Окремі риси «майбутнього» модернізму в романі Кейт Шопен «Пробудження»
О. О. Нагачевська
The author of the article studies the aspects of modernism in Kate Chopin's novel «Awakening». It is stated that Chopin expresses a modernist's disillusionment with Victorian society's conventions through her treatment of society and religion as forms ofpatriarchy, family values; she questions fm-de-siecle gender roles, and portrays the women s search for their identities. In constructing her heroine's journey to her new selfhood Chopin enriches the text with the curious complexities of multiple literary traditions: realism, naturalism, and romanticism, but Chopin refuses to exclusively and conclusively adopt one clear literary stance. Specific to this particular discussion is the way in which «The Awakening» embodies elements of Modernism. At the same time, it is important to note that Chopin's approach excludes the text from a strictly Modernist interpretation, anticipating but not fully embracing the markings of this early 20-th century movement. Key words: identity, selfhood, self-realization, Victorian literary tradition, modernism, gender roles.
Починаючи з 70-x pp. XX ст. жіноча література США стає об’єктом ґрунтовних наукових досліджень: формуються різні напрямки феміністської критики, досліджуються як лінгвістичні, так і екстралінгвістичні аспекти творчості жінок-письменниць (Мері Елман «Міркуючи про жінок» (1968), Елен Шоуволтер «До питання про феміністську поетику» (1979), Сандра Гілберт і Сюзан Губар «Жінка-письменниця і літературна уява XIX століття» (1979), збірка критичних статей «Нечоловіча земля. Місце жінки-письменниці в XX столітті» (1988), дослідження Дж. Батлер, Суад Джозеф, Ширлі Геок-лін Лім, Бетті Кано, Хейзел Карбі, Г. Л. Гейтса, Г. Блума, Елен М. Давідов та ін). Велика увага приділяється жіночій прозі кінця XIX століття. Особливе місце в дослідженнях займає творчість Кейт Шопен. Критики та літературознавці розглядають її прозу в основному з феміністської точки зору. Наша мета - частково відсторонитись від питання «тендеру» (повністю неможливо уникнути цього аспекту) і дослідити роман «Пробудження» як передвісника «майбутнього модернізму».
Період після Громадянської війни в США відзначався бурхливим розвитком і змінами в соціальній, науковій і культурній сферах. Теорії еволюції та природнього добору Дарвіна, відбудова країни та урбанізація після Громадянської війни підштовхнули чоловіків та жінок до пошуку нової соціальної ідентичності, і, можливо, найважливішим фактором став рух за права жінок, який з великою силою розгорнувся після проведення в 1848 році жіночої конференції у Сенека Фол, штату Нью-Йорк. У суспільстві відбувалася боротьба із соціальними ідеологіями, за рівноправ’я чоловіків та жінок, ламалися застаріли традиції та канони, як в суспільній думці так і в літературі.
Подібну боротьбу зображає американська письменниця Кейт Шопен в романі «Пробудження» (1899). В книзі дається опис «подорожі» головної героїні Едни Понтелльє до нового бачення жіночого «ego», пошуку самоідентичності у рамках культурних обмежень кінця 19-го століття. Протагоніст Шопен отримує новий досвід відчуття незалежності, індивідуальної свободи та почуттів, викликаних конфліктом із оточенням та відчаєм від даремності спроб самоствердження.
Ми робимо спробу дослідити питання про те, в якій мірі в «Пробудженні» присутні елементи модернізму, який домінував у 20-му столітті. Роман Шопен являє собою кардинальну конструкцію, яскраве вираження еволюціонуючої літературної свідомості зламу століть у США. «Пробудження» чітко відображає ранні хитання в літературі перехідного періоду. Одночасно, потрібно відмітити, що такий підхід виключає текст із абсолютної модерністської інтерпретації, який передбачає, але не приймає повністю ознаки цього напряму, і вважаємо, що необхідно уникати винятково модерністських інтерпретацій роману.
