Храм і мистецтво: Юліан Буцманюк і фрески церкви Серця Христового у Жовкві
У самому серці невеликого історичного містечка Жовкви розташована одна з найцікавіших архітектурних і мистецьких пам'яток України — церква Серця Христового. Цей храм є не просто релігійною спорудою, але й культурним та історичним центром, який уособлює багатовікову боротьбу за національну ідентичність, духовність та єдність українського народу. Однією з головних перлин церкви є унікальні розписи українського митця Юліана Буцманюка, що стали справжнім символом модерністського стінопису.
Історія церкви: від дерев'яної святині до архітектурного шедевра
Церква Серця Христового розташована на території колишнього села Винники, яке нині є частиною міста Жовква. Ще до будівництва цього храму на цьому місці стояла дерев'яна церква Різдва Христового, при якій діяло братство. На початку XVII століття місцеві жителі звернулися до Станіслава Жолкевського з проханням дозволити будівництво нової святині. У 1612 році гетьман видав привілей, який підтверджував непорушність території, свободу у проведенні релігійних обрядів і дозволив спорудити муровану церкву замість дерев'яної. Будівництво храму здійснювалося за кошти парафіян і самого Жолкевського і завершилося наприкінці 1680-х років.
Нова церква була збудована у стилі Ренесансу, її архітектура тісно перегукувалася з костелом св. Лаврентія, разом з яким вони формували центральну частину міста. Ці будівлі розташовувалися в Жовкві, спроєктованій за принципом августинівського вислову „omnis civitas corpus est” ("кожна спільнота подібна до тіла"), що означало гармонійне співвідношення частин міста до людського тіла. Замок виконував роль голови, ринок — легенів, ратуша — шлунка, а міські брами — рук і ніг. У цьому плані костел і церква символізували серце міста, підкреслюючи рівність усіх християнських конфесій і їхнє спільне значення для громади.
У 1682 році при храмі було засновано монастир отців Василіян, ініціатором якого став єпископ Йосиф Шумлянський. Ця подія не тільки зміцнила духовну роль храму, але й сприяла розвитку релігійної освіти та мистецтва. У 1700 році церква стала греко-католицькою завдяки зусиллям того ж Шумлянського.
Наприкінці XVII століття, коли Жовква стала королівською резиденцією, при церкві виникла іконописна школа, яка з часом виховала багатьох талановитих майстрів. Серед них виділяються такі митці, як Іван Поляхович, Дмитро Роєвич, Йов Кондилевич, Василь Петранович та Іван Стобенський. Проте найбільше прославився Іван Руткович — один із найвизначніших іконописців українського бароко.
У період 1697–1699 років Іван Руткович спільно з різьбярами створив для церкви величний іконостас, який став справжньою мистецькою перлиною. Однак, у 30-х роках XVIII століття цей іконостас було продано до Нової Скваряви. Лише в 1930-х роках митрополит Андрей Шептицький викупив іконостас для збірки Національного музею у Львові, зберігши цінну частину національної спадщини для майбутніх поколінь.
На початку XX століття церква знову переживає значні зміни. У 1903 році, коли Жовква святкувала 300-річчя надання Магдебурзького права, храм було перебудовано у візантійському стилі за проєктом Едгара Ковача, професора Львівської політехніки. Церква стала більшою і вищою, перевершивши навіть костел св. Лаврентія. Реконструкція не лише змінила архітектурний вигляд храму, але й дала йому нову назву — церква Серця Христового.
Розписи Юліана Буцманюка — унікальне мистецтво модерну
Особливе місце в історії церкви посідають стінописи Юліана Буцманюка. У 1910-1911 роках молодий художник Юліан Буцманюк, на той час 25-річний учень відомого митця Модеста Сосенка, виконав стінопис і вітраж у одній із каплиць церкви Серця Христового. Його робота викликала захоплення як у ченців, так і у художньої спільноти завдяки незвичному підходу до традиційних релігійних сюжетів. Буцманюк поєднав історичні мотиви з модерними тенденціями, додавши національні елементи: ангели і маленький Ісус були зображені у вишиванках, а поруч із Богородицею стояли українські діти. Такий сміливий синтез історизму та сецесії робив його композицію унікальною і надзвичайно красивою.
