедрою на материнську ласку. Проте й він« навіть у дитинстві обходився без тієї ласки: ні разу не прийшов додому з плачем, ніколи не поскаржився ні на здоров’я, ні на сусідських хлопців, ні на те, що шкільна наука дається йому нелегко,— на все сам знаходив собі раду. «Ні перед ким не будь макухою, а надто перед тим, кого маєш за недруга»,— така була батькова наука. І тепер ні разу не заїкнувся Друзь матері, до чого ж важко йому часом буває.
А втім, на що йому, власне, скаржитися?
Теперішнє в порівнянні з пережитим на війні — ні грім ні туча. Ну, а завтрашній день... Так хай там хоч що, а його майбутнє хіба не від нього самого залежить?
Вечорами в неділі по ординаторських кімнатах клініки, по кабінетах та лабораторіях інституту — ні душі. Ніхто не відриває тебе від праці. І ти не заважаєш нікому.
Коли-не-коли, правда, дошкуляють прикрі думки. Про безпосереднього, наприклад, начальника — завідувача чоловічим відділенням, кандидата медичних наук Самійла Овсійовича Євецького. Про тих, кого цей товстун тa балакун довкола себе гуртує. А то й про самого Федора Іполитовича Шостенка, наукового керівника інституту.
Тим паче, останнім часом старий дивує не тільки Друзя...
«Табу!»
Так наказує собі Друзь щоразу, коли нараз спадає йому єретична думка про того, кому він зобов’язаний геть усім Все ж одно тут ні до чого не додумаєшся...
Отже, недільними вечорами всюди в інституті безлюддя й тиша. Зайдеш до будь-якої лабораторії, посидиш із хвилину в півтемряві — от уже й втратило гостроту все зайве, а ти зосереджуєшся на тому, заради чого живеш.
Коли треба, причепливо перевір насамперед усе зроблено гобою за останні дні: чи не проминув ти чогось, чи по припустився непомітної помилки. Пам’ятай, що дрібніша твоя похибка, то важче її знайти, а шкоди від неї згодом і не збудешся: там, де йдеться про життя й смерть, вона неминуче призводить до непоправного.
Хочеш, ще раз як слід продумай, чого саме ти маєш домогтися ще сьогодні і з чого почнеш день наступний. Думати, постійно й напружено думати — це ніколи не буває марним. Готуючись до нових досліджень, до наступних боїв за життя своїх хворих, краще не сім, а двадцять сім разів переміряй перше, ніж одрізати. Коли і переконаєшся, що поза увагою нічого не лишилося, попорпайся ще й в архівах, перечитай давні, нові й найновіші історії хвороб: чи не підтвердять вони задуманою або знайденого тобою, чи не покажуть, що йдеш ти шляхом, який нікуди тебе не приведе, або намагаєшся відкрити відоме ще древнім грекам.
Що й качати, праця твоя до нестями марудна. Але ж наука по розкриває невідомого перед тими, хто ковзається по ній, мов довгонога водомірка на поверхні тихоні станка. Навіть тим, хто по-старательському перемиває гори піску, щоб узяти кілька ледве помітних зерняток золота, ба навіть їм наука рідко коли дарує самородки. Навіть такому, як Федір Іполитович...
А щодо Друзя — далеко не кожного святкового вечора він натрапляє на золоте зернятко. Працює він тут уже понад чотири роки, а пальців на одній руці цілком досить, щоб перелічити знайдені блискітки.
І все-таки ані одна з неділь не перевелася намарно. Хай не знайшов він нічого, зате скільки відкинув зайвого! Хай не побачив іще, куди слід йому прямувати далі, зате ясніше стало, що саме може завести його на манівці. Не розчарованим, не виснаженим безсонною ніччю почуває він себе ранком у понеділок, а немовби викупаним у прохолодному озері.
Буває, з інших причин якоїсь ночі Друзь не знайде шляху до розшукуваного. То цілий вечір просидить коло хворого, якому раптом стало зле. То ще й не смеркнеться, а його вже кличуть униз до пропускника: на нещасні випадки та раптові захворювання у природи розкладу нема.
Так, він не тільки розвідник. Він же й боєць. Його перший обов’язок — кидатися в бій зі смертю й перемагати ЇЇ так, як іще недавно вмів... ні, як і тепер перемагав би Федір Іполитович, якби... Авжеж, останнім часом не випадає чомусь йому показати себе.
До шуму автомашин на вулиці Друзь мимоволі прислухається весь час. Уночі шум цей добре чути в усіх приміщеннях, на всіх поверхах. Куди ця? Якщо поверне до інститутського подвір’я, за хвилину задеренчить телефон, у трубці зашепоче стриманий голос медсестри з пропускника...
Ночі проти неділь і понеділків — найнапруженіші для швидкої допомоги й чергових лікарів хірургічних лікарень великих міст. Часто доводиться викликати когось із колег, а то й самого Самійла Овсійовича, на підмогу. І сам до ранку не передихнеш, забудеш, що за операційним столом стояти тобі доводиться на одній нозі. Адже перед тобою людина, над якою зависла найстрашніша з загроз. Ти став поміж нею й кістлявою. Тієї миті ти живеш одним: хай зосталася в нещасному остання жаринка життя, її почав уже вкривати попіл,— вона будь- що повинна розгорітися знову! Хоч і нема в тебе часу, щоб хоча б раз одміряти, хоча б хвильку, щоб подумати, бо згаяної секунди не повернеш, а саме від неї часто- густо залежить перемога...
Трудно?
Наперед усе обміркувати, якнайбільше заздалегідь передбачити, ніколи біля операційного стола не почувати себе безсилим — от для чого потрібні недільні й святкові вечори! Саме ж під час операції кожна секунда стає найбільшою в світі цінністю, мисль і діяння повинні ставати чимось подібним до блискавки. Тільки так здобувається перемога над невблаганним противником — смертю.
І знов-таки кожна зустріч з новим хворим, кожна операцій чи відмова від неї, кожний успіх і кожна поразка це початок нових найнапруженіших, а то й болючих роздумів та шукань...
І будь-що має Друзь надолужити два роки, змарновані до війни, та чотири, відібрані війною. За всяку ціну повинен він швидше йти, напруженіше думати, аби раніше своїх недавніх однокурсників здійснити те, до чого прагне кожний учень: наздогнати й хоч би на півкроку випередити свого вчителя.
Так одноманітно текло Друзеве життя до неділі двадцять дев’ятого січня тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостого року.
Твори
Критика
