Барви Плужникової поезії
Тетяна Солодовник
Природне слово поета вражає глибиною, ваговитістю — й водночас притаєністю, потойбічністю. Воно жадібно вбирає з «трепетного і тьмяного» світу «ввесь безмір світотвору», прагнучи ущільнити, оформити невиразні відчуття і передчування, «з хаосу душі створити світ», осягнути «... Все те, що не дається мові / Й не потребує олівця». Підкреслено лаконічність, слів стриманість барв — «Коли рядкам якимсь звіряти душу, — / Тільки таким!».
Споконвічне співіснування темряви й світла набуває у Плужника неповторних рис: «І що ясніший я, то мушу / Усе темнішу тінь тягти...». «Всю ворожнечу потойбічних сфер» увібрали «чорні та безокі» ночі, незвідані глибини «темної безодні», «вулиць провалля чорне». Темне, а надто чорне, безмежно розширюють простір поезій, символізуючи страх невизначеності, бездонність, уразу; настрашене око блукає серед первісного хаосу, наштовхується на незборимі перепони, відчуваючи: ясне світло десь поруч, — і раптом знаходить його в лоні «стомлених ланів», «неораних нив», зрошених слізьми та кров’ю, запліднених тяжкою працею. Ось виникає «безбарвне» світло, спочатку непевне й слабке, воно збирається на силі — й земля постає «в новому світлому убранні». Відступ темряви ліричний герой святкує з подругою — «... світлою такою, / Як голос флейти над рікою...». Злиття переможного світла з ясною прозорістю ніжних звуків знаменує погідну радість життя, часинку безхмарного щастя.
Помалу світлі речі набувають чіткіших обрисів, стають більш визначеними, сконцентровуючись у білу барву. «Білий шум» першотворення спадає на землю, розбитий на «дрібні перлові краплі». Білий стає кольором усамітнення («...На самоті в своїй кімнаті білій...»), страждання («заспокійливий халат сестри», «павутинки білі» у волоссі), загибелі (кокаїн). Сивина розповідає про важкі втрати, випробування, нею мічені люди носять у серцях задавнений вселюдський біль: «Може, й поети лиш ті, / Що за юнацтва вже сиві...». «Пороша біла», сивина — лише провісник того страшного пекучого холоду, що наближається — як «перший у жовтні сніг». І ось на снігу вже стигне кров «з чиєїсь ранки»; жадібно поглинаючи життєві сили: «горять сніги», «пустиня снігова» підноситься в своїй жорстокій нездоланності, засліплює «байдужий зір».
Відокремивши світло від темряви, біле від чорного, переживши трагедію першотворення, ліричний герой починає вивчати довкілля, розфарбовувати первісну скупу графіку. Чорне й біле змішуються в сіру барву: від «сіренького світанку» «сіро нидіє ранок в вікні»; у сірий день «сіра мжичка за вікнами» кропить «землю від утоми сіру», сірі вулиці, доки «сірий смерк» не вивершить цей вічний шлях, яким, «збиваючи куряву суху і сіру»; йдуть і зникають у безвісті безгомінні «сіренькі, маленькі люди»: «Знаю, сіренький я весь такий, / Мов осінній на полі вечір...». Тут «сіренький» — колір буденності, звичайності, тихого життя «в собі» й — безпритульності, болючого усвідомлення власної нетривкості, мізерності, безперечної підлеглості могутньому законові світобудови. Поряд з «тихенькими» силувано бадьоряться людці «безбарвні» у сірих костюмах, сліпо вважаючи себе всевладними, не відчуваючи, що їхня «рівновага» умовна — земля «все-таки обертається!».
Сліпуча сірувато-біла барва виринає з утаємниченого дивосвіту ночі, виблиском усієї дивовижної пишноти вічності:
а човен — як срібний птах!.. Засинений осінній небосхил
слова, коли серце повне! Падучі зорі, — наче сіє тесля
люблю дивитися, як креслять Сріблясту тирсу з-під огнистих пил...
Відшліфована тисячоліттями, бринить срібна коса й нездоланною лавою торкаються Дніпра «сріблясті перепони».
