Лорка – українець або Лорка українською?

О. В. Пронкевич

Художній переклад тісно пов’язаний з лінгвістичними ідеологіями, які проводяться в тій чи іншій національній культурі. Через критерії адекватності й саму теорію перекладу, через вимоги до мови, через добір перекладних текстів здійснюється непряме, але надзвичайно ефективне формування концептуальних картин світу читачів. Згідно з Лоуренсом Венуті, перекладачі, намагаючись відтворити іншомовні літературні твори своєю рідною мовою, усвідомлено або неусвідомлено віддзеркалюють у них ті або інші ціннісні системи, що прагнуть до встановлення культурної гегемонії і ведуть до «скандалів перекладу» [15]. Усе сказане вище означає, що перекладачі по-своєму, але не менш глибоко, ніж інші учасники мовної творчості, залучені до лінгвістичного конструювання національної ідентичності. У цій статті ми спробуємо проілюструвати дане теоретичне положення нашими спостереженнями над процесом перекладу творів Федеріко Ґарсіа Лорки українською мовою.

Вибір текстів Федеріко Ґарсіа Лорки пояснюється насамперед співзвучністю духу його творчості глобальним проблемам української літератури. Ю. Тарнавський і В. Махно рваними ритмами й сюрреалістичною образністю «Поета в Нью-Йорку» лікували себе від туги й самотності, скуштувавши, як колись Лорка, гіркого смаку «Великого яблука». Про збіг поезії Лорки та самого українського «способу бачити світ» свідчать висловлювання і твори багатьох українських поетів (Ю. Андруховича, А. Бондаря, В. Кордуна, Ю. Покальчука та ін.), для яких він дотепер так і не став класиком, а залишається братом («Даремно цей брательник нічого не скаже» - Б. Нечерда), живим митцем, якому вони присвячують свої есе й вірші. В його долі вони бачать проекції своїх доль, а також долі України. От як висловився з цього приводу Віктор Кордун: «Українську поезію і поетів зачаровував сам образ Іспанії - героїчної і жертовної, - яка так довго і так самозречено боролася за свою свободу. Цей образ Іспанії переносився й на образ невтішної і знедоленої України. Українську поезію і поетів зачаровував образ великого іспанського поета, образ трагічний і величний. Ґарсія Лорка усією своєю творчістю обстоював іспанську національну душу, національну поезію, національний театр, національну думку - і загинув від рук фалангістів: іспанських» [5: 62].

І як продовження слів В. Кордуна ще одна цитата - цього разу з Ю. Андруховича: «Хоча сам по собі розстріл поетів важко назвати специфічно іспанським явищем. Бо є така країна Україна, що, за спостереженням Юрія Тарнавського, обрисами своїми нагадує «розжоване серце». І є в ній підвали - харківські, київські, одеські, житомирські та всілякі інші, - де було розстріляно цілу епоху, не без ідеалістичного максималізму названу Відродженням. І є в українського поета Богдана-Ігоря Антонича (про його паралелі й тотожності з Лоркою хто тільки не писав!) «Слово до розстріляних». Але є в нього і «Слово про Алькасар» - десятиліттями заборонюваний вірш, квінтесенція Чорної Книги, крізь густу і надлишково-макабричну метафорику якого проступає таємне захоплення битвою, героїкою, безоднею. Громадянська війна в Іспанії постає в ній велично-кривавим міфом. Кажуть, ніби генерал Франко просив перекласти йому цей текст» [1].

Перекладені українською мовою тексти Лорки (втім, як і багатьох інших поетів і письменників) також залучені до дискусій про долю української мови, української літератури й нації (бібліографію перекладів з Лорки українською мовою уклав М. Москаленко [7]). Це дає нам право розглядати принаймні частину з них як яскраву сторінку в історії пошуків українською літературою шляхів конструювання національної ідентичності через боротьбу за вільний розвиток української мови. Одним із значних епізодів у цій боротьбі була, на наш погляд, полеміка з приводу перекладів Лорки, здійснених М. Лукашем і надрукованих у літературних журналах «Всесвіт», червень 1967 р. (повний «Циганський романсеро»), «Україна», жовтень 1967 р. (п’ять віршів з різних збірок Лорки) й у газеті «Літературна Україна», 23 січня 1968 р. (одинадцять віршів з «Тамаритянського дивану»).

