Уривок з книжки «Рідні землі. Історія Європи через особисте сприйняття». Тімоті Ґартон Еш

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Віват» вийшла книга «Рідні землі. Історія Європи через особисте сприйняття». Тімоті Ґартон Еш.

Публікуємо уривок для ознайомлення.

Про книгу:

Перед вами книга про Європу в розрізі часу, зібрана з фактів, споминів, щоденникових записів, уривків розмов автора з лідерами європейських країн і звичайними людьми. Книга, через яку видатний «історик сьогодення» веде із читачами важливий діалог про невизначений тривожне майбутнє рідних земель. Чим є сучасна Європа? Чи легко сьогодні бути європейцем? Куди рухається континент і яке майбутнє на нього чекає? Чи можна стверджувати, що в Європі після закінчення Другої світової війни насправді запанував такий довгоочікуваний мир? До яких наслідків може призвести брутальна повномасштабна війна, розв’язана Путіним 2022 року проти України? До чого спричиняться Брекзит і відкат від демократії в Угорщині та Польщі? Чи не очікує нас зведення нової «залізної завіси» і нова конфронтація європейських народів? Відповіді на ці питання можуть видатися читачеві неоднозначними, але вони водночас змушують глибоко замислитися над сучасним і майбутнім Європи. Книга розрахована на істориків, публіцистів і широке коло читачів, які цікавляться сучасною політикою.

Про автора:

Тімоті Гартон Еш (нар. 1955) – британський історик; автор книг і статей, присвячених політиці й сучасній історії Центральної та Східної Європи. 2005 року увійшов до переліку 100 найвпливовіших людей світу за версією журналу Тіmе.

Уривок:

ЦВЕЙҐ І ПОВОРОТ ДОНИЗУ

Зі вступом у друге десятиліття ХХІ сторіччя в суспільстві почалися розмови щодо книги австрійського письменника Стефана Цвейґа під назвою «Світ учора» і підзаголовком «Спогади європейця», написану у вигнанні під час Другої світової війни. Мрійливо й сумно згадавши про Європу — цю «справжню батьківщину, яку я обрав своїм серцем», — Цвейґ уважав її втраченою назавжди. Епіграф до останнього розділу, взятий із шекспірівського «Юлія Цезаря», засвідчує: «Сонце Риму сідає. Наш день минув». Цвейґ закінчує розповідь тим, що Британія оголосила війну нацистській Німеччині, але золотий вік, який він оспівує у своїй розкішній прозі, стосується Європи не до 1939-го, а до 1914 року. Для письменника це — Європа перед Великим падінням.

Ніколи я більше не любив нашу стару землю так, як у ті останні роки перед Першою світовою війною, ніколи більше не сподівався на європейське об’єднання, ніколи більше не вірив у її майбутнє, ніж у цей час, коли ми думали, що краєчком ока побачили новий світанок. Але насправді це вже був вогонь світової пожежі, що наближалася.

Чому у 2010-х роках люди знову звернулися до книги Цвейґа? Чи тільки тому, що 2009 року її було перевидано в новому англомовному перекладі? Чи тому, що розгледіли в меланхолійних мемуарах пророчі знаки для світу, який знову опинився на межі катастрофи? Австрійсько-німецький прозаїк Даніель Кельманн зазначає: популярність книги «багато говорить про наш час, наші страхи, наші відчуття — що, можливо, щось безповоротно наближається до кінця».

Коли впродовж 1941—1942 років Цвейґ писав мемуари, перебуваючи в еміграції спочатку в Сполучених Штатах Америки, а потім — у Бразилії, то був цілком упевнений: щось уже закінчилося. Однією з назв, яку він запропонував перекладачеві своїх творів іспанською мовою, було «Роки, які не повернути». Попри те, що автору тільки-но виповнилося шістдесят, він, австрійський європеєць єврейського походження, був сповнений трагічного фаталізму. Ми не можемо точно знати, чи він уже думав про самогубство, відшліфовуючи рукопис у кінцевому пункті свого вигнання — зеленому бразильському місті Петрополіс. Але, поза сумнівом, знання про те, що Цвейґ і його дружина Лотте в лютому 1942 року лише через кілька днів після відправки остаточного машинопису вчинили самогубство, випивши отруту, додає нашому читанню трагізму.

