Життя та смерть Федеріко Ґарсіа Лорки

Маргарита Жердинівська

Цього року минає сумний сімдесятирічний ювілей із дня трагічної загибелі великого іспанського поета та драматурга Федеріко Ґарсіа Лорки. Дослідники його творчості ще й досі сперечаються про причини смерті видатного письменника. Таємничість, притаманна творам митця, здається, оповила і смерть Лорки, яка сталася 19 серпня 1936 р. на самому початку громадянської війни в Іспанії 1936 — 39 рр.

Навіть місце поховання поета довгий час залишалося невідомим. Фотографія, яку зробила Елізабет Дісней, із написом: «Оливкове дерево поряд із могилою Лорки», вперше з’явилася в книзі ірландського дослідника Яна Ґібсона «Довідник по Ґранаді Федеріко Ґарсіа Лорки» 1989 р. Довгий час вважали, що Лорку було страчено у Віснарі, поблизу Ґранади, куди звозили більшість приречених на смерть, але його разом із ще трьома чоловіками розстріляли в Альфакарі, також поблизу Ґранади, де тепер створено меморіальний комплекс, що складається з дванадцяти колон, на яких вигравійовано поезії Лорки.

Батько поета Федеріко Ґарсіа Родріґес був заможним землевласником, мати Вісента Лорка — шкільною вчителькою. Родина мала чотирьох дітей, двох синів та двох дочок, Федеріко був найстаршим. Батько у своїй родині був старшим із дев’яти братів та сестер, так що Лорка мав більше сорока двоюрідних братів та сестер, і його дитинство проходило у великій дружній родині, про що він розповів 1934 р. у Буенос-Айресі кореспонденту газети «Критика»: «...Моє дитинство назавжди лишилося зі мною, я ніколи з нього не виходив, земля, поле, люди, які його обробляють, тварини — все це є частка мене самого...».

Змалку Лорка захоплювався театром. У будинку, де він народився, в селі Фуенте Вакерос поблизу Ґранади, він ще підлітком писав і ставив маленькі театральні сценки, в яких брали участь його рідні та двоюрідні брати й сестри. 1931 р. з’їзд Федерації іспанських студентів ухвалив рішення створити пересувний університетський театр, мета якого полягала в тому, щоб показати селянам Іспанії іспанський театр, якого вони ніколи не бачили. Директором театру було призначено Федеріко Ґарсіа Лорку. Два роки театр їздив по найвіддаленіших селах Іспанії, де на базарному майдані ввечері ставив декорації та показував селянам п’єси Лопе де Веґи, інтермедії Сервантеса, п’єси Лорки «Мар’яна Пінеда» та «Криваве весілля».

До всіх п’єс Лорка сам писав музику, Сальвадор Далі, друг юності Лорки, малював декорації, Луїс Бунюель, тоді ще зовсім молодий чоловік (у майбутньому визначий іспанський режисер) ставив спектаклі. Роки діяльності театру, керованого Лоркою, вважаються безпрецедентною видатною подією в історії іспанської культури.

1936 рік починався для Лорки дуже добре. В Іспанії поета знали всі. «Циганський баладник» декламували в концертних залах та на вулицях і площах його рідної Ґранади. У театрах країни ставилися п’єси, крім вищезгаданих, «Безплідна», «Донья Росіта, незаміжня, або Мова квітів», «Чарівна чоботарка» та ін. Відома іспанська акторка Маргарита Ксирґу, близький друг Лорки, виконувала головні ролі в цих п’єсах. Серед поетів, музикантів, художників Лорка зажив загальної любові й пошани. Він і сам прекрасно малював, блискуче грав на фортепіано, писав музику, аранжував народні мелодії. Його друг, відомий іспанський поет Рафаель Альберті, говорив, що Лорка створював навколо себе атмосферу надзвичайної симпатії та привабливості, яка, наче електричний розряд, запалювала всіх, хто з ним спілкувався.

Слава його досягла берегів Латинської Америки. За три роки до загибелі він відвідав Мексику та Кубу, де написав один із відомих віршів «Сон (пісня) кубинських негрів», імітуючи, як він сам зазначав, кубинського поета Ніколаса Ґільєна. В Аргентині теж ставили його п’єси. Діячі латиноамериканської культури запрошували Лорку до себе, і він збирався знову відвідати Мексику та Кубу, Колумбію та Аргентину... Але поки що вирішив відкласти подорож на другий кінець Атлантики і поїхати на батьківщину.