Роман є вкладом у діалог про перехід від вікторіанського світу 19-го століття до Модерного (Сучасного) світу 20-го століття з очевидним акцентом на проблемі положення жінки в суспільстві. Критик і літературознавець Пітер Фолкнер стверджує, що на початку 20-го століття головна увага була сконцентрована на «зламі конценсусів 19-го століття», які в цей період домінували в спробах соціальних груп, таких, як феміністки, пошуку підтвердження їхнього статусу в середині культури [1, 14]. Культурні та літературні зміни, що характеризують 20-те століття, без сумніву почалися в роки, що передували fin de siecle, і потім вони еволюціонували в те, що уміщують у рамки терміну «модернізм», початок якого відноситься критиками до періоду після 1910 року.
На процес змін, перехід і еволюцію вказує підтекст заголовку роману: «Пробудження» - стан переходу від сна до повної свідомості. Суб’єкт пробудження існує, ніби поміж двох світів, але повністю не належить жодному з них, він переживає процес переходу від чогось невловимого до більш конкретного. Головна героїня Шопен - символічна, як і її прізвище: «Понтелльє» означає «той, хто з’єднує мостами». «Місія Едни - розпочати болісний процес з’єднання двох століть, двох світів, двох бачень тендерної проблеми. Роман схожий на новий твір fin de siecle, в якому мова йде про початок розвитку особистості, але не про його завершеність» [2, 116].
Літературні критики Крістофер Кіп і Тім Мак Лафлін визначають модернізм як «радикальні зміщення в естетичних і культурних відчуттях, які стають більш очевидними в мистецтві та літературі після Першої світової війни. Модернізм пориває з вікторіанською буржуазною мораллю та відкидає «оптимізм 19-го століття», представляючи глибоко песимістичну картину культури у сум’ятті. Цей відчай часто призводить до явної апатії та морального релятивізму». Кіп і МакЛафлін відносять «радикальні зміщення» до Світової війни, яка повністю змела ідею 19-го століття про стабільний світ, сповнений змісту та значення [3,1].
Творчість Кейт Шопен припадає на період до Першої світової війни, але в ній можна побачити окремі аспекти «майбутнього» модернізму. Життєвий досвід Шопен подібний до досвіду модерністів XX століття, набутого під час і після Першої Світової війни. Шопен пережила трагедію Громадянської війни в США - ще дівчиною вона відчула разом із іншими громадянами Сент-Луїса втрати війни - місто було зруйновано, загинули близькі люди, втрачено відчуття безпеки та захищеності.
В оповіданнях «Lilacs», «Two Portraits» та романі «Awakening» письменниця передає за допомогою художніх засобів модерністське розчарування у традиціях вікторіанського суспільства, ще задовго до появи модерністської літератури. Це було ще за кілька десятиліть до того, як такі письменники, як Е. Паунд, T. С. Еліот, пережили щось подібне.
В літературі, як і в суспільстві, відчувався подих перемін, чогось нового, «модерного». В творі Шопен ми бачимо передчуття тих проблем, які домінуватимуть у «майбутньому модернізмі». «Традиційні ролі, лояльність до влади, беззаперечна смиренність почали руйнуватися; патріотизм, виконання обов’язку, навіть християнство, здавались сумнівними ідеалами. Розуміння людини себе самої змінювалось» [4, 14], Ці теми піднімалися письменниками, яких зазвичай відносять до модерністській традиції - Е. Хемінгуеєм, Дж. Джойсом, В, Фолкнером, T. С. Еліотом, В. Вулф, Д. Г. Лоуренсом та Оденом. Кейт Шопен ставить перед читачем подібні запитання та розкриває споріднені проблеми в «Пробудженні».
Крім того, роман «Пробудження» можна вважати експериментальним в гендерному аспекті. Як стверджує літературознавець Гілмор: «Феміністська оповідь Шопен є поворотом у напрямку до антинатуралізму, до модерністської концепції самодостатності, як моделі поведінки в житті та мистецтві [5, 60].
Зміна століть, як відмітив критик Панаро, принесла зміни і в ролі жінок, і це стало причиною поступового розпаду старих уявлень про соціальні ролі та мету життя [6, 3150]. Не можна не погодитися з Панаро, який вдало характеризує Едну, як справжню жінку кінця старого віку та початку нового, яка переживає кризи та сум’яття, які співвідносяться з питаннями визначення автономії, ідентичності та тендерних ролей [6, 3151].