Суть полеміки добре відома українській публіці (тих, хто цікавиться повного картиною того, що відбувалося, відсилаємо до публікацій С. Павличко та М. Москаленка [8; 10: 419-424; 11: 405-410], я ж лише стисло викладу суть справи. У 1969 р. в третьому номері журналу «Сучасність», що видавався в Мюнхені, Ю. Тарнавський, поет, представник Нью-йоркської групи, опублікував статтю «Під тихими оливами, або вареники замість гітар», у якій піддав нищівній критиці підхід Лукаша до перекладу віршів Лорки. Як видно з самої назви статті, головне обвинувачення, висунуте проти Лукаша, полягає в тому, що останній «українізує» Лорку: привносить у перекладені тексти елементи українського побуту, манеру поводження, вводить рими там, де їх немає в оригіналі, підмінює неповторний ритміко-інтонацій- ний малюнок віршів іспанського поета мелодійними кліше, узятими з репертуару українського фольклору й українського народництва. Причина даних перекладацьких «прорахунків» Лукаша, на думку Ю. Тарнавського, полягає в тому, що український перекладач продовжує бачити Лорку фольклорного й відмовляється бачити Лорку-авангардиста, не вміє прочитати під видимістю народної традиції найсучаснішу естетику й поетику. «На мою думку, - пише Ю. Тарнавський, - орудував він (Лукаш. - тут і далі пояснення мої, О.П.) поетикою дев’ятнадцятого сторіччя, заяложеною, як стіл у шинку, яка заважала йому бути вдалим у перекладах модерних поетів» [13: 308]. Альтернативою методу перекладу Лорки, запропонованого Лукашем, може бути підхід самого 10. Тарнавського (а також його соратників по Нью- йоркській групі). Він пропонує відмовлятися від принципів музичності (мелодійності) вірша, ігнорувати просодію й перекладати Лорку в манері, близькій до підрядника. Таким чином Ю. Тарнавський сподівається розробити поетичні теми й елементи, «без яких тепер уже не можна собі уявити модерну західну поезію; а до останньої я хотів би зарахувати й українську» [12: 84].

Стаття Ю. Тарнавського була написана в провокативному ключі й викликала ще кілька публікацій з проблеми українського перекладу, а також про роль Лукаша в ньому, в тому самому журналі «Сучасність». Обговорення теми відбулось у колі перекладачів в Україні [8: 162]. У цій статті, однак, ми не збираємося з’ясовувати, хто з учасників полеміки «краще» переклав твори Лорки. Нас переважно цікавитиме зовсім інше: яким чином позиціонуються їхні концепції перекладу і, головне, їхня практика стосовно програми «мовного планування», що здійснювалася в українській радянській літературі й перекладі наприкінці 1960-х - початку 1970-х рр. Яким чином підходи до перекладів Лорки, здійснені Лукашем і Ю. Тарнавським та іншими представниками Нью-йоркської групи, відображають боротьбу за українську національну ідентичність у XX ст.?

Як показують соціолінгвістичні дослідження сучасних українських учених, у СРСР стратегії «лінгвістичного планування», метою якого було максимальне зближення української мови з російською і здійснення в такий спосіб денаціоналізації України, поширювалися також і на переклад. В історії українського перекладу періоди вільного його розвитку чергуються з хвилями «русифікації», загалом відбиваючи зміни позицій комуністичної партії стосовно української мови. Публікація перекладів Лукаша й полеміка з їхнього приводу відбулися напередодні чергового повороту курсу КПРС у галузі «українізації»: на зміну 1960-м рр., з їхнім інтенсивним, прискореним, хоча й обмеженим, розвитком української культури, йде глуха брежнєвська епоха, що знаменує якісно новий виток «інтернаціоналізації» («русифікації») України.

У галузі перекладу це виражається в інтенсифікації цілої системи заходів, застосовуваних і раніше, але в 1960-ті рр. помітно пом’якшених «хрущовською відлигою». Серед цих заходів варто згадати: 1) активне впровадження «інтернаціоналізмів» та «русизмів»; 2) пріоритетне використання українських слів, фонетично, етимологічно, морфологічно й семантично близьких до російської мови; 3) збіднення лексичного складу української мови шляхом заборони вживання цілих списків слів і висловів, «засуджених» як обласницькі, маловживані або застарілі (Ситуацію в українському перекладі на початку 1970-х рр. яскраво й переконливо описує Л. Масенко у своїй книзі «Мова і суспільство. Постколоніальний вимір» [6]). Полеміка з приводу «українського Лорки», безсумнівно, може розглядатися як відгук на практику і ніби передчуття чергового повороту радянського «мовного планування» в галузі перекладу. На наш погляд, підходи і М. Лукаша, і Ю. Тарнавського (а також інших поетів Нью-йоркської групи) до перекладів Лорки українською мовою є відображенням альтернативних лінгвістичних ідеологій, які обидві сторони, що беруть участь у полеміці, намагалися розробляти, тільки виконання цього завдання кожний розумів по-своєму.

