Олександр Вігер. Оповідання Трикутник

Олександр Вігер. Оповідання Трикутник

Мені завжди щастило на любовні трикутники. Ці трикутники нагадували змову ілюмінатів жіночого роду проти всіх чоловіків, яка найбільш успішно реалізовувався на мені. До епохи Інтернету перевірити наявність хлопця без прямого питання було майже неможливо, тому при знайомствах я потрапляв у безглузде становище, встигав зацікавлюватись і часом закохуватися. І в моменти підкатів я чув з яким задоволенням говорять про те, що вони мають хлопця. Так, я нормальна, реалізована дівчина, у мене все гаразд, у мене все є, у мене в черзі було чимало хлопців, і я обрала кращого, а ти гуляй, – або думали вони, або вже фантазував я, трактуючи їх можливу реакцію.

Всесвітня павутина в теорії мала б вирішити цю проблему, але вона перевела її на інший рівень. Чимало дівчат дійсно розкрили карти, і до них я не підбивав клини. На зорі Інтернету можна було побачити фотографію, іноді вік, і поїхали. Тепер перевіряєш статус, фотографії, любовні смайлики десь, квіти, коментарі її можливого хлопця. Але навіть у вільної за всіма параметрами віртуальної незнайомки може бути козир у рукаві проти мене. Начебто чистий обрій, але з лігва у будь-який момент може вилізти чудовисько, що супроводжує цікаву мені красуню.

Чимало у мене було трикутників, але про один можна розповісти особливо. Про особливих дівчат заведено говорити, що вони не такі, як усі. Для когось це найванільніші панночки, любительки організувати двіж-Париж, статусні, хто завгодно. У мене критерій простий – не такі, як усі, читають книжки. Незалежно від статі. І якщо років п'ятнадцять тому це б нікого не здивувало, а в двадцятому столітті взагалі було апріорним, то зараз до леді, що читає, обов'язково треба підкотити.

Дівчина-філолог в універі, яку я не помічав раніше, зачепила мою увагу. Підійшов, познайомився. Після короткого стандартного спілкування я почав наривати інформацію про неї в Інтернеті і через знайомих – начебто була вільною.

Запрошував на прогулянки, гуляли, балакали. Зізнаюся їй у симпатії, пропоную стосунки. І вона мені каже з посмішкою, що її серце зайняте.

– Ким? – безглуздо питаю я.

– Давай, я тебе з ним познайомлю, – посміхнулася вона.

Посмішка і ситуація били мене, але було цікаво. Тому, хто відчуває невзаємну симпатію цікаві різні дурниці – чому йому відмовили, що робити, як це виправити. Людині розумній і беземоційній цікаво тільки піти і жити далі. Але я до їхньої категорії не належав.

Приходимо до неї додому. Кімната її нагадувала тюнінговану ладу, наприклад – пострадянські стартові данні квартири, прикрашені фантазією мінімалістичної молодої дівчини. З одного боку трохи безглуздо, а з іншого – мило.

– Він тут, – змовницьки сказала вона, мотивуючи мене пошукати його.

Чи то містика, чи то жартує, — подумав я.

Я почав оглядатися, підходити до шафи чи столу, а вона з посмішкою говорила холодно чи гаряче. Це і забавляло, і бісило. Чому я не пішов додому, не відморозився чи прямо не сказав? Ні, шукаю невидимого хлопця чи, швидше, причину неможливості бути нам разом.

– Це Франц Кафка, – сказала вона мені.

Я стояв у ступорі.

– Улюблений письменник? – запитав я.

– Коханий, – багатозначно відповіла вона.

– Ну, я пішов, – запропонував я.

– Ну, я не можу тебе образити. Давай я краще вас познайомлю.

Я відчував себе людиною, яку тягнуть у клуб. Він і йти не особливо хоче, але й залишатися йому нема чого. Вдома нудно, а тут щось оригінальне, хоч, звичайно, дивне.

Якийсь час я мав ілюзію, що якщо вона залишила мене, то, можливо, ми будемо разом. Але не тут було. Я прочитав Кафку насилу. Пробував зрозуміти, що вона знайшла в ньому. Не знаходив. Відчував легку тінь ревнощів щодо нього.

– Важко читати. – сказав я про Кафку.