Поетів світ, тривожний і вразливий, якийсь невпевнений, крихкий, ніби може набути довершеності, чіткості. Чи то «димок цигарки», чи «порох над яром», чи «дощова густа і рівна сітка» заважають роздивитись, вливають інші барви, заперечуючи саму можливість визначеності й знаності. «Марево бліде», «морок сивий», «мляві тіні» поволі минають, «віє вітер туманом», «туманиться обрій», «мла стає на морі». Збентежений, герой ховається в нечіткі обриси, з осторогою відчуваючи «в смерковому міражі» наближення чогось жахного й невідомого.
Хто запевнить, що проясниться блакить,
Що Голландець у тумані не летить, —
Невидимий, невпійманний корабель,
Чорний вісник з невідшуканих пустель.
Вдивляється і прагне повірити, що «... туман пливе, бреде над полем, / за хвилину сонцем розцвісти...».
Щедрий, життєдайний колір «налитих сонцем жнив», «золото пшениць» символізують викінченість, досконалість стану природи. «Золота трава», «вересень злотавий», «осіння позолота» на художньому полотні уявляються пульсуючими згустками енергії, що збільшуються, линуть угору, до сонця, яке їх породило, запалюючи «обрій золотий». Але якоїсь миті нестримний припиняється — і жовтий колір втрачає свою наснагу, помалу остигає в поті «жовклої трави», «падає з дерев пожовкле листя». Всеохоплююче «в’ялення, згасання», торкає «пожовклі клавіші», «пожовтілі» сторінки, іеніють рідні голоси. Жовтому кольору в Плужника властиве багатство відтінків, він є або знаком піднесеної відстороненості, недосяжних мрій («далі золоті»; «...Золоті, далекі Таїті... Заповітна земля!..»; «...В злотосяйнім блискучім убранні / Плинуть інші далекі світи...»), або дорогих інтимних спогадів, зігрітих любов’ю: «...А там десь солома дахів...». Коли з жовтого поступово витікає «золото», той стає кольором тліну («жовтий череп») й небуття: «... І тремтіла жовтава свічка / У блідій восковій руці...».
Насильство, ворожнеча, ненависть руйнують життя, фарбують у червоне світ, знесилюють. Дуже часто в Плужникових поезіях цей колір підкреслено поєднаний з кров’ю: «скривавлений час», «скривавлена путь», «криваві роси», «скривавлений переліг», «червоні дні і роки». Горе тим, хто сміється, не сприймає вбивство як засіб утвердження нового ладу в добу жорстокої боротьби, «...Коли співів чужих сліди / Заливали червоним пивом!». Горе «тихеньким», сентиментальним мрійникам і мудрецям — адже не сховатись від крові, що просочується в найменші шпарки. Хворий на сухоти, митець, мабуть, як ніхто інший, відчував: його залишає життя, разом з кровотечею вичерпуються сили, зникає трепетне тепло. Залишається лише надія на те, що «Мовчки зросте десь новий Тарас / Серед кривавих піль!», стане «родючим гноєм», і все знову відродиться, забуяє нове життя, скроплене найбільшою пожертвою. Людина зросла на землі й пішла в неї, зливаючись у світовому акті творіння:
На землі, від крові рудій, Там, де полягли вони за волю,
Кривава ропа... Буряки тепер для цукроварні.
А тепер там зійшов полин.
Звільнившись від руйнівничої сили зла, очищений колір набуває спокою в прекрасній квітці («дикий мак червоний»). Хоч як парадоксально, Плужників червоний майже завжди висхлий, остиглий, мертвотний: поетове чуле серце навіки запеклося болем усіх стражденних.
Рожевий, навпаки, теплий, емоційний («Шумлять мені якісь рожеві хвилі...», «рожеві зграї голубів»), навіть чуттєвий («Гір снігових блідо-рожеві перса», «...пальцями рожевої ноги Вона вгамовує безодню бірюзову»). Наче улюблений рожевий абажур, «рожеві» образи тамують біль і тривоги зігрівають, заспокоюють, рожеві лелітки окреслюють отой блаженний затишок, де можна зібратись на силі.