М. Лукаш, як свідчать його приятелі й шанувальники, був не тільки перекладачем, але й лексикографом. Як лексикограф він ставив перед собою надзвичайно амбіційні завдання: в умовах радянського «планування» української мови він ніби прагнув завершити ту «лексикографічну революцію» українських лінгвістів кінця XIX - першої третини XX ст., яка була перервана терором. Усе життя він збирав слова й вислови, забуті, розмовні, «репресовані». Лексикографічна практика М. Лукаша відрізнялася високим ступенем толерантності до традиційно «спірних» елементів українського лексичного запасу, от чому в словнику перекладача співіснують і «архаїзми», і «діалектизми», і розмовні утвори сучасної народної мови, навіть «русизми», «ризиковані» авторські неологізми, до яких М. Лукаш мав особливу пристрасть.

Одним із наріжних каменів у діяльності М. Лукаша-лексикографа було прагнення повернутися до праджерел української мови. Цим пояснюється його буквальна одержимість рідкими, маловживаними, забутими словами («мовними трупами» (Л. Череватенко)), полюючи на які, М. Лукаш проробляв колосальні масиви словників, текстів українських письменників, як східноукраїнських, так і галичан, записував вуличні розмови.

Лексикографічна практика М. Лукаша, на наш погляд, може розглядатися як певна лінгвістична ідеологія, що передбачала занурення в історію і сучасність української мови як всенародного витвору. Це свого роду лінгвістична утопія, що відкриває шлях до дуже широкого розуміння української ідентичності, в якій знімаються традиційні протиріччя «українського буття». «Усі свої зусилля він (Лукаш. — О.П.) спрямовував на те, щоб витворити соборну українську мову (виділено Л. Череватенком. — О.П.), де поєдналися б тисячолітні запаси територіальних говірок і діалектів, мовні скарби всіх теренів - як Правобережжя, так і Лівобережжя. І тут заслуги його неможливо переоцінити: в доробкові Лукаша відбулася «мовна злука»; Східна Україна поєдналася з Україною Західною, Центральна — з Південною, а також з близькою і заокеанською діаспорами» [14: 714]. Не варто говорити, що лінгвістична ідеологія М. Лукаша була мовчазною протидією радянському «мовному плануванню», тому що, прагнучи до відродження всієї повноти буття української мови через занурення в різноманітні мовні стихії, протистояла «русифікації».

Варто пам’ятати, що переклади для М. Лукаша були єдиною реальною можливістю зробити свої лексикографічні знахідки надбанням громадськості. Лексикографічна одержимість і одержимість перекладацька в такий ситуації нерідко вступають у конфлікт. У більшості випадків М. Лукаш, який заслужено вважається генієм перекладу, знаходив спосіб цей конфлікт гармонізувати, але у випадку з Лоркою цього зробити не вдалося. Він створив дуже гарні й майстерно написані віршовані тексти, що, безсумнівно,

є яскравою сторінкою української поезії, але його пристрасть до архаїки «онароднила», «опейзанила» [8: 161] твори іспанського поета. У результаті художній світ Лорки послідовно українізується: «senores» (укр. «пани») стають «гетьмана ми», «bandidos» (укр. «розбійники») - «опришками» [8:161]. М.Москаленко наводить ще кілька прикладів цієї тенденції: у Лорки «сатіпо tan largo» (укр. «така довга дорога») - у Лукаша «дорога круторога»; у Лорки «cuatro granados» (укр. «чотири ґранатові дерева») - у Лукаша «чотири черешні серед твого саду»; в Лорки «cuatro cipreses» (укр. «чотири кипариси») - у Лукаша «чотири калини стане серед саду» [8: 161-162]. М. Москаленко наводить думку М. Бажана: «У перекладах з Лорки Лукаш зостався Лукашем, але забагато в нього там Федьковича і Руданського» [8: 162]. Великою популярністю користувалася талановита пародія Ю. Івакіна, який влучно схопив основні риси перекладацького підходу М. Лукаша до творів Лорки. Наведемо тут його текст: «За Дніпровою сагою, де Ґвадалквівір клекоче, йде Оксанка-севільянка, а за ній розкішний почет: сам єпископ із Кордови їде на велосипеді, на цепу ведуть цигани хитро- вченого ведмедя, два абати з Альмерії, капітан карабінерів, три тореро з Коломиї славлять славну севільянку, а ґранадський зав з раймагу несе кварту самогону ще й залізную тараню - гостролезую наваху ... Ой ти, дівко-севільянко, не стій коло перелазу ... Блідий місяць на ту пору з відчаю втопивсь в Дунаї. Ніч сховалася за стріху, з жаху руки накладає...» [Цит. за 8: 162]. Таким чином, у перекладах Лорки, здійснених М. Лукашем, виявляється один з найважливіших елементів його лінгвістичної ідеології, а саме установка на повернення українській мові повного набору її експресивних можливостей шляхом занурення в архаїку, діалекти й народну стихію мовної та художньої творчості.

