Співвідношення пікарески та притчі в романі Сола Беллоу «Гендерсон, володар дощу»

Сергій Щербина

Ведучи мову про прозу, що тяжіє до філософічності, не можна обійти мовчанням роман Сола Беллоу «Гендерсон, володар дощу» (1959). Написаний на рубежі «боязкого» й «бурхливого» десятиліть, він, однак, не містить картин американської дійсності періоду, що розділив еру конформізму, «холодної війни» й роки, позначені зростанням соціальної активності широких мас населення США. «У центрі роману — шукання, проблеми і конфлікти філософського, суто ідеологічного характеру, виражені в монологах героя, присвячених його напівфантастичним пригодам в умовній Африці, Африці зіткнення ідеологій», Аналіз основного конфлікту та шляхів його вирішення, а також ідеологічних конструктів «Гендерсона...» уможливлює припущення щодо наближеності цього твору, як і «Пригоди Оги Марча» (1953), до жанру роману-пікарески. На мою думку, О. Мулярчик помилково вважає твори Беллоу — від «Людини, що бовтається в повітрі» й аж до «Герзага» — такими, що належать до традиції критичного реалізму. «Гендерсон, володар дощу» явно випадає з кола тих романів, чиї герої — «маленькі люди» сучасного суспільства, жертви як соціальної, так і емоційно-психічної невпорядкованості». І річ не стільки в тому, що Юджин Гендерсон, мільйонер, що втікає в Африку від побутових і сімейних негараздів, — постать дещо іншого плану, ніж герої ранніх творів американського письменника, про яких пише російський дослідник. На мою думку, роман близький до модерністської традиції. Однією з підстав для та-кого твердження служить прихильність автора до філософських ідей Ф. Ніцше і А. Шопенгауера, що пронизують усі рівні роману. До того ж, на противагу іншим романам 40-х — початку 50-х років, таким як «Герзаг» (1964), у «Гендерсоні...» відсутній пафос співпереживання, непідробного страждання за долю людини у ворожому їй світі. Ця особливість була властива попереднім романам американського письменника, в яких відчувався помітний вплив творчості російських письменників-гуманістів — Ф. Достоєвського й А. Чехова.

Щодо жанру «Гендерсона...», то тут думки критиків не збігаються. Т. Теннер і І. Гассан вважають, що роман належить традиції «romance». Р. Фрімен завважує в ньому ознаки пікарески та «роману виховання». Очевидно, справедливо буде говорити про книгу С. Беллоу як про шахрайський роман з притчевим рівнем узагальнення дійсності. Як і в класичній пікаресці, композиційну структуру «Гендерсона...» визначає «...автобіографічна форма...: шахрай сам складає власний життєпис після того «як переживши різні життєві бури, він прибився до якоїсь тихої пристані». Водночас, як зазначає М. Клейн, «Гендерсон...» залишається книгою, складеною із символів, пронизаною значеннями й абстракціями, що має внаслідок цього нестачу конкретики. Справді, книгу не можна зрозуміти <...> по-іншому, ніж символічно».

Архітектоніка роману «Гендерсон...» глибоко пов’язана з ідеєю морального пошуку, адже подорож Гендерсона вглиб Африки, у «серце пітьми» — не що інше, як метафора процесу самопізнання, осягнення власної моралі, психіки, світосприйняття. Усі сюжетні лінії твору так чи інакше висвітлюються крізь призму моральних понять, а персонажі «Гендерсона...» уособлюють типи людської поведінки. Подібна організація твору свідчить як про дотримання письменником традицій пікарески, адже в шахрайському романі «кожен герой цікавить письменника насамперед як людський тип, утілення якої-небудь вади», так і про притчеву заданість твору Беллоу. Як зазначає М. Бредбері, «у «Гендерсоні...», зокрема, вирішувалось завдання створення сучасного методу притчетворчості, де уявна Африка склала тло антропологічної географії, на якій він (Беллоу) міг розігрувати історію психо-міфічних пригод».

