«Про життє» Кіри Муратової

Сьогодні в рубриці «Про життє» ми згадуємо цитати великої української режисерки Кіри Муратової.

«Мені байдуже, де жити, якщо там можна працювати».

«Рим для мене – це сон, міраж. Найсновидніше місто».

«Мистецтво діє дуже короткий термін. Ти прокидаєшся вранці і поступово відходиш від того, що на тебе подіяло вчора. Кажуть, у якійсь країні показали фільм «Броненосець «Потьомкін» — і трапилася революція. Але це не правило – просто збіг».

«Я стежу за новинами. Щоправда, іноді йду в іншу кімнату, бо стає гидко».

«Я ненавиджу війну. Я взагалі не розумію, як це можна — у ХХІ столітті вбивати один одного. Це має бути заборонено, як людожерство. Хоча людожерство я ще якось можу зрозуміти, бо голодні люди їдять як тварини. Але війна – це огидна річ. Ні заради якоїсь території, навіть якщо ти назвеш цю територію батьківщиною, ми не маємо права вбивати один одного».

«А що ще є, окрім своєї точки зору? Та нічого, насправді. Тому що все одно до цього повертаєшся — до своєї точки зору».

«Мені нудно говорити марно. Слова я люблю, коли вони потрібні – у мене всі фільми красномовні. Я хотіла б зняти німе кіно, але не можу, не вмію».

«Я зараз не говорю, що я режисер. Кажу: я була режисером. Це було абсолютне почуття задоволення. Як наркотик, як пристрасть, як кохання. Звісно, це щастя. І дуже нервове перемежування: то погано, то добре. Потім погано і знову добре».

«У моєму нинішньому фізичному стані я могла б знімати кіно, тільки якщо була б мільйонеркою або якби я мала спонсора-мільйонеар. Так, щоб чотири години попрацювати, а потім піти поспати і полікуватися».

«Людське життя – страшне. У ньому є багато всього хорошого, і вона може по-різному скластися, але страшне. Ти багато не знаєш заздалегідь: не знаєш себе, не знаєш, що помиляєшся, не знаєш ціну своїх вчинків. Ти постфактум щось розумієш про свої попередні провини. Запитуєш: а чого я тоді про це не подумав? А ти не міг подумати. У тебе не було для цього мізків чи почуттів. Не може щеня розуміти те, що розуміє доросла тварина».

«Я ніколи не хотіла працювати в театрі, навіть у найгірші часи, коли мене звідусіль виганяли. Це ж не фіксується на жодному носії, це все йде в пісок. Мені подобаються речі, які існують, крім мене».

«Найпрекрасніше життя з найпрекраснішою любов'ю все одно закінчується смертю. І хворобою».

«Я дуже люблю дивитись чуже кіно: була виробником, а стала споживачем. Напевно, це захисна реакція організму. Він вважає, що це шкідливо мені — писати, займатися кіно. Як червона лампочка спалахує: не треба».

«Попроси мене назвати десять найкращих режисерів — а я й не знаю, що сказати: раптом когось пропущу. І чому десять? Чому, бляха-муха, десять? Ну хто це придумав?»

«Мені надзвичайно подобаються ті, хто якось не вписується у світ, усілякі оригінали та добрі нонконформісти. Зі злими диваками мені нудно. Але коли кажуть, що я не люблю людей, це мені незрозуміло. Я не кішка і не Господь Бог, щоб любити людей взагалі. Щоб їх так любити, треба бути або зверху, або знизу, а я — поруч».

«Мистецтво захищає від хаосу, навіть показуючи хаос».

«Правда переважно жахлива, болісна, смертельна. Побачити її - означає померти».

«Я багато чого ціную з чужого, але мені так не хочеться. Навіщо? Адже все вже зроблено. Це як із літературою. Чим краща книга, тим менше мені хочеться за нею щось зняти. Вона цього просто не потребує. Мені треба навпаки, щоб там були якісь вади, незакінченість, щоб я це доробила, змінила».

«Мої фільми - це мої лінії обличчя, мої пристрасті, страхи».

«Розповідати, як знімається кіно, це безглуздо. Це як би ви стали розповідати мені, що таке кохання».