Прибувши в Ґранаду 17 липня, Лорка оселяється в садибі Сан-Вісенте. Тут, на околиці міста, в батьківському будинку, серед зрошувальних каналів та маїсових нив родючої рівнини, поет щороку проводив літо. І нині в кімнаті внизу стоїть рояль, на якому грав Лорка, на другому поверсі — маленька кімната з білими стінами та великим дубовим письмовим столом, за яким він працював3. Федеріко часто спостерігав, як ніч зависає над Гранадою, коли здавалося, що саме місто щулиться поміж масивним силуетом Сьєрри-Невади та озією славнозвісного собору. «Гранада, самотня та чиста, нітиться, стискає свою прекрасну душу і має єдиний вихід для себе — до зірок...» — так написав він колись про своє рідне місто.

19 липня в Ґранаду надходить приголомшлива звістка: Севілья, майже без опору, перейшла під контроль сил командувача іспанськими військами в Андалусії генерала Кейпо де Льяно, а 20 липня ці війська увійшли в Ґранаду. Тодішній цивільний губернатор Ґранади капітан Вальдес, так само як його безпосередній начальник Кейпо де Льяно, належали до так званої «цивільної Гвардії» або жандармерії, яку організував у двадцяті роки XX століття тодішній диктатор Іспанії Прімо де Рівера. «Цивільна гвардія» була складовою частиною військ генерала Франко, командуючого іспанськими військами в Африці. Страхітливою виглядала навіть сама форма цивільних Гвардійців, які їздили верхи: чорний шолом, чорна уніформа, чорний плащ, з під-якого стирчала рушниця, роблячи їх горбатими. Лорка затаврував цивільних Гвардійців у своїй «Баладі про іспанську жандармерію» як каральну силу, ненависну іспанському народові:

Чорні, чорні, чорні коні, чорні цокоти підкови.
Плями на плащах блищать то чорнильні, то воскові.
Черепи тупі свинцеві, їх не проймуть зроду сльози,
шкуратяні тугі душі, їдуть, їдуть по дорозі.
Там, де пройдуть, де проїдуть ці горбаті ночоброди,
темна гумова мовчанка та піщаний острах родить...
(Переклад Миколи Лукаша)

Після написання балади (1928) цивільні гвардійці постійно загрожували поетові розправою і навіть подали на нього в суд за образу цивільної Гвардії. Мадридський суддя відхилив ці претензії, сказавши, що за поезію не судять. Вісім років потому, коли поет опинився в їхніх руках, цивільні Гвардійці помстилися йому. Таку версію загибелі Лорки поділяє Лаура Ґарсіа Лорка, з якою мені доводилося розмовляти. Вона — племінниця поета і директор Будинку-музею (колишньої садиби Сан-Вісенте) Федеріко Ґарсіа Лорки в Ґранаді.

За тиждень після приїзду до батьків Федеріко одержує листа, в якому йому загрожують смертю. Ввечері збирається вся родина, яка вирішує, що йому потрібно залишити батьківський дім. Але куди йти? І тут він згадує Луїса Росалеса, з яким разом приїхав із Мадрида до Ґранади. Луїс — поет, нещодавно видав збірку, вважає себе учнем Федеріко, а старші брати Луїса — Хосе, Антоніо та Міґель — цивільні Гвардійці, і якщо вони згодяться надати Федеріко притулок, ніхто не шукатиме його в їхньому будинку. Ввечері Луїс приходить до Лорки, і вони разом на таксі їдуть до Росалесів.

У будинку братів поет почуває себе добре, це місце спокійне, і після страху, смутку та безсоння перших днів він поступово знаходить душевний спокій. Мати братів Луїза Камачо дуже добре ставиться до Лорки, вони разом читають, декламують улюблених поетів, Федеріко навіть пише чорновий варіант збірки, яку хоче назвати — так він сказав доньї Луїзі — «Сад сонетів», та розповідає їй про свої подорожі на Антильські острови, в Гавану, Буенос-Айрес, де його приймали з великою любов’ю.