– Не може бути. У нього стільки сенсу, я буквально ковтаю слова, а потім переосмислюю.

– Не через сенс важко. Описи бюрократії, юриспруденції, багато битовухи.

Важко бути об'єктивним літературним критиком. Я начебто й говорив свою думку, але ніби не тільки для того, щоб сказати свою, а й щоб переконати. Хоча переконувати в мистецтві не бачу сенсу. Комусь щось подобається, комусь не подобається – кожен має рацію.

Кафка стала основною темою наших розмов. На тих письменників, які мені не зовсім подобалися, я не витрачав багато часу, але тут доводилося розуміти її через нього і відповідно зрозуміти Кафку треба було.

Я говорив і про інших письменників, але вона вміло переводила тему на Кафку. Когось вона хвалила, когось лаяла, а Кафка був поза конкурсом. Він і решта. Решта взагалі: автори, художники, музиканти, люди.

Критику на його адресу вона приймала з посмішкою. Не насмішкуватою усмішкою, а з такою поблажливістю, яка й дратувала, і розчулювала. Ніби людина ніколи не бачила сніг і каже, що він може бути не тільки білим і не тільки холодним. Не можна з ним сперечатися логічно та говорити, що він щось не розуміє. Треба або дати йому цей сніг, або слухати його безглуздість про те, що сніг десь білий, а десь чорнуватий, що є різні види снігу, інші добрі письменники.

Разом із нею я поступово став забувати, що є університет, друзі, якісь життєві завдання. Треба було розуміти, чому Кафка вбиває більшість героїв, чому в нього не ладналося з жінками, чому батько його не розумів, чому він такий вірний літературі, чому в нього всі герої в чомусь винні, чим відрізняються ті, хто звинувачує себе і ті, кого звинувачують. І якщо хтось писав наукові роботи із цього приводу, то я це робив уже на автоматі. Починав я через неї, але в наших відносинах я заплутався, а кафкознавець продовжував шукати відповіді на ці запитання. Хоча я навіть не любив Кафки.

Одного дня мені це набридло. Я їй чесно сказав, що не хочу бути третім зайвим, а дружити в такій ситуації сенсу я не бачив. Вона відпустила мене легко, шкодуючи більше про те, що втрачає співрозмовника про Франца Кафку, а не друга чи можливого хлопця.

Але зрозуміти її та Кафку треба було. Згодом щось для себе я таки зрозумів. Або, вірніше, прийняв, адже Кафка вищий за моє розуміння.

Любити людей із минулого дивно. Але це не вигадана людина. І вона знала, за що його кохає. За той світ, що ним створено. Ми ж люди реальні, цих світів не створюємо. І якщо хтось зазирне вглиб нас, то зрозуміє, що любити нас нема за що особливо. Ми звичайні – працюємо, вчимося, одружуємося. Кафка, Шекспір, Моцарт робили те, у що можна закохатися. І ті, хто глибоко дивиться, розуміють, що вони люблять.

Але вона дивилася ще глибше. Вона любила Франца Кафку як письменника і як біографію. Вона любила їх у сплетінні. Нещасного, забитого, некрасивого чоловіка, який нікому особливо нічого поганого не зробив, а відчував себе винним, не визнавав своєї творчості, без якої неможлива література ХХ століття. Його хочеться обійняти та обігріти. І водночас це не з позиції сили. Ти захоплюєшся його генієм. Ти такого не створиш. Тому ти намагаєшся переконати генія в тому, що він не бездарний, а делікатну людину в тому, що вона не вчиняє злочину, попросивши посунутись у театрі, наприклад. Він поважає особистий простір, на відміну багатьох реальних людей.

Нудьга та нерви спочатку завершилися подякою письменнику, якого я так і не зрозумів. Та й дівчині, яку я не зрозумів. Чи зрозуміла вона Кафку питання для мене.

Він уникав жінок – і правильно робив. Вони, як і громадська думка, визнають запізно. Можливо, коли я заведу сім'ю, вона зрозуміє, що Кафка – письменник, я реальна людина, а вона живе у реальному світі, а не у книзі. Може, мене, як і Франца Кафку, намагатимуться зрозуміти після смерті. А тепер можна тільки й далі спалювати своє життя, наче більшу частину його творчості.


Читати також