Одним із головних принципів модернізму є заперечення жорсткої системи нормативної етики вікторіанської епохи. В 19-му столітті існували чіткі визначення та межі між «хорошим» і «поганим», «правильним» і «неправильним», а моральна основа чітко протиставлялася релятивізму. Для вікторіанців, «правильний спосіб поведінки» чітко відмежовувався від «неправильного», і ці етичні стандарти мали статус закону. За словами історика Кентора, вікторіанське суспільство охоплювалося високоструктурованою, чіткою системою етики і 20-те ст. «...витратило багато часу на те, щоб підірвати її!» [7, 17]. В той час, як вікторіанці відстоювали абсолюти та полярності, які пропонували стабільність і безпеку, модерністи фундаментально заперечували ці абсолюти. Вікторіанці шукали безпеки в полярності чоловіків і жінок, об’єкта та суб’єкта, «вищого» та «нижчого» - а модернізм не схильний до розмежування чоловічого та жіночого на моральній, біологічній чи психологічній основах [7, 39].
В своїй творчості Шопен виступає проти («бунтує» за висловом критика Боннера) суворих, непохитних патріархальних структур суспільства та церкви. А це є ще одним підтвердженням думки про наявність ознак модернізму в її творах. Адже, модернізм був рухом у напрямку до морального релятивізму, відходом від нормативного коду етики 19-го століття. Модернізм проповідував недовіру до «системи» та бунт проти попередньо встановлених норм. А релігія представляє саме таку добре визначену систему норм, яку модернізм починає підривати.
Звичайно, католицизм присутній в творчості Шопен, і навіть складається враження, що боротьба письменниці із церковними устоями є інтенсивнішою, ніж із суспільними традиціями. Однак, у більшості випадків, церква та традиції - нероздільні. Марта Каттер, дослідниця творчості Шопен, стверджує, що письменниця протистоїть патріархальності (до якої входить і католицизм, із його жорсткою ієрархічною структурою), використовуючи «прихований голос» («voice couvert»), «за допомогою якого намагається підірвати патріархальний дискурс через мімікрію та через вихолощування патріархальності із середини самих структур» [8, 17].
В романі розповідається, що Една Понтелльє відчувала відразу до церковної служби, ще коли була дитиною. Вона заперечує роль релігії як джерела розради та єдиної істини, коли ділиться спогадами про дитинство з мадам Ретінголл: «Ймовірно це була неділя... і я втікала з пресвітеріанської служби, від молитов, які промовляв мій батько, огорнутий мороком. Тількі від однієї цієї згадки мене проймає дрож» [9, 60]. Як відмічає Гілмор, «Релігія є одним із переконань, які Една відкидає в процесі свого розвитку» [5, 61].
Релігія - невід’ємно пов’язана з поняттям міцної сім’ї, ще однією інституцією вікторіанської епохи, яку пізніше розвінчував модернізм. За Гілмор, «інстинктивна антипатія [Едни] до християнства ...частково походить із усвідомлення його зв’язку з традиційною структурою сім’ї ...Релігія є авторитетом для «відданого віруючого», проповідує, що одна половина людства повинна підкоряти всі свої інтереси, свою діяльність, свій час, життєві сили обов’язку материнства» [5, 61]. Жінки - матері, що оточують Едну на Гранд Айлі, відмовляються від власної особистості з ентузіазмом, який наближається до релігійного фанатизму. «Вони були жінками, які ідолізували своїх дітей, поклонялися чоловікам та вважали це священним привілеєм, за ради якого знищували самих себе як особистостей, і, здавалося, що вони вирощували крила, щоб бути схожими на ангелів - охоронців» [9, 51]. Ідеальне втілення вікторіанського розуміння ролі матері, Мадам Ретігнолл, навіть порівнюється з матір’ю Христа: «Міссіс Понтелльє подобалося сидіти та споглядати свою світловолосу супутницю, так ніби вона дивилася на пречисту Мадонну» [9, 54].