Так тривало майже місяць, приблизно до середини серпня, коли у двері будинку Росалесів, — жодного із братів не було вдома, — постукав Рамон Руїс Апонсо, колишній робітник друкарні, а тепер керівник одного з підрозділів цивільної Гвардії, головний постачальник жертв серед ґранадської інтелігенції. Двадцять років потому, в 1956 р., коли Іспанія була відкритою країною, французький дослідник Клод Куфон зустрівся з одним із братів Росалесів — Луїсом, — і навіть із Руїсом Апонсо, який намагався виправдати власний злочин тим, що йому було наказано заарештувати Лорку, в той час як Луїс Росалес стверджував, що Руїс Апонсо вистежував поета з власної ініціативи. Отакі вони, гримаси громадянської війни: цивільні Гвардійці намагалися врятувати поета, а робітник друкарні повів його на страту.

Коли вдома з’явився старший із братів, Міґель, і мати розповіла, що Руїс Алонсо прийшов за Федеріко, пообіцявши, що той повернеться за годину, Міґель кинувся до комендатури, але йому сказали, що він запізнився, мовляв, Лорку вже розстріляли. Насправді Лорка просидів там три дні, і, як справедливо пише Ян Ґібсон, місто зрадило свого поета. Лише старий композитор і друг Лорки Мануель де Фалья пішов до комендатури просити за всесвітньо відомого в’язня, але на його прохання ніхто не зважив. Отже, ніхто не бачив, як поет «ступав поміж гвинтівок», як написав про це у своїй прекрасній поезії «Злочин стався в Ґранаді» друг та вчитель Федеріко Антоніо Мачадо.

Тільки 1948 р. іспанська влада опублікувала офіційну причину страти Лорки, і полягала вона в тому, що у плутанині та безладді громадянської війни поета було розстріляно помилково. Ця версія протрималася до 1956 р., коли генерал Франко оголосив загальну амністію, дозволив іспанським еміґрантам-республіканцям повернутися на батьківщину і наказав спорудити в Долині Полеглих, що в 50 кілометрах від Мадрида, величезний хрест на пагорбі з написом: «Всім іспанцям, полеглим під час громадянської війни». Таким чином було поставлено останню крапку в історії громадянської війни.

Французький іспаніст Клод Куфон одним із перших відвідав Іспанію. Працюючи в ґранадських архівах, він знайшов наказ цивільного Губернатора Ґранади 1936 р. капітана Вальдеса про страту Федеріко Ґарсіа Лорки, і міф про помилку був розвіяний. Коло, як кажуть, замкнулося, але в наказі не вказувалося причини розстрілу, про що й досі сперечаються літературознавці всього світу.

MEMENTO
Коли я помру,
покладіть мене й мою гітару
в піскову труну.
Коли я помру,
поховайте мене в руті-м’яті,
в миртовім гаю.
Коли я помру,
прапорцем на дах мене поставте —
хай помайорю.
Коли я помру.
(Переклав Микола Лукаш)

Невдовзі звістка про смерть поета розійшлася по всій країні та за кордоном, до генерала Франко почали надходити листи від офіційних та приватних осіб, писали Анрі Барбюс, Ромен Рол- лан, Герберт Веллс та ін. Радянська преса стверджувала, що Лорку розстріляли за наказом самого Франко. Насправді Франко нічого не знав про загибель Лорки, бо звернувся до свого підлеглого генерала Кейпо де Льяно з листом, в якому запитував: «Де поет Федеріко Ґарсіа Лорка?»

Твори Лорки ніколи не забороняли в Іспанії, але довгий час в іспанських довідниках та енциклопедіях писали: «Поет помер 1939 р. в Ґранаді». Жодного слова про те, чому помер тридцяти- восьмирічний поет.

Поступово Гранада віднаходить свого поета. В Ґранадському університеті, який Лорка закінчив, одна з аудиторій носить його ім’я. Молодша сестра Федеріко Ісабель віддала обидва будинки, які їй належали, ґранадському муніципалітету, — там тепер музеї Лорки. Біля Будинку-музею у Фуенте Вакеросі збудовано театр, куди можуть приїздити театральні колективи з будь-якої країни світу і своєю рідною мовою грати спектаклі або читати поезії. Умова одна: читати поезії або грати п’єси Федеріко Ґарсіа Лорки.

Л-ра: Всесвіт. – 2006. – № 7-8. – С. 178-181.

Біографія

Твори

Критика