Сутність лінгвістичної ідеології, реалізованої в перекладах Лорки, виконаних Ю. Тарнавським та іншими представниками Нью-йоркської групи, виявляє повну протилежність практики М. Лукаша. Вони прямо висловлюють роздратування радянським «мовним плануванням». Ю. Тарнавський, наприклад, обіцяє зректися української мови, «якщо вона піде остаточно в тому напрямку, в якому йде сьогодні» [2: 25] (мається на увазі «русифікація»). Але при цьому, на нідміну від Лукаша, вони були далекі від прагнення виробити єдину для всіх національну мову. З їхнього погляду, незавершеність процесу стандартизації української мови була для останньої якщо не благом, то даністю. «...мова нації, - стверджує Ю. Тарнавський, - не одностайна, а складається з ідіолектів, себто, з мов кожного її члена, так що, так чи інакше, кожний говорить своєю мовою» [2: 26]. Дане теоретичне положення, фактично, є обґрунтуванням лінгвістичної ідеології модернізації, яку він та інші члени Нью- йоркської групи прагнули проводити. Постулюючи множинність й індивідуальну спрямованість мовних стандартів у системі національної мови, вони утверджують значно більшу, ніж у радянській та українській традиції, терпимість до відхилень від мовної «норми». Такий підхід до літературної мови й мови художньої літератури відкриває значні можливості для вираження складного й суперечливого внутрішнього світу людини, що відповідає повному переосмисленню завдань української літератури, яка «мусить відбивати проблеми поодиноких українців, тобто письменників, які її творять, а не якісь мітичні загальнонаціональні проблеми» [2: 28]. Модель української мови, запропонована Ю. Тарнавським та іншими членами групи, на наш погляд, обґрунтовує конструювання української національної ідентичності як гібридного мультикультурного явища, що є результатом «одіссеї» української нації Земною кулею протягом XX ст. і в якому зберігається етнокультурна своєрідність кожного носія української мови. Дана модель лінгвістичної ідеології принципово протистоїть уніфікуючим практикам як традиційного народницького українського мовознавства, так і радянського «мовного планування».

Поряд з оригінальною художньою творчістю, теорію й практику перекладу Нью-йоркської групи можна вважати однією з форм реалізації їхньої лінгвістичної ідеології. Фактичне визнання множинності мовних, естетичних і культурних стандартів служить обґрунтуванням повного й рішучого перегляду всіх традиційних критеріїв якості перекладу. У своєму інтерв’ю «Про технологічний і метафізичний кшталт мислення» В. Вовк тільки на словах визнає існування ідеального перекладу, в якому повинні відтворюватись «особливості оригіналу з усіма його засобами: мовними, образними, звуковими, символічними» [3: 82]. На практиці такий переклад для неї, Ю. Тарнавського, інших членів Нью-йоркської групи навряд чи був метою. Вони стояли на позиціях, близьких до деяких ідей Ортеги-і-Гассета. Для них, як і для цього відомого філософа, переклад був швидше пристосуванням, технічним засобом, що наближує нас до оригіналу й не претендує на те, щоб його повторити або замінити [9: 538].

Множинність стандартів української національної літературної мови припускає множинність моделей перекладу. «Перекладати можна на різні лади, через різні призми: модернізувати, іронізувати, українізувати, парафразувати і т. д. Кожний з жанрів може стати шедевром» [3: 82]. Серед визначальних рис підходу до перекладу, який практикувався членами Нью-йоркської групи, В. Вовк називає «наголос на образ, добір слів у їх точному відношенні до оригіналу; в Юрка Тарнавського, зокрема, на синтаксичну будову фрази, що імітує оригінал (тому часто враження штучності), залишаючи здебільш незайманими питання плинності і спонтанності. Якраз це роблять підрядники...» [3: 82]. Запропонована ними модель перекладу була лише одним з численних можливих підходів, право на існування якого вони доводили, але в жодному разі не наполягали, що їхнє слово в теорії перекладу є істиною в останній інстанції.

