Гармати кличуть знов до бою... та інші вірші. Іван Сидорчик

Гармати кличуть знов до бою... та інші вірші. Іван Сидорчик

ГАРМАТИ КЛИЧУТЬ ЗНОВ ДО БОЮ

Гармати кличуть знов до бою,
Зусюди б*ють, як батоги,
А в нас – уже нема набоїв,
Лиш дика лють до ворогів
Та ще, позаду, Батьківщина
В саду, що раптом спопелів,
Та мати, що заждалась сина –
Ікона нашої землі.

Гармати знову звуть до бою;
Луна команда йти вперед,
Хоч в нас уже нема набоїв
І ми, прощаючись  з тобою – 
За  автомати знов беремсь.

Хоч в нас уже нема набоїв;
Ще з ночі вистріляно все.
Та ждем, зітхаючи з тобою,
Що хтось їх ще та підвезе
Й тим самим сили нам подвоїть.
Дасть заступити світ стіною
Від ворога, що, ген, повзе…


РОТА

Війна й сумно долі в окопах
Вкриває кривава роса,
І в ній, поріділа вже рота,
Мов птах, відліта в небеса.

Хоч в декого з серця ще й лине, – 
Мов прапор, злина раз по раз:
Вертайтеся, хлопці, живими, –
Вітчизна чекає на вас!

Та в воїнів є ще робота;
Нападник іще не відповз,
Отож не хитається рота,
Мов воду – втира свіжу кров

У вибухах вбивчого грому,
Де все ще луна раз по раз:
«вертайтеся, хлопці, додому, –
Вітчизна чекає на вас»

Де луплять ворожі гармати,
Й зусюди летить чорний сніг.
Й не хочеться хлопцям співати,
Що ще дочекаються їх…

ВНУКИ

Літо доспіває, вже в зеніті
Струшує меди з своїх долонь:
Гори яблук на столі й на вікнах,
І жде баба внуків у село

Із міських, задимлених асфальтів,
Де й трава вже рідкість – ну а тут
Від рясних, в росі, яблукопадів
Й роздуми вже зоряно цвітуть.

Хоч біда у баби, справжня мука
Віднедавна поселилась тут:
Яблук вдосталь, та немає внуків –
По містах тепер вони живуть..

ПІСНЯ

Признатись,-   сором,  наче  п’явка  ссе.
Коли  десь  на  весілля  потрапляю,
І  в  тому  гулі  глохну  від  пісень,
Яких  уже  давно  не  пам’ятаю.
 Й  хоч  хтось втіша «‎Журитися  не  слід!» -
Я  б  у  сльозі  у  власній  утопився;
На  мене  кисло  дивиться  весь  рід –
Мов  каже,
Що  в  мені  він  помилився.
 Й  відводить  очі, гублячи  слова.
Й  стає  мені  в  тім  велелюдді  тісно.
А  все – моя  немудра  голова,
Що  в  суєті  забула  рідну  пісню.

ДІСТАЛОСЬ ВСІМ ВІД «БРАТНЬОЇ» ЛЮБОВІ…

Дісталось всім від «братньої» любові,
Яку несе Москва в усій красі;
В санбатах від побаченої крові
Геть сиві санітарочки усі.
Й, бува, здається їм, що то лиш сняться
Скалічені солдатики в бинтах.
Й чомусь уже не хочеться сміятись
Дівчатам у їх молодих літах.
Й, не стримуючись, по кутках ридають;
До дзеркалець припавши крадькома,
З жалем свої сивини розглядають,
Якими їх позначила війна…
 

ЗЧОРНІЛА БЄЛГОРОДЩИНА
 
І знову з белгородщини летіло *;
Підступно стерто ледь не пів села.
Тож Бєлгородщина уже не біла,
А чорна від біди, що принесла.
 
А орки все хизуються війною,
Та й чим іще хвалитись можуть там,
Коли в них замість серця під полою
Лише крива шаблюка та аркан…
 
   * Під час теперішньої війни, розв*язаної 
московитами, чимало обстрілів території України 
здійснюється саме звідти.
 
 
НЕПІДНЯТИЙ ТЕЛЕФОН
 
Там, де в димах стікає кров'ю фронт
І все святе вже вибили гармати, – 
В окопі дрібно дзвонить телефон,
Та вже нема кому його підняти.
 