Роман Беллоу можна умовно поділити на три частини, що відповідає трьом етапам життя головного героя. У першій частині йдеться про події «доафриканського» минулого протагоніста, що допомагають читачу скласти уявлення про особистість людини, яка покинула свою країну, будинок, родину, кохану жінку заради ризикованого паломництва. Розповідь ведеться від першої особи, і на початку роману герой щиро розповідає про всі сильні і слабкі риси своєї вдачі, про батьків, обох дружин та про дитинство. Однак незабаром серйозний тон оповідання змінюється іронічно-комічним, а водночас із фактами, що висвітлюють особливості характеру персонажа, на читача обрушується цілий потік інформації, яка абсолютно нічого не додає до вже відомого: це комічні епізоди з життя другорядних персонажів, опис убрань Гендерсона, його машин, маєтку і т. д. З одного боку, це започаткована ще Геварою та Кеведо «...мозаїчність описів, коли панорама розбивається на сотні дрібних шматків-розповідей про різні людські долі й типи, про найзацікавленіших персонажів цього театру, принадність якого — у розмаїтті». З другого боку, безладний виклад подій, хаотична зміна тимчасових планів і просторових структур, мабуть, за задумом письменника, мали передати сум’яття почуттів героя, весь той сумбур, що панує в його свідомості і визначає «прикордонний» стан психіки напередодні подорожі в Африку. Забігаючи наперед, зазначу, що деякі події, викладені в першій частині, обігруються на різних рівнях у наступних, унаслідок чого оповідання стає багатоплановим. До кінця експозиційного фрагмента «сповідь» Гендерсона вже набуває чітко вираженого пародійного характеру, тому мимоволі зароджується сумнів: чи не має наміру автор посміятися над своєю аудиторією, особливо над тими, хто схильний до «пильного читання». Про це свідчить і публікація письменником статті «Читаючі пильно з усього світу, стережіться» через тиждень після виходу «Гендерсона...».

Подорож Гендерсона в Африку має на меті сприяти духовному переродженню героя, кардинальному перегляду ним моральних і світоглядних підвалин. Однак об’єктивний символічний зміст доафриканських епізодів життя персонажа змушує засумніватися в можливості щось змінити в поглядах людини, агресивно налаштованої щодо будь-яких спроб впливати на її поведінку. З позиції войовничого егоцентризму Юджин кидає виклик суспільній думці, тиранить близьких, намагаючись самоствердитися у світі, керованому, з його погляду, «свинячими» інстинктами. Він невразливий, принаймні зовні справляє враження людини, закутої в броню (тут, до речі, обігрується один із постулатів теорії психолога Вільгельма Райха, що мав вплив на Беллоу). До того ж у протагоністові втілене розуміння письменником екзистенціального трактування буття, тобто маємо справу з персонажем, ексцентричні витівки якого — це спосіб вираження його екзистенціального «Я». Однак на сюжетному рівні вчинки героя тлумачаться просто: він — мільйонер, а мільйонер-розбишака — один із популярних типів у літературі. І якщо Юджин перетворює садибу на «свинячий рай», будує на галявині перед будинком і на місці квітника свинарник, а в стародавньому парку тварини нищать статуї з Флоренції і Зальцбурга, то має на це право, тому що «Гендерсони володіють тут власністю більш двохсот років» — повідомляє він якомусь доктору Буллоку із санітарної служби.

Деякі дослідники, зокрема Джуді Ньюмен, убачають у Гендерсоні героя, що прагне закреслити минуле як соціально-культурну спадщину, для того, аби реалізувати призначення «американського Адама» — месії Нового світу. Це твердження, на мій погляд, не вповні правомірне, адже у романі, по-перше, герой далекий від повного заперечення минулого, він навіть пишається своїми батьками, їхнім соціальним станом, статками. Та й до більш далеких предків він ставиться з повагою. Це засвідчує хоча б небажання Гендерсона помістити портрет дружини в сімейну портретну галерею, тому що, на його думку, Лілі не варта бути увічненою поруч із такими людьми, як прадід Юджина, держсекретар Білого дому, чи родичі — посли в Англії і Франції. По-друге, месіанізм передбачає захист певних цінностей, у даному разі цінностей сучасної герою американської дійсності, але для Юджина Гендерсона відхід від реальності -принципова позиція. Месіанські амбіції об’єктивно ведуть його до ідеї ніцшеанської надлюдини. Водночас притчевий шар оповіді багато в чому спирається на ніцшеанські опозиції (скажімо, протиставлення культури та природи), а то й на окремі етико-філософські положення мислителя. Американський літературознавець М. Клейн переконливо довів, що африканські пригоди Гендерсона за структурою відповідають першій параболі Заратустри («Так говорив Заратустра» Ф. Ніцше). У ніцшеанській параболі ідеться про метаморфози духу, якому на шляху до вищого знання доводиться подолати три стадії, символічно означені трьома живими істотами: верблюдом, левом і дитиною.

