Кейт Шопен. Історія однієї години
Через хворе серце місіс Маллард, чимало зусиль було докладено для того, щоб якнайделікатніше повідомити їй новину про смерть її чоловіка.
Саме її сестра Жозефіна повідомила їй новину в обривистих реченнях: завуальовані натяки розкривалися в недомовках. Друг її чоловіка, Річардс, також був поруч. Саме він з’їздив в офіс газети, після того як отримав звістку про нещасний випадок на залізниці з ім’ям Брентлі Малларда, яке очолювало список загиблих. Він витратив трохи часу для перевірки її достовірності, надіславши ще одну телеграму, і поквапився випередити якогось іншого, менш турботливого та менш делікатного друга, котрий міг би повідомити цю сумну новину.
Вона сприйняла новину зовсім не так, як її сприйняли б інші жінки – з паралізуючою нездатністю збагнути її значення. Вона раптово несамовито заридала на руках у своєї сестри. Коли шторм горя вщух, вона самотужки піднялася до своєї кімнати. Вона не хотіла, щоб її супроводжували.
Там, навпроти вікна, стояв зручний просторий фотель. Вона опустилася в нього під тиском фізичного виснаження, яке полонило її тіло і, здавалося, дісталося й до її душі. З фотелю їй було видно верхівки дерев, що росли на відкритій площі перед будинком та були сповнені тріпотінням нового весняного життя. В повітрі витав приємний смак дощу. Вулицею нижче, рознощик голосно пропонував свій крам. Звуки віддаленої пісні, яку хтось співав, ледь до неї долинали, а незліченні горобці цвірінькали на карнизі даху.
З її вікна, крізь хмари, які зійшлися та скупчилися на заході, вже тут і там проглядалися клаптики блакитного неба. Вона сиділа, закинувши голову назад на подушку фотеля, цілковито нерухомо; лише ридання, що піднімалося до її горла, трусило нею, мов заплаканою дитиною, яка, заснувши, й далі продовжує схлипувати.
Вона була молодою, з гарним, спокійним обличчям, лінії якого виражали стриманість і навіть впевнену силу. Але зараз її очі тьмяно та нерухомо вдивлялися в ті клаптики блакитного неба. Цей погляд не виражав нічого, а радше свідчив про тимчасову відсутність будь-яких думок.
Її охоплював жах: щось наближалося до неї. Що це було? Вона не знала; це було щось ледь помітне та невловиме для визначення. Але вона відчувала, як воно підкрадається з неба, сягаючи її через звуки, запахи та колір, які заповнювали повітря.
Тепер її груди збуджено піднімалися та опускалися. Вона почала розпізнавати те, що хотіло оволодіти нею, і вона боролася з ним своєю волею – такою ж безсилою, як і її дві тонкі руки.
Коли вона втратила контроль над собою, тихий шепіт вирвався крізь її ледь розімкнуті губи. Вона повторювала це знову і знову, в такт з диханням: «вільна, вільна, вільна!». Порожній жаский погляд покинув її очі. Вони стали проникливими та яскравими. Її пульс пришвидшився, і притік крові зігрів та розслабив кожен дюйм її тіла.
Вона не переставала запитувати себе, чи не є жахливою радість, що її охопила. Ясне та піднесене сприйняття змусило її відкинути таке припущення, як надто спрощене.
Вона знала, що знову ридатиме, коли побачить добрі ніжні руки складеними на грудях, а обличчя, яке ніколи більше не гляне на неї з любов’ю – нерухомим, сірим і мертвим. Але, за межами тієї гіркої миті вона бачила довгу череду років, які належатимуть лише їй одній. І вона розкрила та простягла свої руки, запрошуючи їх.
Більше ніхто не житиме для неї протягом наступних років – лише вона сама житиме для себе. Ніхто більше не буде нав’язувати їй своїх бажань, з тим сліпим заповзяттям, з яким чоловіки та жінки свято вірять у своє виключне право нав’язувати власну волю іншій половинці. В коротку мить осяяння, такі дії, що вчинялися хоч з добрим, хоч з поганим наміром, видавалися їй ледь не злочинними.
Іноді вона любила його. Частіше – ні. Яке це має значення! Чого вартує любов, ця нерозгадана таїна, у порівнянні з самоствердженням, яке вона раптово усвідомила як найсильніший імпульс власного існування!
– «Вільна! Тілом та душею вільна!» – продовжувала вона шепотіти.
Жозефіна стояла навколішки перед її зачиненими дверима, притиснувшись губами до отвору для ключа, та благала, щоб її впустили.
– «Луїзо, відчини двері! Я прошу, відчини двері – ти собі щось заподієш! Що ти робиш, Луїзо? Заради всього святого, відчини двері».
– «Іди геть! Нічого я собі не заподію». Ні, крізь те відчинене вікно вона пила сам еліксир життя.
В її уяві постали її майбутні дні. Весняні дні, і літні дні, і всілякі дні, які належатимуть лише їй. Вона промовила швидку молитву за довге життя. Тільки-но вчора, вона здригалася від однієї лише думки про довге життя.
Вона встала і відчинила надоїдливості своєї сестри двері. Гарячковий тріумф палав в її очах, і вона трималася мов богиня Перемоги. Вона обхопила руками талію сестри, і вони вдвох зійшли сходами. Внизу на них очікував Річардс.
Хтось відчинив вхідні двері ключем. То був Брентлі Маллард; трохи запилюжений з дороги він спокійно тримав саквояж та парасолю. Він знаходився далеко від місця нещасного випадку, ба навіть не підозрював, що він трапився. Він здивовано завмер від пронизливого вереску Жозефіни, від швидкого руху Річардса, котрий намагався встати перед Брентлі, щоб дружина його не побачила.
Але Річардс не встиг.
Лікарі, що прийшли згодом, сказали, що вона померла від серцевої хвороби – померла від радості.
Твори
Критика