Лиш стогони чиїсь із полинів
Та в мареннях пригадана ще мати,
Яка ще й досі сина жде з війни,
Але кому тепер про те сказати?!
 

ДИТЯЧІ МАЛЮНОЧКИ 
З розповіді фронтовика
 
У бліндажі, де вже неначе
Й нема проклятої війни,
Висять малюночки дитячі,
На котрих ми, усе ще ми.
 
І коли знову йдем в атаку,
Встаєм в вогні на повен зріст –
То замість сльози витирати
Пригадуєм родинний лист,
 
Де все близьке й святе. Й неначе
Нема проклятої війни,
І на малюночках дитячих
Усе ще ми, усе ще ми…

ЗАМІСТЬ СМИЧКІВ УЗЯВШИ АВТОМАТИ…

Ну що тут скажеш, що вже вдієш, брате? --
Зведися духом, витри піт та кров
На зло риблудним ворогам проклятим; 
Замість смичків – тепер в нас автомати,
І  граємо ми вже не про любов.

Хоч що не день – рідіє наша рота,
Де села догоряють, мов свічки
Й луна лиш чорна музика з окопів,
Від автоматів, що замість смичків.

Чи відали, що будемо стріляти,
Що раптом в чорне вдягне все пітьма,
І ми, замість коханих обнімати,
До рук своїх візьмемо автомати
Й підемо всі Вітчизну захищати,
Де музики давно уже нема…

В РОЗВІДКУ

«Хто сміливий?» – питає комбат, – 
Ледь приховуючи тінь засмути,
Адже зна, що дороги назад
В хлопців може уже і не бути.

«Не наказую, лише прошу,
Бо і сам там не раз був, тож знаю,
Який колір в того споришу,
Що попереду там вас чекає».
Й обніма всіх вже сивий комбат,
Ледь згасивши в собі тінь засмути,
Адже зна, що дороги назад
В хлопців може уже і не бути,
Як  в тих зір, що, ген, впали з небес,
І в димах, що наспіли, не сяють.
Піднімаються хлопці – і вже,
Наче тіні на стежці зникають.

де таки ворог близько уже
Й оглядатися не випадає,
Хоч впадуть всі, мов зорі небес,
Та не раз ще засяють, засяють…

ОБЕРІГ

Це лихо й справді люд, мов ліс, вихитує,
Мов дикі бурі ліс впродовж століть;

Згоріла хата, й тільки слоїк з квітами
На  її місці на столі стоїть. 

Мов оберіг святий від діда-прадіда,
Що і у пащі дикого вогню,
На крилах пам*яті всім нам нагадує,
Що наш народ ніхто ще не зігнув.

І хай не зразу – та, усе ж, відродимось,
Шаблями освятивши землю цю.
І вкотре вже, зітхнувши, знов підводимось

У хмарі смертоносного свинцю..
 

Наблизим волі день, хоч зло розхитує
Нас, наче буря бір ледь не щодня;
Й зведемося – адже ще душі з квітами
Навіть в хатах згорілих пломенять…

ПРИОРІТЕТИ

У тої зарази 
Нема й унітазів;*
Все тратять на зброю
І …сунуть війною.

Кажуть, «на коні»,
Насправді ж -- в г…і!

Прим.* - вояки окупаційних військ крадуть в Україні і вивозять до себе у вигляді трофеїів навіть звичайнісінькі унітази, вирвані «по живому» із людських вбиралень.  Але, як не дивно, при тім кошти на новітні озброєння та війну у тій країні є.


ТАНЦІ НА ГРАБЛЯХ
 
Хоч ґуль немало вже в нас на лобах,
І вже не раз пекучий сором мучить,  –
Та й далі ми «танцюєм» на граблях;
Нічого, схоже, нас життя не учить.
 
І як, скажіть, позбутися цих бід?
І як навчитись жити нам, як люди?
Коли проб'ємо отупіння лід
Й на ті «граблі» вже пертися
                                        не будем?! 

МАМИНА НАУКА

Наука мамина не в'яне, 
Не і понині пломенить:
Остерігайтесь слів поганих,
А добрі – й сто раз повторіть.
Бо світ наш тому й світом зветься,
Хоч іноді, бува, й гірчить,
Доки в нім є слова від серця,
Доки в нім є щось від душі.