Для вікторіанців, структура міцної сім’ї та чітко визначені сімейні ролі є, як і релігія, засобом для запобігання соціальним аномаліям. Етика 19-го століття залишалась міцно прикутою до концепту сім’ї. «Понад усе вікторіанська мораль підтримувала інститут міцної сім’ї... це впроваджувалося через ретельні моральні настанови, які модерністський рух підірвав після 1900-го року... Розпад міцної сім’ї починається на зламі століть з багатьох складних причин, коли розквіт модернізму стає найкритичнішим» [7, 17-40].
Через те, що Една відмовляється жити без того, що вона вважає своєю «повною людською природою», вона відкидає вікоріанську філософію материнства, яка, на її думку, вимагає постійного самознищення, приниження та самозречення. З цією ідеєю текст Шопен рухається в одному напрямку з модернізмом. Образ Едни в багатьох відношеннях відхиляє вікторіанські ідеї, та є більш співзвучним ідеям модернізму, які припиняють надавати величезного значення суворо визначеним ролям у міцній сім’ї. Така позиція героїні видається антитезою поняттю «жінка - матір». Една «любить своїх дітей у якийсь непевний, імпульсивний спосіб... їхня відсутність була чимось на зразок полегшення, хоча вона й не визнавала цього, навіть у глибині душі. Здавалося, це звільняло її від відповідальності, яку вона сліпо прийняла на себе, і для якої Доля її не підготувала» [9, 51-63]. Една та Мадам Ретігнолл навіть «спілкувалися різними мовами», коли питання стосувалося «царства материнства». Една більше цінує свою індивідуальність, ніж материнство: «Я б зріклася від усього несуттєвого; ...але я не зріклася б себе самої» [9, 97].
При перегляді відношення Шопен до жіночих ролей, звичайно, постає питання сексуальності. Модернізм надав більшої відкритості у питаннях сексуальності й ця відкритість повністю заперечує норми 19-го століття, з його забороною на вираження «жахливої сексуальності». «Пробудження» репрезентує модерністську позицію на противагу вікторіанському святенництву. Роман Шопен не тільки висвітлює, але й робить центральними, сексуальні теми, при цьому використовується багата чуттєва мова.
Головна героїня звільняється від жіночої провини щодо сексуальної спокуси, яка «повсякчасно загрожує людині». Вона сама робить вибір та добивається сексуальних стосунків із Елсі Еробіном заради чуттєвої пригоди, а не тому, що кохає його: «Елсі Еробін абсолютно нічого не важив для неї. Але все таки його присутність, його манери, тепло його поглядів, і понад усе, дотик його губ до її руки діяли на неї, як наркотик» [9, 132]. Шопен не вуалює і не уникає опису сексуального акту між Едною та Еробіном відповідно до стандартних вікторіанських прийомів. У випадку з Робертом, іншим коханцем, Една показана, як відверто сексуальне створіння, крім того, вона виконує роль переслідувача: вона вже не жінка - жертва, життя якої зруйноване спокусником, а вона сама і є спокусницею [9, 166].
Шопен використовує чуттєву мову та багату образність. Така відвертість і відкритість у питанні сексуальності ще більше зближує текст з модерністськими тенденціями. Тіло Едни та природа навколо неї описуються відверто та чуттєво у порівнянні з більшістю творів 19-го ст. (наприклад, Шопен описує оголеність Едни та її сексуальне поєднання з океаном) [9, 176].
Інший аспект роману, який вразив аудиторію кінця 19-го століття - це трактування авторкою проблеми митця та мистецтва. На думку Кентора, модернізм висуває тезу, що «людство знаходиться у своєму найавтентичнішому, найбільш істинному і природному стані, коли займається мистецтвом», на відміну від вікторіанців, які «притримувалися християнської августинівської впевненності, що людство досягає висот найвищої та най-чистішої природи в моральних діяннях» [7, 40]. «Пробудження» Едни співвідноситься з її емоційним станом під час гри мадемуазель Райц на фортепіано. Майстерне виконання п’єси трансформує та перевертає людську сутність Едни. На останніх стадіях розвитку Едни, як нової людини, її притягує особистість мадемуазель Райц, особливо, коли вона відчуває нестачу мистецького натхнення, або, коли її щось пригнічує чи ображає: «саме перебуваючи в такому стані, Една потребувала м-ль Райц... вона відчувала необхідність побачити її понад усе, послухати її гру на фортепіано» [9, 109].
