11 марта 2017 в 7:26 Ірина Вільде 626

Біографія Ірини Вільде

Біографія Ірини Вільде

Зовні життєвий шлях письменниці сприймається цілком благополучним. Прожила вона в достатку й пошані до старості; після 1939 р. видала понад двадцять книжок прози, була лауреатом літературної премії імені Т.Г. Шевченка, обиралася депутатом Верховної Ради України.

Трагічність письменницької долі Ірини Вільде в тому, що її талант не міг розвиватися природно, був здеформований лещатами «соцреалізму» та примусовою для західноукраїнських митців ейфорією «визволення» й «щасливого сьогодення».

Народилася Дарина Полотнюк (справжнє прізвище) 5 травня 1907 року на Буковині в сім'ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Макогона. Батько був її першим учителем літератури, а його книжки — початковою позакласною лектурою.

У листопаді 1918 Буковину окупувала боярська Румунія. Рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 до Станіслава. Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, потім вступає до Львівського університету. Коли через матеріальні нестатки вона мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк. Влаштувавшись на роботу в часопис «Жіноча доля» у Коломиї, працює там до 1939, а потім переселяється до Львова. Перші книжки — повість «Метелики на шпильках» і збірка новел «Химерне серце» — вийшли 1935 і здобули премію Товариства українських літераторів і журналістів ім. І. Франка. Претендували також на неї Катря Гриневичева зі своїми «Шоломами в сонці» та Наталена Королева з романом «1313». Нагороджена була «мало ще відома початкуюча Ірина Вільде». Наступного, 1936 з'явилася повість «Б'є восьма», а 1938 — роман «Повнолітні діти».

Суспільно-політична атмосфера в Галичині 20-30-х років не була кращою від буковинської. Польський уряд запровадив тут той же режим денаціоналізації. Закривались українські школи й культурно-освітні та національно-економічні заклади. Тож більшість західних українців щиро раділа приходові червоної армії у 1939 p., зустрічала її як визволительку. А потім «золотий вересень» забагрився кров'ю наступних місяців «волі», коли тисячі людей були кинуті до в'язниць, передовсім національно свідомі й освічені, тисячами їх вивозили до Сибіру. У червні 1941, коли червона армія поспішно відступала під ударами гітлерівських військ, всі ув'язнені були знищені. Аборигени-визволені псували картину: замість покірно шикуватися в колони смертників, пішли в загони УПА, де намагалися визволити свій край і від «братів зі Сходу», і від гітлерівців. Різні там були люди, не тільки герої.

У такій суспільно-політичній атмосфері формувався світогляд Ірини Вільде, жили й мислили її герої; але на сторінки творів радянського часу ця атмосфера майже не потрапила. І все ж критика називала їх ідейно незрілими, бо письменниця зосереджувала свою увагу на інтимних переживаннях героїнь, а не на «викритті жорстокої капіталістичної дійсності».

Реалізм та соцреалізм чітко розмежовують передвоєнні й післявоєнні оповідання письменниці. Звісно, ранні її твори не в усьому бездоганні: деколи і перо ще не вправне, і світ героїв обмежений, нарочито відірваний від «зверхнього» суспільного світу, і поставлені проблеми вузькі. Але тут письменниця знайшла відповідний для роботи її уяви, природи її таланту шар дійсності — глибинні рушії індивідуальної психології, потаємно-інтимних переживань, філософії родинних взаємин, кохання, витоки характеру й поведінки — усе те, що складає спектр внутрішнього «світіння» людської особистості.

У радянський період творчості І. Вільде, на жаль, намагалася не «збивати» ні себе, ні «трудящих жінок» на обивательсько-міщанські манівці, а вести до «світлого майбутнього». У своїх оповіданнях писала про те, що за капіталістичного ладу в бідняків не могло бути справжнього родинного щастя, бо «щасливою у житті і коханні трудяща людина може бути тільки за радянської влади» («Товаришка Маня»); про «життя західних українців під зорею радянської влади», які ту владу вимріяли в чорні роки неволі, коли «тільки вузенька річечка Збруч їх відділяла від щастя» («Історія одного життя»); про «націоналістичних мракобісів, готових щохвилини продати народ» («Кури»); про дружбу народів («Ті, з Ковальської»), особливо українців зі «старшими братами»: «Відколи світ світом, ще такого не було, щоб українець з росіянином полагодити не могли», і т. ін.

