Кейт Шопен. Два літа і дві душі
Слухати твір онлайн:
І
Він був хорошим чесним хлопцем, молодим, запальним, щирим, і він прощався з нею.
Це було за містом, де вона жила і де її душа і почуття повільно розцвітали, неначе кволі пелюстки білої запашної квітки.
П’ять тижнів - лише п’ять тижнів він знав її. Вони здавались йому миттю, вічністю, одним подихом, буттям - відродженням світла і життя, душі і почуттів. Він хотів сказати їй про це, коли прийшов час розлуки. Та зміг лише сказати, що кохає її; ніщо інше з того, що він хотів сказати, не здавалось йому таким важливим, як це.
Вона раділа, і вагалася, і побоювалася, і постійно повторювала:
«Лише п’ять тижнів! Так швидко! А любов і життя - це так надовго».
«Тоді ти мене не кохаєш!»
«Я не знаю. Я хочу бути з тобою, поряд з тобою».
«Тоді ти все ж таки мене кохаєш!»
«Я не знаю. Я думала, що любов - це щось інше, - сильніше, всеохоплююче. Не кохаю. На жаль.»
Він говорив неначе божевільний, його незв’язні слова непокоїли і спантеличували її. Без самовладання й сорому він благав її кохання, неначе жебрак милостині, і пристрасть, що його переповнювала, надавала його голосу якогось неприродного звучання, а його очам - дивного блиску, від якого її сплячі почуття лихоманило, та й уся вона тремтіла.
«Ні, ні, ні!» - ось усе, що вона могла йому сказати.
Він не хотів вірити в це; він був такий упевнений у ній. Та й вона була не з тих, хто грається почуттями; її очі були такими чесними, а їх глибина викликала довіру і захоплювала в полон водночас.
«Не виганяй мене ось так, - благав він, - без крихти надії, якою б я прогодувався й вижив».
Вона відпустила його з обіцянкою, що, можливо, це ще не кінець. «Хто зна! Я ще подумаю; але залиш мене. Не турбуй мене; і я подивлюсь... Прощавай!»
Не раз він озирався, коли йшов від неї, але йшов прямо, і крок його був швидким і впевненим, як це було йому притаманно. Однак від болю він майже сліпнув і непритомнів.
Вона стояла і здалеку дивилась, як він ішов лугами й луками. Вона дивилася на нього, доки тіні прийдешньої ночі, що прокрались поміж них, не стали згущуватися. Вона стояла знепокоєна, непевна; очі сповнились сльозами, бо вона не знала!
II
«Я добре пам’ятаю ті слова, які сказала тобі рік тому, коли ми розлучились, - писала вона йому. - Я сказала, що не знаю, що хочу подумати, хочу навіть помолитися, але, здається, тобі цього я не сказала. А зараз, чи повіриш ти мені, якщо я скажу, що не могла думати - не кажу вже про молитви. Все, що я могла - відчувати. Коли ти пішов від мене того дня, здавалось, що ти залишив мене саму в цілісінькому світі. Я все казала собі: «Завтра чи післязавтра все зміниться; я буду знов така, як і до його приїзду». А потім почали приходити твої листи - три, один за одним, і сповнювали голосом ту пустку. Після того ти був усюди. І все ж я вагалася, я була обережна, бо мені здавалось, що кохання - те, що тримає два серця разом усе життя, повинно бути справжнім коханням.
Та який сенс говорити тобі щось інше, окрім того, що я тебе кохаю. Я не хочу жити без тебе; я думаю, я б не змогла. Повертайся до мене».
III
Коли лист дійшов, він саме готувався до подорожі з компанією друзів. Лист потрапив йому до рук разом з купкою ділових листів, серед метушні й галасу великого міста, яке він планував залишити за кілька днів.
Він був зовсім не готовий отримати цього листа і не спромігся враз опанувати себе, що спантеличило і вивело його із рівноваги.
Потім повернулися до нього спогади про біль, - як завжди невиразні й наче нереальні; але було зовсім неможливо пригадати обставини, які породили його.
Як він її любив і як він страждав! Особливо протягом тих перших днів, і навіть місяців, коли він бачив її у снах і ходив, мріючи про неї; коли його листи так і залишались без відповіді і коли буття було лиш назвою для гіркого існування.
Як довго це тривало? Чи міг він відповісти? Кінець стражданням настав тоді, коли він зміг прокидатись уранці без пригнічення і без болю, що переслідував його. Кінець стражданням настав того дня, тієї години чи миті, коли він зміг думати про неї без емоцій і без жалю; так, як він думав про неї зараз - зі спокійним пульсом. Була в ньому зараз навіть тінь чогось глибшого, аніж байдужість, - чогось, породженого відразою.
Усе було так, ніби та, кого любили, померла й була забута, та раптом вона повернулась до життя із дивною ілюзією, що метушня буття спинилась, поки вона була в могилі, та із ще більш чудним переконанням, що любов вічна.
Він не вагався у вирішенні проблеми. Він не збирався залишати листа без уваги. Він не збирався казати їй правду. Якщо й приходили такі думки, він відкидав їх якнайдалі.
Він просто поїхав до неї. Так само рішуче, як би виконував усі свої ділові обов’язки, знаючи, що, не виконавши їх, він може залишитись банкрутом.
З англійської переклали Алла Слісаренко та Анжеліка Брикова
Твори
Критика