У другій частині роману, обігруючи згадану параболу, Беллоу показує, як герой, обтяжений (подібно верблюду) «ношею білої людини», потрапляє в плем’я Арньюві. Селище племені розташоване в африканській глибинці, і вигляд пустелі довкола, весь природний ландшафт наводять Гендерсона на думку про «доісторичну» стародавність місцевості, що повинна бути старшою за місто Ур». Хронотопи цієї частини твору, що оповідає про халепи американця-мандрівника, мають ключове значення для розуміння символіки розглянутого етапу духовної еволюції героя: замкнутий мікрокосм як модель світобудови — типовий притчевий хронотоп. Підводячи читача до думки, що протагоніст потрапив у доісторичні часи, автор ніби створює штучне середовище, де панують лише закони природи. Отже, Юджину надана можливість скинути тягар «цивілізованого» досвіду, виявити своє справжнє «Я». Подібному осмисленню сприяють і біблійні алюзії, використовувані автором на початку наведеного фрагмента роману. Гендерсон порівнює себе з Христом у пустелі, якого спокушає диявол. Отже, керуючись системою умовностей роману, що апелює багато в чому до специфічної для Америки знакової структури мислення, можна дійти висновку: герой має пройти іспит на шляху до пізнання істини.

Аби віддячити плем’я, що надало йому теплий прийом, Юджин задумав знищити жаб, які оселилися в резервуарі для води й відлякували корів. Для цього він, ніби наслідуючи Хенка Моргана, героя твенівського «Янки з Коннектикуту при дворі короля Артура», робить бомбу й кидає її в резервуар. Наслідки вибуху катастрофічні — водойма зруйнована, плем’я та худоба приречені на смерть. У контексті роману цей епізод набуває важливого смислового значення. Гендерсон не використав надану йому можливість позбутися своїх колишніх уявлень про дійсність і спробувати акумулювати багатовікову мудрість життя «у природних умовах». Навпаки, «тягар білої людини» визначає весь плин його мислення в даному вчинку. «Кого треба зберегти — себе, корів, чи традицію? Я б відповів — себе. Життя, — я сказав, — для того, щоб засновувати нові традиції». Це типове міркування американця, у якому виражені, з одного боку, психологія панамериканізму, з другого — універсальний прагматизм.

У смисловий контекст епізоду уплетені й біблійні мотиви. Адже на думку принца Айтило, жаби — знак прокляття, насланого на його плем’я за гріхи. Протагоніст пов’язує прокляття з однією із семи кар єгипетських. Але, як відомо, народ єгипетський страждав безвинно — так, як страждають Арньюві. Отже, узагальнюючи події на рівні притчі, у даному разі — біблійної, Беллоу ще раз фіксує увагу читача на безглуздості людської долі у світі, де покарання дістають невинні. Той самий зміст вкладений і в переказаному Гендерсоном вірші Т. С. Еліота про солов’я, який співає про те, що «людство не може винести занадто багато реальності. Але, — питає себе герой, — скільки нереальності може воно винести?».

У плані духовної еволюції героя досвід, набутий ним під час перебування серед племені Арньюві, аж ніяк не можна назвати позитивним. Об’єктивний зміст другої частини «Гендерсона...», на мою думку, зводиться до наступного: руйнування, насильство — найприродніші прояви людської натури, а всі благі наміри — це наносне, нереальне, «від лукавого». Тому будь-який вияв гуманності, бажання творити добро суперечить природі людини.

Осягаючи свою сутність, особистість не підноситься до вершин духу, а опускається, немов по колах пекла, у глибини свого «Я», у саме «серце пітьми», тобто деградує. Так, переосмислюючи поняттєво-просторові структури, розроблені Данте і Конрадом, будує роман «Гендерсон, володар дощу» Сол Беллоу.

