Євген Плужник

Витончений світ Євгена Плужника полонить одвертістю й вишуканою простотою, його зболений голос роз’ятрює серце, його шукання й сумніви щодо епохи зношених фраз й уживаних чеснот виявились несумірними з офіційними уявленнями про ідеал людини.

Плужникові поезії, есенції роздумів і почуттів, зовні врівноважені — ніби тихе річкове плесо. Проте стабільність і позірна статичність приховують рух, невпинну боротьбу, вщерть наповнену чашу буття, його пульсуючі «червоножили».

Інтелектуал, він умів упорядкувати ментальний «кордоцентризм», притаманний українству, умів, не знаджуючись принадами поверхових явищ, виявляти істотне, судити про нього після тривалого опробування та осмислення. Очевидно, тому його поезії невелемовні, малоформатні, часто афористичні. 

Автор знайшов свій кут зору між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у суть максимально окресленої трагедії та ліричною тональністю, що складали основні силові лінії стильової домінанти його творчості — неореалізму. Особлива увага надавалась у віршованих текстах деталі, що виявлялась набагато промовистішою, ніж сумлінне монотонно описове ковзання поверхнею явищ.

Екзистенціальність Плужникової лірики виявляється не тільки у відповідній філософській наповненості мотивів смерті, трансцендування, існування, самотності, простору та часу, творчості, мовчання, а і в специфіці художніх образів, яка полягає в питальності як «приторку» до сутності речей і в мовчанні як розумінні незбагненності цієї сутності.

Біографія

Твори

• Вчись у природи творчого спокою
• Для вас, історики майбутні
• Річний пісок слідок ноги твоєї

Критика

• Барви Плужникової поезії
• Кроки Євгена Плужника по шляху «дегуманізації мистецтва»
• «Навчись тишини...»