Олександр Вігер. Оповідання Неприкаяний

Нескінченний рок-н-рол життя аматорського театру залишився у минулому. Талановитий актор, який тягнув своєю харизмою всі постановки, залишився незатребуваним. Виглядало так, що вона врятувала його.

Під час свого локального успіху він не помічав її. Вона відповідала за документацію у будинку культури, який курирував театральну студію. Вона не могла конкурувати з молоденькими актрисами та його не численними, проте відданими шанувальницями.

В нього було важко не закохатися. Він не був красенем, що прийнято говорити про чоловіків, мав чарівність і тваринний магнетизм. З ним було легко та весело. Його гра підкуповувала навіть тих, хто не знався на театральному мистецтві.

Ця театральна студія була одним із небагатьох веселих місць у провінційному місті. Інтриги, романи, плітки, які є далеко не лише у творчих колективах, сусідствували із справжнім інтересом до своєї справи та безтурботністю. Вони збирали повні зали частково з того, що не було куди більше піти, частково через енергетику людей, які працюють на ентузіазмі.

Закриття студії вдарило по всіх. Розпорядження зверху формально дбало про культуру, та за фактом прибирало з дороги єдиних вірних їй людей. Якийсь час актори збиралися на оскарження цього рішення, а потім на пиятики. Коли стало зрозуміло, що нічого не зміниш, люди розбрелися по своїх норах.

У цей момент вона врятувала його. Замість запою він намагався створити сімейний затишок. Зі звичною роботою в нього не ладналося, тому вона, образно кажучи, стала його агентом і знаходила для нього всілякі халтури.

Актор став шоуменом. Людина, що грала Дон Жуана та Моцарта, вела весілля та корпоративи. Формально, він робив це так само легко та весело, як і грав на театральних підмостках. Тільки вона бачила, наскільки ці речі морально вимотують його.

Вона знаходила для нього невеликі ролі в антрепризах інших театрів та другосортних серіалах. Це було не зовсім те, про що він мріяв, але таки творчість. Вони наївно дивилися телевізор і знаходили його на задньому плані чи в масовці. Він з гумором ставився до цієї ситуації, хоча насправді прагнув великих і глибоких ролей.

Вона відчувала, що втихомирила його. Коли настав відносний спокій, йому пристойно платили і він не йшов пропивати ці гроші, прийшло усвідомлення, що він її не любить, а тільки дозволяє себе любити. Він взагалі не міг нікого кохати. Він світить іншим і не відчуває це світло.

Вона хотіла утихомирити його, але полюбила хулігана. Вона відчувала себе винною перед ним. Це не вона його врятувала, а він її. Він врятував її від порожнього одноманітного життя, в якому нема чого згадати. Він один її смішив.

Колись їй здавалося, що дитина зміцнить їхню родину. Тепер вона розуміла, що він просто не зможе полюбити їхню дитину. Він не чоловік і батько, він артист. Це було б неправильно і щодо нього, і стосовно майбутніх дітей. Він її велика дитина.

Він прийшов додому з винною і щасливою усмішкою.

– Я закохався, – сказав він із безтурботністю, ніби говорив це не дружині, а найкращому другові.

Вона не знала, що відповісти. Обурення, гордість, образа заважали їй і готували жорстку відповідь. Він без неї пропаде, не буде халтур та ролей.

Проте вона вперше за довгий час бачила його щасливим. Він ніби знову грав і вимовляв монолог, а не розмовляв із нею. Вона побачила ті палкі очі, в які закохалася.

– У вас щось було? – спокійно спитала вона.

– Я не можу тобі зраджувати, тому й сказав тобі.

– Молода?

- І неймовірно гарна, - з наївним нахабством додав він.

– Нікому не потрібен старіючий невизнаний актор. Ти ще повернешся до мене.

– Ти мене приймеш?

– Приходь.

Вона далеко не була сторонником вільних відносин. Проте перед нею стояв він справжній, неприкаяний хуліган. Він дарував їй щастя, і вона не могла бути йому перешкодою. Їй одночасно хотілося й того, щоб у них щось вийшло, і щоб він таки повернувся.

Він міцно обійняв її. Більше не було слів. Він міг тільки піти. Він пішов назустріч своєму щастю. Так виходять через лаштунки на театральні підмостки.