Ромілаю, провідник Гендерсона, тим часом супроводжує Юджина далі в глиб Африки, до племені Уорірі. Третя частина роману описує перебування героя в гостях у короля Дафу, вождя племені, тотемна тварина якого — лев. Уже сама назва племені«Wariri» (що викликає в англомовного читача асоціації зі словом war — «війна») і те, як визначає його Ромілаю («діти пітьми»), засвідчує його відмінність від Арньюві. Справді, перші ж кроки мандрівників територією Уорірі супроводжуються низкою подій, що свідчать про вороже ставлення тубільців до чужоземців. Спочатку Гендерсона з провідником заманюють у пастку, потім кидають до в’язниці, де він опиняється в одній компанії з мерцем. Американець уражений, але не стільки негостинністю підданих Дафу, скільки усвідомленням того, що проти нього борються його ж зброєю. Юджин, для якого важить лише сила, уперше з початку африканського вояжу відчуває страх. Упродовж перебування в Дафу йому доводиться пережити різні ступені цього почуття — від побоювання за своє життя до тваринного жаху перед левицею, прирученою вождем Уорірі. «Виховання» героя набуває вигляду виховання страхом, і в цій тезі складно розмежувати ніцшеанські побудови і екзистенціалістські мотиви. До того ж символіка останньої частини роману помітно ускладнюється, що виявляється на всіх його рівнях.

Аналізуючи образ короля Дафу, західні дослідники «Гендерсона...» завважують у його імені конотацію шаленості, нерозсудливості (daffy — «безумець»), і, мабуть, у цьому є частка істини. Шаленість Дафу, як і шаленість Ахава, можна розглядати на кількох рівнях. По-перше, за сюжетом король Уорірі намагається вивчити звички левів, уподібнюючись ручній левиці, що нерозумно з погляду Бьюнема і його прихильників. По-друге, Дафу прагне осягнути природу людини, ґрунтуючись на знаннях, запозичених із книжок, і ігноруючи досвід людей зі свого оточення (помилковість такої поведінки зрозуміла навіть Гендерсону). Нарешті, філософські погляди вінценосця — еклектичне поєднання різних положень філософської думки Заходу з африканськими поглядами на природу речей — не вирізняються послідовністю і, як засвідчує роман, вступають у суперечність із вчинками самого Дафу.

Однак саме в характері африканського владики Гендерсон спостерігає ті риси, яких бракує йому самому. Король племені вірить у кінцеву перемогу доброго начала в людині, нехай вона і дістанеться йому дуже дорогою ціною. «Хоробрий спробує покласти кінець злу». Але заради торжества справжньої моральності, вважає Дафу, особистості доведеться пройти довгий шлях страждань, і тому принцип «людина хоче жити» — це лише початок, а одного його недостатньо». Король сам готовий постраждати в ім’я майбутнього, однак пафос «спокутної жертви» навмисно знижений у романі. З одного боку, дії самого короля значно обмежені ритуалізованими звичаями. Скажімо, на шляху до встановлення повної влади над племенем йому неодноразово доводиться наражатися на смертельну небезпеку, і таке життя — за крок від смерті — змусило короля примиритися з неминучістю кончини. Тому смерть, страждання, насильство, страх, з його погляду, — звичайні умови людського існування, з якими, звичайно, можна і слід боротися, але перемогти повністю не можна. З другого боку, роль спокутної жертви чекає на самого Гендерсона, хоча останній про це нічого не знав до самої смерті Дафу. Герой, простодушно довірившись заступнику, раптом зненацька для себе опиняється в центрі міжпартійної боротьби. Використовуючи іронію й елементи фарсу, Беллоу зображує ситуації, в які потрапляє Гендерсон, легковажно взявши участь у ритуалі «моління про дощ». Сцена ритуалу — кульмінаційна в романі, вона має важливе значення для розуміння всього притчевого рівня.

Сидячи на стадіоні в королівській ложі, Гендерсон спочатку з інтересом спостерігає за ходом містерії. Ґрунтуючись на знаннях, запозичених з науково-популярної літератури, Юджин намагається переконати Дафу в неможливості викликати дощ за допомогою магії. Однак король виходить на арену, де разом з юною африканкою бере участь у своєрідному змаганні з художньої гімнастики, де в ролі предметів виступають черепи покійних вінценосців. Це в прямому і переносному значенні танок смерті: адже тому, хто випустив череп, загрожує страта . Дует з честю проходить іспит.

