Уривок з книжки Марка Лівіна «Космос, прийом»

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

10 січня у видавництві Vivat вийшла нова книжка письменника та журналіста Марка Лівіна «Космос, прийом». 

Це зворушлива історія про дорослішання, дружбу, ментальне здоров’я та маленькі кроки назустріч людям, яких любиш. Історія, написана словами підлітка для дорослих. 

«Космос, прийом» — щемка історія про дівчинку Зоряну, яка складає сумні пісні на укулеле й зачитується книжкою про хлопця, який мандрує лісами. Зоряні 15, вона м’яка, потайлива і трохи незграбна підлітка. Ніхто не знає, що вона відчуває насправді, навіть мама. Поки ровесники закохуються, курять травку, завойовують авторитет, Зоря витрачає всі заощадження на пошук батька, про якого багато років поспіль затято мовчить уся родина. Дівчина вирушає на пошуки чоловіка, причетного до її появи на світ, — і опиняється на порозі дому батька, який вважає себе ветераном міжгалактичної війни…

Пропонуємо для ознайомлення уривок з книжки.

Уривок

Я ніколи не лазила в мамині речі. А та ніколи їх не ховала. Це як гаманець, який лежить, але ти нічого не береш із нього, бо все маєш. Я ніколи не цікавилася, що вона зберігає у своїх шухлядах. Коли питання з Батьком постало гостро і я почала відчувати, що стаю одержимою цим, то подумала, що хочу нарешті дізнатися, хто я та з якого племені.

І я згадала одну річ. Раніше, коли навчалася в середніх класах, часто діставала з шафи у домі Ба та Дідуся старі фотографії і роздивлялася їх одну за одною. Напевно, Ба не клала їх собі в стіл, бо була певна, що я нічого їм не зроблю. Це були старі плівкові фото. Я розглядала їх задля розваги. Цікаво було бачити місця, людей, які більше ніколи не будуть такими, як у той момент, що його зафіксувала плівка.

Від фото віяло сумом та втратами, і я з головою поринала в спроби уявити, що відбувається за кадром. Зараз розумію: насправді в ті моменти я просто всотувала в себе всю тугу цих історій, наче дементор. Я не знала, що відбувалося на тих фото насправді: можливо, то були цілком щасливі моменти життя. Але сам факт, що їх ніколи не повернеш, мене зачаровував. Я тоді вперше шкірою відчула, що колись теж стану ось таким знімком. Чиєюсь пам’яттю.

І пережила потужну хвилю піднесення від безміру жаху, що накрив мене, коли я усвідомила цю думку.

Кілька фото врізалися мені в пам’ять глибше, ніж якби я сама зняла їх на камеру. На одному з них жінка з довгим красивим волоссям і заплющеними очима тримала на руках кота. Вона притискала тварину до себе: може, котик злякався гучного звуку, а може, жінці просто треба було спрямувати на когось свої почуття.

Це відбувалось у внутрішньому дворику: зусібіч були стіни, позаду — двері, які вели, якщо я правильно зрозуміла, на вулицю. Там — тінь чоловіка, який виходив надвір. А ще мені впало у вічі, що той був у штанях на підтяжках, а коліно на одній штанині було витягнуте, як тоді, коли довго сидиш, підібгавши під себе ноги.

Місця я не впізнавала. Але жінка — то точно моя Мама. А чоловік? Батько? Сусід, який, наприклад, приніс кота, що забрів до нього на подвір’я? Чи, може, хтось, хто приніс Мамі невтішні новини, від яких вона намагалась врятуватися, обіймаючи кота?

Були й інші фото. Колесо висить над річкою, прив’язане до гілляки. Чиїсь руки миють під краном черешню. Туман стелиться над рікою. Не знаю, що точно тут знімали. Річку, природу, ранок? Мить, коли добре і хочеться якось спіймати її? Щось, що є за кадром, але не потрапило на плівку?

Інше фото, яке я довго роздивлялася й намагалась оживити, як у книжках про Гаррі Поттера, було з ногами, які наступної миті мали зануритись у воду. Було видно каміння, з якого ці ноги зістрибнули, позаду хтось видирався на берег, вода була трохи спіненою, але спокійною, без хвиль, зеленуватою, як зазвичай буває річкова вода.

Позаду надпис. Невивозів. Червень 1996.

Рік і три місяці до моєї появи.

Я запам’ятала цю назву, тому що вона була смішною.

Але найбільше вражала картинка, на якій дорога просто врізалася в річку. Трохи похило, ніби хтось навмисно туди її проклав і так і залишив. Позаду машина їхала під гірку, кілька людей спускалося дорогою. Над водою повисло дерево. Центральна фігура — хлопець, що плив уздовж фото. Він так і застиг зі здійнятою над водою рукою. Інша захована у воді, як і його тіло. Погляд кудись поза кадр.

Спершу я дивилася на фото як на моменти, не з’єднані один з одним. Але коли почала пригадувати все, то дедалі частіше ловила себе на думках, що це частинки пазла якоїсь однієї історії. Одного дня, можливо, одного місяця чи літа, того 1996 року, коли Мамі було трохи за 21.

Я неабияк захопилася цією ідеєю, аж поки одного дня не повернулася зі школи й не побачила на маминій шухляді замочок. Такий маленький, який можна придбати в будь-якому господарчому магазині. Сідаючи за стіл читати (у мене не було окремого робочого місця), я зачепилася за нього ногою. Якого біса? Я лайнулася й потерла вдарене місце. Від удару залишилася подряпина, на якій почала ледь-ледь проступати кров. Бляха.

Спершу я не могла зрозуміти, що саме відчуваю. Мабуть, це була розгубленість. Але потім усе почало складатися докупи. Напевно, Мама не хотіла, щоб я дізналася правду, і вирішила дати чіткий знак, що таємниця існує і що краще нічого про це не запитувати

Я схопила ключі й поїхала в будинок Бабусі та Дідуся. Пам’ятаю, що дорогою відчувала, як усередині, десь у районі сонячного сплетіння клекоче лють. Хоча зовні я залишалася спокійною. Відчинила двері, минула веранду, пройшла до будинку. Перетнула маленьку кімнату, зайшла в більшу. Поставила стілець і потягнулася вгору.

Відчинила дверцята шафи.

Ось і маєш.

Старого пакета, у якому зберігалися фотографії, не було.