Поетична проза Кейт Шопен
Олександр Ємець
Є письменники, чия посмертна слава інколи є більш значною, ніж слава за життя. Ці письменники випередили час, передбачили можливий розвиток суспільних відносин. До таких авторів належить американська письменниця Кейт Шопен (1851-1904), творчість якої, на жаль, мало відома в Україні. Відродження інтересу до творчості Шопен почалося у 1970-х роках, і зараз вона вважається однією з найпопулярніших американських письменниць.
Кейт Шопен (уроджена О’Флаерті) народилась 8 листопада 1951 року в місті Сент-Луїс. Вона здобула ґрунтовну освіту у католицькій академії. Вже у віці 19 років Кейт вийшла заміж за Оскара Шопена, плантатора. Проте у 1883 році її чоловік помер, і Шопен залишилась сама з шістьма дітьми, майже без родичів. Лише у віці 37 років Кейт Шопен написала перші оповідання. У цілому вона є авторкою трьох романів, більше 100 оповідань та близько 20 поезій. Її оповідання друкувались у газетах і журналах на півдні США, а роман «The Awakening» («Пробудження») був заборонений. Шопен померла досить рано - у віці 52 років, 22 серпня 1904 року.
У цілому оповідання Шопен можна охарактеризувати як поетичну прозу. Під поетичністю прози я розумію таку властивість тексту, що створюється завдяки внесенню певних рис поетичності у прозовий твір. Німецький учений Вольф Шмід уперше дослідив проблему поетичності прози. Шмід визначив три головні прийоми поетичності у прозовому творі: внесення явищ міфологічного мислення та розгортання тропів, парадигматизація тексту, міжтекстові алюзії [4:322-323]. Взявши за основу підхід В. Шміда і в цілому погоджуючись з його визначенням поетичності, пропоную, крім наведених прийомів використання міфологічного мислення за допомогою авторських тропів та міжтекстових алюзій, інші прийоми: використання фоностилістичних засобів, синтаксичний паралелізм, а також стилістичну конвергенцію. Саме ці прийоми є найбільш виразними рисами віршованих текстів.
У цьому дослідженні я розглядаю малу прозу Шопен, де внесення явищ міфологічного мислення виявляється у використанні авторських антропоморфних метафор і порівнянь, що базуються на наділенні явищ і об’єктів природи властивостями людей, на олюдненні, одухотворенні природи. Характерним є коротке оповідання «The Night Came Slowly» («Ніч прийшла стиха»), де прості комахи - цвіркуни - наділяються здатністю говорити, мудрістю більшою, ніж у людей: «Цвіркуни завели свою сонливу співанку й досі її співають. Які ж вони мудрі. Вони не базікають, як люди, а лише велять мені спи, спи, спи». З іншого боку, мірилом краси, духовності для письменниці є об’єкти природи. В оповіданні «A Harbinger» («Провісник») головний герой, молодий художник, захоплюється красою жінок, яких він малює: «Вона була красива, наче квітка, омита ранковою росою»; «Жінки з його картин були наче гірські квіти».
Поетичне зображення людей і природи за допомогою простих та розгорнутих тропів підсилюється використанням фоностилістичних засобів в оповіданнях «Два літа і дві душі» («Two Summers and Two Soûls»), «Ніч прийшла стиха», «Порядна жінка» («A Respectable Woman») та в ряді інших. Поєднання розгорнутих тропів і звукових повторів надає оповіді краси, ніжності, створює стилістичну конвергенцію, яку М. Ріффатер визначає як накопичення стилістичних прийомів, які додають експресивності одне одному [3:90]. Стилістичні конвергенції є виразним прийомом поетичності і водночас лінгвістично складним явищем з перекладознавчої точки зору, оскільки перекладач повинен відтворити не лише семантику фрагменту, а й звуковий ефект. Нерідко фонетичні повтори стають компонентом метафори або порівняння, вони сприяють семантичній єдності далеких за семантикою мовних одиниць. А. Слісаренко вдало відтворила стилістичну конвергенцію в одному з перших абзаців оповідання «Два літа і дві душі»: «Вона жила за містом, і саме там її душа й почуття повільно розцвітали, неначе кволі пелюстки білої та запашної квітки». Якщо порівняння та епітети з тексту-джерела передані повністю, то повтори звуків [s] та [І] передані як аналогічним звуком [л], так і компенсовані повтором іншого звука [к]. Слід зазначити, що стилістичні конвергенції, як експліцитний прийом поетичності в оповіданнях Шопен, стоять найчастіше у сильній позиції [1:69], на початку тексту, і створюють значний прагматичний ефект. Саме ці фрагменти містять авторську характеристику персонажів або людських стосунків, авторське ставлення до природи.