Потім настає черга силачів, що переносять досить важкі фігури богів з місця на місце. «Богоборство» обертається боротьбою з вагою, контроверза духу і плоті черговий раз вирішується письменником на користь останньої. Гендерсон, знавець важкої атлетики, захоплюється видовищем. Коли в центрі арени залишається лише фігура найвпливовішого і, отже, найважчого божества, а визнаний силач племені зазнає невдачі при спробі підняти ідола, американець вирішує, що настала його зоряна година. Викликаючи захоплення в усіх тих, що зібралися на церемонію, він піднімає статую Мумми і нагороджується титулом Шанго — короля дощу. Герою і невтямки, що участь його у священнодійстві, як і роль Шанго, були частиною запланованої жерцями племені змови проти королівської партії. Юджину доводиться пройти всі стадії посвяти на посаду володаря дощу: його змусили знущатися з богів, виваляли в багнюці й обрядили в блазнівське убрання. Наприкінці ритуалу, перерваного африканською зливою, брудний, змучений морально і фізично, голий Юджин Гендерсон волає, подібно Ахаву, до небес.

Власне, з цього моменту й починається переродження Шанго - Гендерсона, що завершується його поверненням у лоно суспільства. Ініціація, зображувана в пародійно-фарсових тонах, відбулася, процес становлення героя майже завершений, почалася фаза буття. Уорірі дали Юджину жорстокий урок. Герой хотів стати месією — його зробили помазаником, вивалявши в багнюці. Тут Беллоу, без сумніву, обігрує буквальний переклад слова «месія», що означає «помазаник». Американець бажав володарювати — він отримав владу, точніше, ілюзію влади. Але разом із титулом короля дощу, власник якого успадковує титул вождя племені, Гендерсону дісталися і всі пов’язані з цим приниження й небезпеки. До трагікомічності ситуації додається те, що людина XX сторіччя, випускник престижного університету, учасник Другої світової війни, який багато побачив на своєму віку, став іграшкою напівписьменних жерців, що не дуже давно розпрощалися з кам’яним віком. Більше того, вони змусили Гендерсона увірувати в дію потойбічних, неконтрольованих розумом сил, а «освічений монарх», трактуючи психологію на манер Вільяма Джеймса і Вільгельма Райха, довершив процес «виховання героя». Американський письменник доводить, що лише страх перед смертю змушує Юджина повернутися в суспільство, прийняти його закони. Словами Дафу Беллоу провіщає: «Страх — правитель людства!.. Як формуюча сила, він поступається лише Природі». Однак повернення героя до людей — це не свідомий вибір, у системі умовностей роману рішення американця виступає як прояв стадного інстинкту. У подібному світлі пророцтво біблійного Даниїла, що пророкував гордому монарху життя серед звірів, набуває особливо лиховісного змісту, позаяк якщо суспільство — череда, його члени — звірі, то духовні пошуки людини утрачають будь-який зміст.

Проте на думку Беллоу, змиривши гординю і ступивши на шлях примирення, Юджин готовий сприйняти справжню моральну ідею. Це випливає з останньої глави роману, що оповідає про зворушливу турботу, яку герой виявляє до хлопчика-сироти. У вищій формі свого буття душа людини повинна уподібнитися душі дитини з її інстинктивною, безкорисливою любов’ю до ближніх — такий сенс ніцшеанської параболи, і Беллоу намагається втілити цю ідею у фіналі роману. Однак робить він це дещо штучно, унаслідок чого цей епізод надто контрастує з усім іншим у романі. Думка про те, що смерть Дафу привела до морального відношення Гендерсона до дійсності, доведена автором, на наш погляд, непереконливо. Навіть використовувані ним біблійні алюзії — ототожнення Дафу з Христом, що страждає за людство, не здатні змусити читача повірити в можливість переродження персонажа. Та й учинки американського мандрівника після смерті його африканського друга й заступника — убивство вартового гробниці, дебош в американському консульстві в Хартумі — переконує нас: герой залишився вірний собі. Тому доречне питання: у чому суть морального уроку, отриманого з африканського досвіду Юджина Гендерсона, тобто яка мораль притчі?

Якщо навіть страждання, пережиті мандрівником на заключному етапі «учнівства», у чомусь змінили його світосприйняття, то герою вже, попросту кажучи, пізно починати все спочатку. Усвідомлюючи це, Гендерсон сповідається в листі, адресованому дружині: «Будучи вже на острові Святої Єлени, Наполеон багато говорив про мораль, але було вже запізно».

Л-ра: Головна течія – гетерогенність – канон в сучасній американській літературі. – Київ, 2006. – С. 498-506.

Біографія

Твори

Критика