Такою є наука мами,
Що мов та зірка пломенить:
Остерігайтесь слів поганих,
А гарні – й сто раз повторіть…

                  * * *
 
Ще мариться голос зозулі,
Що пророкував нам літа,
А тут – лише  снайперські кулі,
Що з свистом в окоп наш летять.
 
Й, відпавши на мить 
від прицілу,
Питає охриплий комбат:
«Ну як ви, хлоп'ята, ще цілі? –
Ще зможемо повоювать?»

Й, почувши, як десь 
                          на гармошці
Рве душу в кутку гармоніст,
Вкладає прив'ялу волошку
В свій ще недописаний лист.
 
А пісня та кличе в минуле,
З якого все ще доліта
Й приглушений голос зозулі,
Що пророкував нам літа…

ВИБІР

Всього ще буде в нас:
Вікторії і втрати
Не раз ще обпечуть на протяжних вітрах,
Та, грішному мені,
Все ж хочеться стояти
Наскільки й сили стачить – 
На стороні добра
І йти лише на світло
В пітьмі кромешно-чорній,  – 
Туди, де промінь сонця пророче пломенить;
Не гоже ж бо на все дивитись лиш з балконів,
Тим більше, що живемо
Всього лиш якусь мить…

Із збірки віршів БАЛ ХРИЗАНТЕМ. І. СИДОРЧИК

* * *
Для щастя треба небагато,
Всього лиш трішки доброти.
Аби в душі цвіло, – для свята
Хоча б дорогу підсвіти
В думок правічнім страхоліссі,
Що всі надії відбива,
Хоч іноді вже й не до пісні,
Й потрібні губляться слова…
* * *
Не судім про цей світ надто строго,
Де і справді ми всі – як трава,
Адже в нашім житті, слава Богу,
Ще трапляються справжні дива.
І цвіте, як волошка у житі,
Пресвята наша Київська Русь.
Й, попри все, іще хочеться жити,
І хоч сумно – всміхатись комусь!..

ЗРАНЕНИЙ

Зранений вояк не плаче;
Не закляк в біді своїй,
Хоч і зшитий, наче м*ячик, –
Знову на передовій
Між своїх, в окопах, хлопців,
Побратимів бойових,
Що лише одного хочуть – 
Миру для осель своїх.
Тому й рушили до війська,
Коли ворог завітав,
Хоч, по-суті, ще хлопчиська,
Й бій – одна із їх забав,
Де весь час  снаряди й міни,
Переорюючи тишу,
тіло рвуть, немов ожинник,
Тільки в сотню раз страшніше. 
Тож вже звикся і не плаче;
Поміж сивих прапорів,
Знов стрибає, наче м*ячик – 
Постарались лікарі!..

РВЕТЬСЯ ТИША…

Тиша рветься, як та павутина,
Гул сирени дійма знов і знов;
Спалено ледь не пів-України, –
Ось така вона «братська» любов.
Ось такі вони, «дружні» обійми;
Полинами наскрізь проросли,
Бо за ними лиш війни і війни:
В нас на шиях – чужі постоли.
Бо кортить іще нас придушити,
Затоптати так хочеться їм
І все добре, що є на цім світі
У кишеню собі положити,
Ще й «по-братськи» всміхнутись при тім.

Тому й тиша – немов павутина,
Й знов сумні прапори лопотять;
Адже хмарами на Україну
Із Орди й зараз стріли летять…

                       2014 – 2023 р.р.

Із зб. ПО ТОНКОМУ ЛЬОДУ

                    * * * 
В нас страхів навганяли багато,
Торочили не раз і не два
Про підступність Америки й НАТО.
Хоч насправді стріля в нас Москва,

Де не вивітривсь ще дух Батия,
Звідки зирить й тепер Чингізхан,
Бо по-іншому жити не вміє, 
Тож і досі  не затишно нам.

В нас страхів наплодили багато,
Ще і досі торочать, бува,
Про підступність Америки й НАТО,
Хоч насправді стріля в нас  Москва*…


     * Мається на увазі анексія Росією українського Криму, розв'язання нею кривавих конфліктів у Чечні і Грузії, спровокована та підтримувана й досі братовбивча  колотнеча у  нашому Луганську та на  Донбасі.
                                                Грудень 2020 р.
                 