Та хоч як «удосконалювалася» письменниця в «благотворному кліматі нової дійсності», все ж розчарувала пильних критиків перевиданим і переробленим у дусі вимог соцреалізму романом «Повнолітні діти»: знову сипались нарікання: «не показана класова боротьба, а на першому плані — національне». Звинувачення, як на ті часи, надто серйозні.

Насправді цей роман — один із кращих творів письменниці. Талановито, психологічно достовірно, з тремтливою ніжністю й стриманим ліризмом, водночас із безжальною відвертістю відображено тут процес становлення особистості головної героїні — Дарки Попович. Дитячі переживання дівчинки, що «мала багато клопоту з очима, які не вміють говорити неправди», перше кохання до юного скрипаля Данка Данилюка, ревнощі й розчарування, перші уроки життєвої зрілості. Усе подане через сприймання Дарки, спочатку дитини, потім підлітка й дорослої дівчини. Ця докладність душевних переживань героїні, її багата уява, що виказує в ній майбутню письменницю, факти біографії дають підстави віднести твір до автобіографічних.

У журналі «Жовтень» (1973, № 5) був опублікований фрагмент продовження твору під назвою «Дзеркало». Ця «повість про жінок» згодом переросла в роман-епопею «Сестри Річинські».

Книжковим публікаціям (перша книга — 1958, друга — 1964) передували журнальні та газетні уривки. Останній з них — «Столовників не буде» — завершує видання 1987 p., хоч і не виступає остаточним закінченням роману. Осяжний твір (понад 90 аркушів) вміщує величезну кількість персонажів — протагоністів із усіх суспільних верств тогочасної Галичини — духовенства, службовців, робітників, селян, дрібних буржуа, а також відомості про діяльність різних партій та громадських організацій, про політику польської адміністрації, стан економіки, освіти, культури. У невеликих просторових рамках постає життя прикарпатського містечка Наше і приміських сіл — уся Галичина; у вузьких часових межах (1937-1939 pp.) через авторські ретроспекції та спогади героїв — суспільне життя Галичини 20-30-х років. Над романом письменниця працювала понад двадцять п'ять років.

З погляду жанру «Сестри Річинські» — кілька романів у романі: родинно-побутовий, соціально-психологічний переростають у соціальний панорамний роман, далі — історико-революційний; у результаті постає досить складна, хай і художньо неоднорідна, синтетична структура. Тут закладені драма, лірика, філософічність, гумор, сарказм, пізнавальна історична інформація, втім, вихолощена згідно з офіційним тлумаченням західноукраїнської історії.

«Сестри Річинські» — справді найбільше творче досягнення письменниці, але це й найбільша її поразка — компроміс між реалізмом і соцреалізмом, талантом і кон'юнктурою, правдою життя, історії і «правдою» комуністичної ідеології. Та немає сумніву, що найкращі, непідробно щирі й талановиті сторінки пов'язані передовсім із темами, мотивами, мелодіями «камерного» характеру, на який був настроєний природою талант письменниці.

Роман «Сестри Річинські», як і «Повнолітні діти», не закінчений, про що говорила й сама авторка.

В одній із окрушин Ірина Вільде писала: «Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий — перед історією». Іспит перед сучасниками вона склала. Тепер слово за історією.

Померла Ірина Вільде 30 жовтня 1982 року, похована на Личаківському цвинтарі Львова.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Ірина Вільде, Ирина Вильде, біографія Ірини Вільде, скачать бесплатно, скачать биографию Ирины Вильде, українські письменники 20 ст., життя і творчість Ірини Вільде