В романі Шопен підтримується ще одна концепція модернізму про те, що тільки мистецтво є порятунком для людства в такому надзвичайно заплутаному світі, який розпадається на друзки - принаймні частковим, через припущення, що мистецтво є центральним для повної та значимої людської екзистенції. Але чи рятується Една?
Головна героїня, здається, знайшла власну душу, але вона втрачає своє фізичне життя, адже вона не бачить життєздатних засобів для виживання. Для жінок на рубежі століть модерністські концепції «індивідуальності», спасіння в Мистецтві, були небезпечними, сповнювали протиріччями та відчаєм - і це яскраво показано в романі. Коли відчуття та розуміння Едною автономії га «індивідуальності» розвивається, вона наголошує на потребі повернутися до свого давнього інтересу - малювання, що сприймається, як загроза, чоловіком Едни, який вигукує: «Мені здається вкрай необачно для жінки, яка очолює сім’ю, і є матір’ю, проводити в студії дні, які було б краще використати для створення затишку в її родині» [9,108]. Една сприймає це як напад на її незалежність, і намагається використати мистецтво, як символ вільної Особистості: «Я хочу малювати... Можливо у мене не завжди буде це бажання... залиш мене наодинці; ти мені набрид» [9,108].
Ми бачимо, як вперше Една відповідає власному «внутрішньому я», і це пов’язано з мистецтвом. Відповідаючи вимогам її внутрішньої природи, Една відкриває чуттєвість художника-імпресіоніста та руйнує зовнішню структуру її світу [5, 65]. У модернізмі мистецтву надається дуже вагомий статус, і навіть іноді воно проголошується благодатним спасіння людства. Хоча в образі Едни не вдається втілити образ ідеального художника, який повністю самореалізувався в мистецтві, у романі Шопен говориться з повагою та поклонінням про мистецтво, про його силу трансформувати та властивість надихати індивідууми.
Можливо важливішим питанням в обговорення «Пробудження» як предтечі модернізму є питання власного «я» («selfhood»). Початкова назва роману - «А Solitary Soul» - ілюструє бажання авторки зробити наголос на пошукові та висвітленні індивідуального «я». Модернізм «дав нову автентичність індивідуалізму та індивідуальним пошукам цінностей» [7, 39]. Як стверджував Марсель Пруст 1918 року, мета модерністського роману - відкриття «іншого, відмінного «Я», з фокусом не стільки на розповіді чи проголошенні моралі, а на новій меті - досягненні прориву.
Головна тенденція модерністської літератури - «зосереджуватися на мисленні (пам’яті), характері, внутрішньому та психологічному житті досліджуваного суб’єкту», на відміну від 19-го ст., що концентрується на зображенні зовнішнього світу [4, 31].
В романі Шопен намагається відобразити те, що відбувається в свідомості головної героїні. В процесі її пробудження Една відкриває в собі та стверджує власне автономне, змістовне «я». Фактично, суперечки та відкриття у внутрішньому світі Едни й складає центральну ідею роману. Вона шокує типово вікторіанську Мадам Ретігнолл, проголошуючи, що навіть для дітей, вона б ніколи не пожертвувала своїм внутрішнім (суттєвим) буттям. Една приходить до думки, що чоловік та діти вже не є єдиною причиною для існування, а швидше вони - «...антагоністи, які шукають спосіб зруйнувати її ріст, втягнувши в «душевне» уярмлення до кінця днів» [5, 62]. Една відмовляється ставити в залежність її новознайдене «я» соціальним, традиційним сподіванням або бажанням ін.
Една усвідомлює важливість власного існування та цінність своєї особистості, трансцедентуючи поняття «матір», «дружина» та «донька», які в цьому романі розуміються як такі, що обмежують, через те, що вони - єдиний вибір, який надається суспільством жінці. Відчувши насолоду від мистецтва, відкривши в собі чуттєвість, сексуальність і самотність, Една усвідомлює сенс власного «я», який не відповідає вимогам патріархального суспільства. Але Шопен гостро усвідомлює, яку велику ціну потрібно сплатити за таке «усвідомлення» й наприкінці визнає поразку - показує, що світ Едни не здатен вижити.