Проілюструємо деякі принципи теорії перекладу Нью-йоркської групи спостереженнями над перекладом драми Ф. Ґарсія Лорки «Криваве весілля», здійсненим В. Вовк у співавторстві з В. Бургардтом і Г.К. [4]. Для ідіолекту перекладача(ів) характерне прагнення до внутрішньої свободи, що легко допускає співіснування «архаїчного» й авангардного. Перекладацька стратегія є принципово «гібридною».

З одного боку, привертає увагу активне використання «регіоналізмів» і «діалектизмів» і загалом установка на «архаїзацію» та «українізацію» Лорки. Це насамперед стосується перекладу реалій селянського побуту, назв частин тіла, щоденних занять та інших подібних складових селянського космосу: azadas - мотики, olivos - маслини, hacer encaje - мережати, mantel - обрус, la jaca - лошиця, corpino bianco - білий ставник, hombro-рам’я, chaleco - камізелька, bridas - гнуздечка, espuelas - остроги, abanico - вахляр, raso negro - чорний єдваб, desesperaciôn - розпука тощо. Тенденція до вживання розмовних діалектних форм зберігається й на рівні морфології та синтаксису. От кілька прикладів, які підтверджують сказане: «Me olia a clavel» - «Пахнув для мене гвоздикою»; «endurecido» - «затвердла»; «Eso те gusta» - « То мені в смак»; «Ти hijo vale mucho» - «Твій син багато варт»; «medidores del trigo» - «купці на збіжжя». Ефект українізації підсилюється завдяки використанню в тексті перекладу типово українських реалій замість іспанських: слово «buey» В. Вовк і її співавтори перекладають як «віл» (хоча явно напрошується «бик»); «carro» («ридван») - як «віз»; «pastora» - як «чабанка»; «zaguân» - як «сіни»; «senora» - як «пані»; «sombrero» - як «бриль»; «la blanca niña» — як «біла панянка» і т. д. Якщо додати сюди те, що наречений розмовляє з матір’ю на «Ви», як це прийнято в українських селах, а не на «ти», як це є в Лорки, а також те, що родина нареченої живе на «хуторі» (В. Вовк додає це важливе для української свідомості поняття, таким чином переклавши наступне речення: «Мі madre era de un sitio donde habia muchos ârboles» - «Моя мати походила з хутора, де росло багато дерев»), то текст починає звучати зовсім по-українськи. Очевидно, В. Вовк, В. Бургардт і Г. К. не менше за М. Лукаша використовують переклади з Лорки для того, щоб через архаїзацію мови й побутову археологію повернути Україні Україну, захистити її від «совєтизації», вживаючи форм мови й пригадуючи культурні реалії, які вони набули у своєму дитинстві (Дана тенденція не розповсюджується на переклади Ю. Тарнавського, а також деяких інших членів Нью-йоркської групи).

З іншого боку, тенденція до «українізації» Лорки у В. Вовк, В. Бургардта й Г.К. легко сполучається зі спробами розкрити його українському читачу як авангардиста, що знаходить вираження в типовій для перекладацької практики Ю. Тарнавського й інших членів Нью-Йоркської групи установці на підрядники, які оголюють образну парадоксальність Лорки за рахунок відходу від мелодійності й «руйнування» просодії. Риси цього підходу чітко простежуються в аналізованій українській версії «Кривавого весілля». Зокрема, пісні практично завжди перекладаються прозою без збереження мелодики й ритму. «Буквалізмом» відрізняються переклади фразеологізмів, наприклад: «Pero dos bueyes у una mala choza son casi nada. Esa es la espina» - «Але пара волів і нужденна хата це - майже ніщо. Ось і колючка» (пор. у М. Москаленка «Тільки ж пара биків та вбога хата - то майже нічого. В цьому вся суть»); «tener el pecho podrido de aguantar» - «мої груди трухлявіють від терпіння» (пор. у М. Москаленка «серце моє пересохло від болю й терпіння»); «Me duele hasta la punta de las venas» — «Це болить мені до кінчиків жил» (пор. у М. Москаленка «Все мені болить, кожна жилка»); «levantar la casa» - «поставити на ноги господарство» (пор. у М. Москаленка «в домі вашому буде радість»); «Limpiarse el polvo de los zapatos» - «Витрусіть (її) пил з ваших черевиків» (пор. у М. Москаленка «Пора обтрусити порох із ніг»).