Важливу роль у поетичній прозі Шопен відіграють заголовки - ще одна сильна позиція. В оповіданні «Порядна жінка» заголовні слова повторюються у кінці тексту, створюючи дистантну когезію, і визначають лейтмотив твору - боротьбу жінки зі своєю пристрастю. Головна героїня місіс Барода відчуває сильний потяг до друга свого чоловіка, проте з певними зусиллями долає його: «Вона не зважала на слова, а лише упивалась звуком його голосу. їй кортіло простягти в темряву руку і торкнутись його обличчя та вуст своїми чутливими подушечками пальців. [...] Вона так би і зробила, якби не була порядною жінкою». Заголовні слова в оповіданні «Провісник» також повторюються в кінці твору - в останньому абзаці - і підкреслюють роль головного героя, молодого художника, у пробудженні чуттєвості, кохання у дівчини, яку він малював. Проте дівчина вийшла заміж за іншого: «Наївний Бруно! Він був лише провісником кохання».
Неоднозначний, відкритий характер фіналів оповідань письменниці також сприяє поетичності, оскільки це примушує читача співпереживати героям творів, осмислювати можливе завершення історії.
Особливо багатозначним і парадоксальним є оповідання «The Story of an Hour», заголовок його можна контекстуально перекласти як «Година свободи». Цей твір є одним із найвідоміших оповідань Шопен, його включено в більшість антологій американських оповідань, оскільки він присвячений долі жінки в суспільстві, у сім’ї, прагненню жінки до свободи. Місіс Мелард, головна героїня, отримує звістку про смерть чоловіка в залізничній аварії, її перша реакція - сльози, горе. Однак поступово виникають нові почуття. Після осмислення свого попереднього сімейного життя вона починає думати про можливість самостійного життя у майбутньому. Це почуття переповнює жінку: «Вільна! Тіло й душа вільні!» Та раптом з’являється її чоловік, живий і здоровий, який не потрапив в аварію. Побачивши його, місіс Мелард несподівано помирає. Останнє речення тексту, сильна позиція, де реалізується сюжетний парадокс, містить пояснення її смерті: «Коли прийшли лікарі, вони сказали, що вона померла від хвороби серця від радості, що вбиває». Фраза «радість, що вбиває» (joy that kills) є оксимороном, основою лінгвістичного парадоксу [2:75]. Висновок лікарів є поясненням на поверхневому рівні, тоді як сюжет твору, зміна почуттів головної героїні спрямовує до іншого висновку - смерть жінки спричинена шоком від руйнації надій, планів на майбутнє. Така парадоксальність сюжету та останньої фрази сприяє активізації читацької думки.
Перекладацький аспект відтворення поетичної прози Шопен полягає в передаванні художніх засобів, що реалізують прийоми поетичності, тобто авторських тропів, у тому числі розгорнутих метафор, синтаксичних і фонетичних повторів, стилістичної конвергенції, як складного й комплексного явища. Завдання перекладача — відтворити емоційність оповідань Шопен, їх красу, донести до читача ту властивість прози, яку Ролан Варт називав «насолодою від тексту».
Література:
- Арнольд И.В. Стилистика. Современный английский язык / И.В. Арнольд. - 6-е изд. - М.: Флинта: Наука, 2004. - 384 с.
- Ємець О.В. Особливості сюжетного парадоксу у художньому тексті / О.В. Ємець // Вісник Житомирського державного університету ім. Івана Франка. - 2011. - № 56. - С. 74-76.
- Риффатер М. Критерии стилистического анализа: пер. с англ. / М. Риффатер // Новое в зарубежной лингвистике. - М. : Прогресс, 1980. Вып. IX. Лингвистика. - С. 74-76.
- Шмид В. Проза и поэзия в «Повестях Белкина»: пер. с нем. / В. Шмид // Известия АН СССР. Серия литературы и языка. - 1989. - Т. 48, № 4. - С. 316-327.
Л-ра: Всесвіт. – 2013. – № 1-2. – С. 255-257.
Твори
Критика
Поділитися