Коли читачі повернулися до мемуарів Цвейґа, Європа вступала, за російським висловлюванням, у «часи смути» або те, що деякі оглядачі називали «полікризою». Подібно до висхідного повороту, який почався приблизно 1985-го та набрав обертів після 1988 року, низхідний поворот, що почався десь 2005-го та набрав швидкості з 2008 року, складався з багатьох різних елементів. Голосування Франції та Нідерландів проти європейської конституції 2005 року; фінансова криза 2008 року, що переросла в першу з кількох хвиль кризи єврозони; захоплення Росією частини території Грузії 2008-го та Криму 2014-го; криза біженців 2015 року та справа «Шарлі Ебдо» того ж року; зростання популізму в Угорщині та Польщі; референдум про Брекзит у Британії 2016 року; прихід Дональда Трампа до Білого дому 2017-го; пандемія ковіду-19, яка охопила Європу 2020 року; а також війна за поновлення колонізації, що її Путін розв’язав проти України в лютому 2022-го — у кожної із цих подій були свої окремі причини. Проте, як під час повороту на краще, так і тепер у випадку низхідного повороту різні елементи взаємно посилювали один одного.

1980-го року різноманітні політичні курси й особисті риси Горбачова, Рейґана, Тетчер і Коля зрештою взаємодоповнювалися. Імпульс щодо створення єдиного ринку Західної Європи, що йшов із Брюсселю від Жака Делора, посилив притягальну привабливість «Європи» для людей за «залізною завісою». Звільнення Центральної та Східної Європи й об’єднання Німеччини надали подальшого могутнього імпульсу західноєвропейській інтеграції. Результатом цього стала висхідна спіраль розвитку.

2010-го року криза єврозони викликала в Німеччині появу євроскептичної популістської партії «Альтернатива для Німеччини», яка згодом здобула ширшу підтримку через спротив напливу біженців 2015-го. Вона експлуатувала негативні стереотипи щодо мусульман, уже поширені у відповідь на терористичні акти ісламістів після 11 вересня; новим прикладом стало вбивство на початку 2015 року журналістів французького сатиричного журналу «Шарлі Ебдо». Путін підтримував західноєвропейських популістів, що виступали проти імміграції, а деякі з них висловлювали захоплення Путіним. Під час референдуму про Брекзит учасники кампанії за вихід із Союзу, пояснюючи, чому Велика Британія має покинути ЄС, який прямує до краху, наголошували як на стані єврозони, так і на кризі біженців. Трамп схвально поставився до Брекзиту, а прихильники Брекзиту вихваляли Трампа. Економічні труднощі, спричинені пандемією ковіду-19, посилилися через різке зростання цін на енергоносії та харчові продукти внаслідок війни в Україні.І так тривало й надалі; кожен негативний розвиток подій підсилював інший.

Повномасштабне вторгнення 2022 року в Україну російського диктатора, який володіє ядерною зброєю, нагадує апокаліптичний морок останніх розділів книги Цвейґа. Ба більше: на початку 2020-го року були дні, коли я почувався своїм нібито центральноєвропейським предком Шолемом Ашем, який наприкінці 1930-х писав другові Цвейґу: «Здається, ми вступаємо в період мучеництва… Ми маємо прийняти долю такою, якою вона буде». Проте я пишу цілком в інакшому дусі.

Остання частина моєї книги називається «Нерішуча», а не «Провальна». Чимало наступних розділів закінчуються знаком питання. Ми просто не знаємо, чи триватиме надалі занепад останніх років, чи відбудеться розворот назад, можливо, навіть станеться повномасштабне відновлення та подальший прогрес. Але ми точно знаємо: результат залежатиме від нас — європейців, які живуть сьогодні. Тож потрібний нам дух — це не покірливість Цвейґа, а рішуча непокора, виявлена іншими письменниками часів Цвейґа, які продовжували боротися (пером і голосом) за те, у що вірили, за світанок, який настане навіть після найтемнішої ночі.

Зрештою, коли б Стефан Цвейґ прожив іще три роки, то побачив би звільнення своєї рідної Австрії. Ще за дванадцять років, у сімдесятип’ятирічному віці, міг би стати свідком того, як після укладення державної угоди 1955 року щодо Австрії, його улюблений Відень стане столицею незалежної, демократичної та мирної республіки, частини Європи, яка незабаром почне перезнімати старий фільм «Рим» на новий лад, за домовленістю з усіма сусідами й живучи на свободі.