З початком Першої світової війни у 1914 році Юліан Буцманюк вступив до лав Українських Січових Стрільців, віддано захищаючи ідею незалежної України. Протягом шести років він боровся на фронтах проти російських, польських та більшовицьких військ. Після завершення цих буремних подій, у 1930 році, Буцманюк повернувся до України, де розпочав масштабний проєкт — розпис головної церкви Серця Христового в Жовкві.
Юліан Буцманюк, розписуючи церкву Серця Христового, мав на меті не просто прикрасити храм, але й передати глибокий символізм, актуальний для України початку ХХ століття. У його роботах переплітаються релігійні теми з національними сюжетами, що були відлунням боротьби українців за свободу і незалежність.
Розписи Юліана Буцманюка в церкві Серця Христового пронизані глибокими мотивами примирення та єдності українців, що представляють різні регіони та конфесії. В лівій наві храму митець виконав композицію "Берестейська Унія", де зображено ключові фігури цього історичного процесу. Серед прихильників унії присутні Іпатій Потій, Михайло Рагоза, Кирило Терлецький та Йосиф Рутський, а протистоять їм такі значні постаті, як Гедеон Балабан, Захарія Копистенський, Іван Вишенський, Петро Конашевич-Сагайдачний, Костянтин Острозький, Петро Дорошенко, Богдан Хмельницький та Мелетій Смотрицький.
У центрі композиції стоїть символічна постать жінки з заламаними руками, що втілює образ України. Над усіма ними возвишається святий Йосафат Кунцевич, перший мученик української греко-католицької церкви, зображений в оточенні сцен "Мученицька смерть Йосафата Кунцевича" та "Посвята Йосафата Кунцевича", які розташовані зліва і справа від основного сюжету.
У правій наві церкви розташований вражаючий розпис під назвою "Акт Злуки", де в центрі композиції велично височить Покрова Пресвятої Богородиці. Біля її ніг відкривається панорама краєвидів Києва та Львова, а нижче на полотні — постаті видатних героїв Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Серед них можна побачити Симона Петлюру, Павла Скоропадського, Михайла Грушевського, Дмитра Вітовського, Костянтина Левицького, Євгена Петрушевича, Мирона Тарнавського, а також січовиків і пластунів, які символізують національне відродження.
У центрі композиції, де молитва за волю та єдність України об'єднує церковну ієрархію, зображені Андрей Шептицький, Григорій Хомишин та Йосафат Коциловський. Знизу картини знаходиться потужний символ жертв Голодомору — молода дівчина, яка плаче над безпорадною дитиною, відтворюючи біль і страждання українського народу. Протягом радянських часів цей розпис був закритий білою фарбою, щоб зберегти його від знищення, але сьогодні він знову привертає увагу до історичних трагедій і надій українців на майбутнє.
У центральній частині головної наві розташовані фрески, що зображують сцени "Різдво" та "Розп'яття", які вирізняються яскравими національними елементами. У цій композиції замість традиційних східних мудреців до Ісуса приходять козаки з шаблями, князі з галицькими левами на плащах та пастушки в жупанах із сопілками. Риси обличчя апостолів додають цим зображенням слов’янського колориту, що відображає автентичність українського мистецтва. Над розписами можна побачити сцени з монашого життя, що наголошує на глибоких духовних традиціях і культурних цінностях східної церкви.
Особливу увагу привертає композиція "Богородиця з дітьми", на якій зображені як маленький Ісус, так і діти, що стоять біля ніг Богородиці, в традиційному українському вбранні. Ісус постає перед глядачами як звичайний хлопчик, з ніжною усмішкою на обличчі, який простягає руку до квіточки, подарованої йому дітьми. Ця сцена не лише відображає глибокий зв'язок між Богородицею та дітьми, але й підкреслює національну ідентичність, втілену в українському народному костюмі.