Поряд із емфазою на «собі» та на індивідуальній свідомості, у модернізмі також проявляється тенденція до відчаю, який приводить до відчуження індивідуума. «Модернізм висуває на авансцену дисгармонію, недосконалість світу, який розпадається на друзки, в якому все підкоряється випадку; і модернізм зводить це до значення естетичного принципу» [7, 37]. На противагу вікторіанському світовідчуттю, яке було відносно оптимістичним, чи принаймні трансцендентальним, «модернізм схильний до песимізму та відчаю» [7, 49]. Кентор додає ще одне важливе спостереження: «Модерністський роман є дослідженням у сфері розчарування, руйнування надій, відчаю, втрати мети, що межує з самотністю, відчуженням та поразкою, що часто позбавляє індивідуум волі. Моменти тріумфу - короткі, коли вони трапляються» [7,44].
Героїня Шопен вибирає самогубство, через те, що вона не в змозі знайти місце для своєї нової свідомості та свого «я» в обмеженнях тогочасної соціальної системи і через це самогубство Едни повністю «вмотивоване» у контексті її часу. Смерть стає закономірним результатом її пошуку самоствердження, який був актом непокори й бунту. Він повинен був скінчитися смертю через те, що не існувало іншого шляху у світі, в якому жила Една Понтелльє, щоб задовольнити зміни, які відбулися в ній. Її незадоволення виявилося так інтенсивно, що вона віддала своє життя, щоб вдруге не повернутися до існуючого порядку [5, 62].
Модерністський протагоніст типово протестує із відчаєм проти фрагментарного світу. Една в основному протестує проти обмежуючих норм світу 19-го століття - і особливо проти існуючого відношення до жінок. Але Шопен і Една росли і вчилися на принципах та моделях вікторіанської епохи і «було б помилкою перебільшувати «модернізм», як у творі Шопен, так і в пробудженій свідомості Едни через те, що стратегії, які обидві жінки використовують для досягнення автономії є такими, що імплікуються їм у системах цінностей, проти яких вони постають» [5, 80].
Така відмінність не дозволяє повністю розміщувати роман Шопен у рамки модернізму. Однак, роман має багато спільного з модерністськими моделями й слугує як літературний передвісник панівного у 20 ст. модернізму. Він містить дослідження жіночого досвіду в двох відмінних культурних контекстах і на маргіналіях двох періодів, вивчаючи протиріччя та дилеми, які, здається, переслідують жінок в усіх сферах. Таким чином, «Пробудження» залишається важливим перехідним (і звичайно революційним) текстом, значною предтечею модернізму і справжньою цінністю в історії жіночої літератури Америки.
Література:
- Faulkner, Peter. Modernism. - London: Methuen & Co., 1977.
- Dyer, Joyce. The Awakening: A Novel of Beginnings. - N. Y.: Twayne Publishers, 1993.
- Keep, Christopher, and Tim McLaughlin. «Modernism and the Modem Noveb>. - http://jefferson. village, virginia.edu/elab/hfl025 5.html. 7 Dec. 1996.
- Faulkner, Peter. Modernism, - London: Methuen & Co., 1977,
- Gilmore, Michael T, «Revolt Against Nature: The Problematic Modernism of the Awakening» New Essays on The Awakening / Ed. Wendy Martin. - Cambridge: Cambridge University Press, 1988,
- Panaro, Lydia Adriana. «Desperate Women: Murders and Suicides in Nine Modem Novels» Dissertation Abstracts International 42 (1982): 3150 A - 3151 A.
- Cantor, Norman F. Twentieth Century Culture: Modernism to Deconstruction. - New York: Peter Lang Publishing, 1988.
- Cutter, Martha J. «Losing the Battle but Winning the War: Resistance to Patriarchal Discourse in Kate Chopin's Short Fiction» Legacy 11 (1994): 17-35.
- Chopin, Kate. The Awakening and Selected Stories. Fwd. Sandra M. Gilbert. - New York: Penguin, 1984.
Л-ра: Мова і культура. – Київ, 2004. – Вип. 7. – Т. 7. – Ч. 1. – С. 160-167.
Твори
Критика