  
А МОСКАЛЮ ВСЕ МАЛО
 
А москалю все мало, мало й мало, –
Йому й понині спати не дають
Грузинські вина й українське сало, 
І він мечем окреслює свій путь
В поля пшеничні, у сади зелені,
З ведмежих лігвищ виповзши на світ,
Аби і далі всіх тримати в жмені,
Під чоботиськом своїх підлих літ.
Але нехай ординцеві не сниться
Мандрівка легка з бурдюком вина,
Бо  в нас ще й досі воля пароститься
Й завжди знайдеться шабля замашна!..
 
      * Осінь 2021-го, восьмого року чергової російсько-української війни.


До українців
 
Мій народе, я одного хочу,  
Над усе бажаю, –  не втаю: 
Нехай час тобі відкриє очі,  – 
З клітки душу випустить твою
Й, мов мару, зірве з тебе кайдани – 
Щоб ти, вільний, врешті заспівав.
Недаремно ж ти на всіх Майданах,
Кров'ю обливаючись, вставав!..


 
ОБОРОНЦЯМ НАШОЇ ВОЛІ 
 
Хоч убийте, не можу забути
Подвиг тих, хто ще в юні роки,
Не вагаючись, рушив під Крути –
Рятував світ від більшовиків.
 
Не відмахуйтесь, люди, не треба,
Бо ж не всі тоді вийшли із хат,
Аби наше усміхнене небо
Захисти в бою від «робят»,
 
Що з московських боліт 
                                  прискакали,
Нагостривши свої постоли,
Аби ми повік волі не знали 
Й далі в ярмах чужинських гнили.
 
Хоч убийте, не можу забути.
Та і вам це зробити не дам;
Пам'ятаймо про тих, хто під Крути 
Йшов на смерть, 
                   не скорившись катам…


До Т. Шевченка

Ото тобі честі, Тарасе, а ти і не радий,  –
Сам цар тебе, бач-но, увагою не обійшов;
Погнав з України – без права писати і малювати, – 
Який бо ще нелюд страшнішу покару знайшов?!
А все непокора – уперта душа бунтівнича!
А все твій талант, чи то вже безталання твоє?
І в зранену душу вужем прокрадається відчай,
Остання надія, неначе туман розтає.
Довкіл обступають степи, наче ситі верблюди,
Піски і піски. Й пересохла руда ковила.
Отак тебе, батьку, виводило лихо у люди,
Такими стежками обпалена Муза вела!..


ТВЕРДЬ

Чую від дрібнотечі не раз, 
Що слова, то не твердь під ногами,
Тільки ж ворог, припершись до нас,
Нищить першими книги і храми.

Сіє в душах отруту завжди
В намаганні зробить нас хохлами,
Бо безмовні – що квіт без води;
Із землі хоч і пнеться, та в*яне. 

Отож навіть в годину біди,
В провожаті покликавши й пам'ять, 
Одзиваймось на голос родів,
Щоб завжди мати …твердь під ногами…

ВІЧНЕ

Допоки в далях серпанкових,
Під ясним сонцем, що встає,
Ще чути українське слово  –
То доти й Україна є,

Витьохкує під небесами,
Дівчатком милим у танку,
З своїми щирими піснями
У калиновому вінку!..

Тож Рідне, материнське слово,
Мов квіт, плекаймо між людьми
Й в найдальших далях серпанкових,
Бо доки є воно – є й ми!..

«НЕ РОСТЕ СВОБОДА НА ДЕРЕВАХ»

Осяйнуло якось в місті Лева,
Де в усіх куточках давнина:
Не росте свобода на деревах, –
На шаблюках дозріва вона. 
Підніма з колін тіла і душі,
Для польоту множить силу крил;
То чому ж ми в наймах гнутись мусим?  – 
Хто такого нам наворожив?

Який нелюд й з-за якого тину,
З своїх вух іще й не збивши тлі,
Пнеться знов зігнути Україну, –
Дума, що в нас з дерева шаблі?

Що припне нас до своїх улусів,
Насукавши пут з козацьких крил?..
Хто сказав, що ми коритись мусим? – 
Хто й коли нам ярм наворожив?!!

Тільки ж знову зацвіте калина,
Торкне душ з-під кожного вікна
Й скаже: була й буде Україна,
Бо у серці кожному вона!

Вкралось в записник із  міста Лева
Де в усіх куточках давнина:
Не росте свобода на деревах, –
На шаблюках дозріва вона. 


Читати також