Авангардистський «буквалізм» нерідко накладається на поетику українізації, як, наприклад, у перекладі однієї з пісень:

Un ârbol quiero bordarle Вигаптую тобі явір,
lleno de cintas grandes файно прибраний стрічками
у en cada cinta un amor амурчик на кожній стрічці
соп vivas alrededor. і напис - многії літа.

Перекладацькі стратегії В. Вовк і її співавторів для вуха, вихованого на прикладах традиційного українського перекладу, створюють шокуючий ефект. Текст Лорки звучить як позбавлений мелодійності «примітив». Читача не залишає враження, що авторами перекладу є люди з відсутнім мовним чуттям. Нам відомо, що саме так оцінюються цей та інші переклади В. Вовк деякими її колегами-перекладачами. Ми вважаємо таку оцінку не зовсім слушною. На наш погляд, «примітивізм» окремих перекладів представників Нью-йоркської групи (в тому числі й той, котрий ми аналізуємо) може бути результатом спеціального творчого завдання, а не незнання української мови або «нездатності» зрозуміти Лорку. На наше переконання, В. Вовк і її співавтори поставили перед собою завдання створити експериментальний переклад, що 1) мав прояснити ті первинні стихії давнього міфу, до яких звертається іспанський письменник у своїй трагедії і які вони бачили не мелодійно- пригладженими, а «примітивними» й грубими, і 2) опосередковано став викликом радянському мовному плануванню в галузі перекладу.

Таким чином, ми трактуємо підходи до перекладів Лорки М. Лукаша й Нью-йоркської групи (в даному випадку В. Вовк та ін.) як перекладацькі експерименти, базовані на принципово різних лінгвістичних ідеологіях, задіяних у конструюванні протилежних моделей української ідентичності - соборної та мультикультуральної. Протилежних, але схожих в одному - в неприйнятті практики радянського «мовного планування» в галузі перекладу й мови художньої літератури. Крайнощі сходяться на любові до України та її мови.

Література:

Андрухович Ю. Шкура бика, розжоване серце // https: rivne.com/andrukhovych/leather.htm.
Без Еспанії чи без значення? (Інтерв’ю Вольфрама Бургардта з Ю. Тарнавським) // Сучасність. - 1969. - Ч. 12 (108). - С. 13-29.
Вовк В. Про технологічний і метафізичний кшталт мислення // Сучасність. - 1970. - Ч. 12 (120). - С. 81-88.
Гарсія Лъорка Ф. Криваве весілля // Гарсія Лъорка Ф. Чотири драми / Переклад з іспанської Віри Вовк у співробітництві з Вольфрамом Бругардтом і Г.К. - Мюнхен: Сучасність, 1974. - С. 3-68.
Кордун В. Федеріко Ґарсіа Лорка здалеку // Світовид. - 1998. - №3 (32). -С. 57-63.
Масенко Л. Мова і суспільство. Постколоніальний вимір. - К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2004.
Москаленко М. Федеріко Ґарсіа Лорка: матеріали до бібліографії українських перекладів // Світовид. - 1998. - № 3 (32). - С. 52-55.
Москаленко М. Лукаш невичерпний // Всесвіт. - 2003. - № 11-12. -С. 157-163.
Ортега-и-Гассет X. Нищета и блеск перевода // Ортега-и-Гассет «Дегуманизация искусства» и другие работы. Эссе о литературе и искусстве. - М.: Радуга, 1991. - С. 518-542.
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - II вид. - К.: Либідь, 1999.
Павличко С. Теорія літератури. - К.: Основи, 2002.
Тарнавський Ю. Під тихими оливами, або вареники замість гітар // Сучасність. - 1969. - Ч. 3 (99). - С. 71-91.
Тарнавський Ю. Не знаю: Вибрана проза. - К.: Родовид, 2000. - 431 с.
Череватенко Л. Сподіваюсь, ніхто не скаже, що я не знаю української мови // Фразеологія перекладів Миколи Лукаша: Словник-довідник. - К.: Довіра, 2003. - С. 711-734.
Venuti L. The Scandals of Translation: Towards an Ethics of Difference. - London; New York: Routledge, 1998.