Композиція з дітьми біля Божої Матері не є новим явищем в українському іконопису, оскільки з часів Середньовіччя образ Покрови традиційно втілює не лише саму Богородицю, але й звичайних людей, що звертаються до неї з молитвами. Спочатку в таких сценах зображали священників, пізніше до них приєднувалися князі та королі. Згодом під Покровом Богородиці, а також під образами Розп’яття стали з’являтися братчики, а на козацьких іконах — гетьмани, старшини та козаки. Ця (на перший погляд) незвична традиція виявилася корисною, оскільки підкреслювала єдність кліру і парафіян, що завжди була важливою рисою української церкви, а також вказувала на тісний зв’язок Бога з людьми.
На жаль, Юліан Буцманюк не зміг завершити свої твори через початок Другої світової війни. З метою уникнення переслідувань з боку радянської влади за свої націоналістичні переконання, художник разом із сім'єю переїхав до Варшави. Згодом його шлях привів до Канади, де він продовжив свою художню діяльність, розписуючи численні церкви. Юліан Буцманюк помер у 1967 році, доживши до 83 років, залишивши після себе значний внесок у розвиток українського іконопису та церковного мистецтва.
Відновлення та нове життя
Після завершення Другої світової війни монастир був закритий, а церкву передали під контроль московського патріархату. До 1952 року приміщення монастиря використовувалися НКВС, а згодом їх зайняли інші радянські організації. Відновлення монастиря і повернення церкви до її первісного призначення стали можливими лише в часи незалежності України, коли розпочався процес національного відродження.
Тільки у 1989 році, коли храм повернули греко-католицькій громаді, розпочався процес відновлення інтер'єру. Сьогодні церква Серця Христового знову вражає своєю архітектурою та унікальною атмосферою. Відновлені фрески Юліана Буцманюка стали однією з головних культурних цінностей храму. Унікальний стінопис, сповнений національних символів, став свідченням того, як тісно пов'язані духовність і національна самобутність українського народу.
У наш час церква Серця Христового є не лише духовним центром Жовкви, але й важливим туристичним об'єктом. Щороку тисячі відвідувачів приїжджають, щоб побачити унікальні фрески та відчути атмосферу цього місця, яке зберігає багатовікову історію боротьби за віру та національну свободу.
При храмі активно діє монастир отців Василіян, який продовжує традиції, закладені ще у XVII столітті. Храм залишається живим свідком того, як мистецтво може об'єднувати націю, даруючи їй надію на краще майбутнє і зберігаючи її ідентичність у найскладніші часи.
Спадщина Буцманюка: невмируща краса мистецтва
У сучасній Україні творчість Юліана Буцманюка починає відновлюватися та отримувати нове визнання, адже протягом багатьох десятиліть його ім'я залишалося практично невідомим широкому загалу.
До 1952 року твори Юліана Буцманюка експонувалися у Львівському музеї, заснованому Андреєм Шептицьким. Проте згодом радянська влада вирішила знищити ці шедеври: полотна митця, як і тисячі інших робіт українських художників, були винесені на подвір’я і спалені, залишивши по собі лише спогади про неповторний талант. Чи не єдиним витвором митця, який пережив його, залишилися розписи у жовківській церкві Серця Христового.
Творчість Юліана Буцманюка, як і його розписи в церкві Серця Христового, є яскравим прикладом поєднання релігії, національної ідеї та мистецтва. Його роботи стали символом українського модерну і водночас відображенням тогочасних суспільних настроїв та прагнень українців. Незважаючи на всі історичні труднощі, які довелося пережити храму та його мистецькій спадщині, роботи Буцманюка зберегли свою актуальність і силу впливу.
Повернення храму до греко-католицької громади і реставрація його інтер'єру відновили втрачену частину української культурної спадщини. Сьогодні розписи Буцманюка знову випромінюють світло духовної краси, нагадуючи всім відвідувачам про величну історію України та її народу.
