Уривок книги: «До маяка». Вірджинія Вулф

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Знання» вийшла книга «До маяка». Вірджинія Вулф.

Публікуємо уривок для ознайомлення.

 Один із найвідоміших романів британської письменниці, феміністки, котра вплинула на безліч авторів нашого часу, яскравої представниці модерністської прози Вірджинії Вулф (1882—1941). Цей твір до певної міри автобіографічний. Головних героїв — містера та місіс Ремзі — авторка писала зі своїх батьків. Саме вони представляють у романі два протилежних світи: чоловічий — холодний, логічний, нетерплячий — та жіночий — світ тепла, розуміння, затишку, співчуття. Попри це, роль дійових осіб у романі досить відносна, бо стиль Вірджинії Вулф незвичний: вона зображує не стільки героїв та їхні вчинки, скільки думки, ідеї, настрої, формуючи в такий спосіб нову психологічну манеру письма і задаючи орієнтири для всієї сучасної літератури. 

Уривок з книги «До маяка»

«Їм слід якось вибратися з цього всього. Повинен бути якийсь легший шлях, менш виснажливий, — вона зітхнула. Коли дивилася в дзеркало і бачила своє сиве волосся, запалі щоки в свої п’ятдесят, вона роздумувала, що, можливо, могла б і краще давати з усім раду: з чоловіком, грошима, його книгами. Та, зі свого боку, вона ніколи, жодної секунди не жалкувала про своє рішення, не уникала труднощів, не нехтувала обов’язками. Вигляд у неї був грізний, тож, відірвавши свої погляди від тарілок, після суворих докорів за Чарльза Тенслі, її доньки — Прю, Ненсі та Роуз — безмовно поринули в свої єретичні мрії про інше життя, геть не таке, як у неї; можливо, у Парижі; вільніше; без постійних турбот про когось; тому що у своїх мовчазних роздумах вони піддавали сумніву шанобливість та галантність, Банк Англії, Індійську імперію, персні та мережива, хоча в цьому всьому була якась чарівність, яку їхні дівочі серця асоціювали з мужністю і завдяки чому, сидячи за столом перед материними очима, вони поважали її дивні суворі правила, її надмірну ґречність (так королева піднімає заляпану багном ногу жебрака, аби помити), коли вона так суворо докоряла їм за того жалюгідного атеїста, який помчав за ними чи, якщо точніше, якого запросили погостювати в них на острові Скай.

— Завтра ми не зможемо висадитися біля маяка, — плеснув у долоні Чарльз Тенслі, стоячи біля вікна разом з її чоловіком. Без сумніву, він уже сказав достатньо. Їй хотілося, аби вони обидва залишили її з Джеймсом самих та продовжували собі свої розмови деінде.»