Документальний роман «Бо болить». Євгенія Сенік. Уривок

Як вийти із жаху війни і залишитися людиною?

Документальний роман «Бо болить» — це розмови з нотатника, сукупність історій та рефлексій двох жінок, діалог між минулим та теперішнім. Він поєднує численні зустрічі та розмови з партизанкою УПА Анною Попович та особисті переживання авторки щодо подій в Україні і власному житті останніх десяти років.

Шлях цієї книжки від задуму і до друку тривав понад десять років. Улітку 2012 року Тарас Химич та його дружина Олена запросили Євгенію Сенік — авторку книги «Бо болить» — доєднатися до них, аби відвідати вже літню Анну Попович — колишню військову УПА. Ця зустріч з Анною стала доленосною для Євгенії, а їхні довгі розмови значно вплинули на світогляд письменниці.

На цих сторінках вчувається автентичний голос партизанки, який вражає надзвичайною силою і цілющою мудрістю. До того ж неабиякою щирістю і відвертістю вирізняється історія авторки, яка обрамлює вражаючу та потужну картину життя Анни Попович.

Читати інтерв'ю з авторкою книги

Фрагмент з книжки Євгенії Сенік «Бо болить»

— Скільки разів я хотіла померти, скільки у мене тих смертей було, коли здавалося, що я вже на тім світі. А я живу і дожила до вісімдесяти дев’яти років.

— А оті ваші сни, які ви нам розказували, і знаки та передчуття — вони з дитинства були?

— З дитинства. У мене сни були з дитинства. І те, що мені в дитинстві снилося, то я пережила все в житті. Але я це вже аж після згадувала, що мені снилося в дитинстві і для чого воно снилося. Так одразу я не могла знати.

— А як минав ваш день у лісі?

— Поки я мала руку, то я завжди собі шукала справи. Навесні хлопці мене лишали одну. Хоч це було й не положено, але я настільки була довірена, що вони не боялися і мене лишали одну. Я старалася поміж пастухами дістати що-небудь їсти. Щоб приготувати що-небудь, коли прийдуть хлопці. Старалася піти на чорниці, я вишивала. Так що мій день скоро минав. Я на місці не сиділа. А як хотіла перейти десь, то йшла горами. Я у Пнів’є йшла сама вночі. Над селом я сідала на пеньок, а там співали соловейки. Отака у мене була радість. І я там сиділа, доки не зробився день, і слухала соловейків. А вони так співали, що якби хтось говорив до мене, я б нічого не чула від їхнього співу. Ну а вдень я могла йти серед людей, бо я була жінка, то можна було не боятися. І ще руку мала. Ще коли мала час, то друкувала трохи. Але то були лише звіти, там багато не було. А коли командир приходив, то багато сам друкував. Я тоді мала інші різні клопоти.

А щодо життя в лісі, воно дуже веселе й радісне. Звикаєш швидко до звірів, звикаєш до свого життя, що ти в лісі. Повітря чисте. Ранком соловейки співають, а тобі так весело. Здається, що ти вже й людей не хочеш, так є радісно з тими пташками. Поки я була в лісі, у мене не було бажання повертатися до людей. Я звикла до людей уже в таборі. Таких самих, як я. Вони були культурні й толерантні. У нас не було ні сварок, ні порожніх слів. Ми всі були однакові. Аж там я привикла до людей. А люди мене дуже всі любили: монашки, свідки Єгови, баптисти, суботники. Всі-всі зі мною дружно жили! А особливо з монашками я дружно жила. За все моє життя тільки у таборі я мала волю і по-справжньому жила. Бо то вже було полегшення, то не було того, що за Сталіна. Уже їсти давали більше, уже такого режиму не було. Дівчата працювали на роботі, то їм потрошки платили. Вони приносили продукти мені, я варила їм і з ними їла. Так що мені було непогано в таборі. Я не мала валянків, мала лише бурки білі. Мені їх привезли, як я мала в’їжджати. То мені передачу привезли, але я понині не знаю, хто. Так було приховано, що я не знаю, хто передав. Коли вийшла на волю, то я питала: «Скажіть, хто мені ту передачу приніс?» Ті бурки були підозрілі мені, тому що на них було серце, пробите багнетом. Вони були білі, а на них коричнева шкірка — серце. А через те серце багнет проходив. Так що дуже були цікаві ті бурки. Вони мені були такі теплі, хоч моро-зи п’ятдесят градусів, ані валянків, ані бушлатів я на ноги свої не брала. Я в тих бурках там і зимувала. Але я не знала навіть, хто мені то приніс. То було так, що надзиратель цілий мішок притягнув у камеру та сміється: «Попович, передача!» — «Хто приніс?» — «А то я не знаю». І понині я не знаю, хто ту передачу приніс. Але в ній були ті бурки, у яких я строк відбула, повернулася і ще довго в Карпатах їх носила. Я їх страшно любила. То мав бути хтось такий, що в нього дуже душа боліла за мною. Хтось вирішив мені то доказати, що його серце багнетом пробите. То був хтось такий, що мене любив, але я навіть не знала, що він мене любить. Але я не знаю точно. Як я просила, щоб мені сказали, хто приніс ту передачу, і ніхто не признався.

Видавництво Discursus