На відміну од інших кольорів, зелений уживається поетом граничне конкретно — для означення всього, що наповнює «буття зелене». Він яскравий і насичений, бо йде з глибин землі («ізмарагди нив», «травка зелена», «зелені гори», «темно-зелена м’ята»). Це розкішне буяння сил перемагає руйнацію, вперто долає чорну хлань небуття.
Справді вражає казкова феєрія синього і блакитного — «Блакитний безум! Море підо мною / І небеса — куди не подивись!» Барви ніби й звичні але водночас загадкові, принадливі: «волошки сині», «синьоокий ранок» «синій день» і «вечір синій», «сині вітри», «синє золото води», «синє море», «імлі голубій» розкіш «блакитних рік», «засинений осінній небосхил» «вітрила з синьої парчі» —
... Свята Очам якого! Поривом одним Відкрито вам, розважному й земному,
Усю блакить, всю безвість, всі вітри!
В такі миті ліричний герой отримує відгук «в синій вишині» й «у безодні синій», відчуває умиротворення, усвідомлює власну причетність до таїни незнищенного буття. Дитинна чистота («...А в самої очей немає, — Волошки»), прозорість і вічна краса втілились у цій барві, яка відбиває і вбирає все розмаїття світу. Думка вільно ширяє в блакитному просторі, злітає під «високий дах» земного дому й занурюється в кипінь древніх водоймищ - немає меж пориванням та мріям. Могутні стихії води й повітря дають прихисток стомленій землі, пестять її.
Інколи поет звільняє всю «буйність барв», які грають у веселках, на лусці «барвистих, мов квіти, небачених риб». Строкатий граніт й «амулет строкатий» з камінців, народжені в земних надрах, зачаровують, ще трохи й довкілля «попливе якимсь блакитним сном». На півночі веселка обертається на «високі заграви студені», сліпучо-гарні, але неспроможні торкнутися потаємних струн серця. Рукотворна строкатість — нещира, а тому відразлива. Неодухотворений холодний розум витворить хіба тільки «картаті штани» чи «трикутник яскравий — Плакат «Не топтати газон!» Підкреслена геометрична правильність форм, удаваність вбивають внутрішнє життя кольору, що застигає набридливою плямою.
Час невблаганний — і тьмяніють, мерхнуть кольори, «линяють фарби» Але й у «побляклих килимів» особливий чар, їхня теперішня нечіткість розмитість — ніби відбиток вічності, погляд назад, у глибини давнього хаосу. Вражає й заворожує поета зміна кольору людського обличчя, майже таємниче зникнення його барв: «блідий-блідий», «щоки поблідлі», «покірне бліде своє лице». Блідість є прикметою межового стану — коли опинився на грані двох світів.
Взагалі для Євгена Плужника важливо не точно визначити колір, підкреслити те, що приваблює погляд. Трапляється, він уникає прямо називати колір, немов побоюючись зіпсувати досконалу картину, зруйнувати чар неповторної миті, і вдається до опосередненого кольоропису. «Безлисті каштани», «сосновий у безвітря ліс» і Дніпро, пустеля, що майорить «огнем розтопленої міді», гаї на Пслі, жменя пшона, земля, «затоплена садами», — ось неповторний всесвіт поета, свіжість і розкіш уражень якого зачаровують Виникає нестримне прагнення, звільнивши уяву, полинути в незвідані земш розлоги, підкорюючи простір і час, і повернутися додому, несучи за ремінцями сандаль золотий пісок мандрів.
Інколи кольорові визначення в поезіях Євгена Плужника конкретні, інколи ускладнені, переосмислені. Скупа гама основних кольорів (білий, чорний, жовтий, червоний, зелений, синій), кілька змішаних (сірий сріблястий, рожевий, рудий) допомагають поетові передати власне знання про навколишній світ, узагальнити враження й «кольорові» образи, в яких виявляються Плужникова зворушлива вразливість, емоційність, щирість і гострота відчувань.
Л-ра: Слово і час. – 1998. – № 12. – С. 22-25.
Твори
Критика
