Що відбувається у темряві. Британ Катерина
— Мамо, мамо! — із сусідньої кімнати долинає розгублений дитячий голос. В хаті вимкнули світло, залишаю недомитий посуд і поспішаю до доньки.
— Оленко, ну чого ти? Я поруч. Це лише світло погасло. Зараз поглянемо тільки у нас, чи у сусідів також, — заспокоюю доньку, та разом визираємо із вікна.
Уся вулиця поринула у темряву.
— Мамуню, а що сталося? — не може зрозуміти мала Оленка. Перше вимкнення світла у її житті.
— Мабуть, дроти пошкодилися, бачиш, який вітер здійнявся?
— Мені страшно, — починає хнюпати малеча.— Але ж ми не будемо тепер завжди у пітьмі?
Лагідно посміхаюся, запалюючи свічку, та вмощуюся на дитяче ліжко.
— Ходи сюди.
Донька залазить під ковдру та стискає мене в обіймах.
— Одного разу, років сім тому, коли тебе ще не було, зі мною трапилася пригода, — починаю згадувати я далекий 2022 рік. — Тоді ми ще не були знайомі з твоїм татом, і я жила зі своїми батьками. Тією осінню нам почали вимикати світло декілька разів на день через воєнні дії. Спочатку було відчуття заціпеніння, як у тебе зараз. Але потім почали знаходитися цікаві заняття.
В той час мені не вдавалося спокійно почитати, щось відволікало, або були нагальніші справи. Та ті справи відійшли на другий план, адже потребували світла. За нічого робити, я вперше спробувала — як воно, читати з ліхтариком? І так, майже за три дні прочитала книгу, — усміхнулася я давнім спогадам. — До того ж, кожен вечір мав присмак якихось чарів, таємниці, що одразу розсіюються при яскравому світлі.
Справжнім випробуванням стало відключення на дві доби. Всередині вирували різноманітні відчуття — страх, тривога, несправедливість, відчай, безпорадність. Тоді здавалося, що його ніколи не полагодять. Але саме в той день я зрозуміла, що внутрішній силі та витримці не має меж. І якось... прийняла обставини.
— Яке ж було полегшення та відчуття вдячності, коли все налагодилося. Тому не сумуй, разом ми все подолаємо, а поки можу прочитати тобі казку, як тоді, сім років тому, читала сама. Тільки-но ліхтарик знайду, — підморгнула я доньці.
В дверях почувся скрежет ключів — повернувся з роботи чоловік.
— А чому мої дівчатка в цілковитій темряві? — здивувся він.
— Привіт з минулого, пам'ятаєш, як тоді... — запитала я.
— Той рік я не забуду ніколи. І саме тому, досі зберігаю у ящику численні діодні гірлянди.
Справжнім квестом стало їх розплутати, але розвісивши по кімнатах, у хаті і справді стало по-казковому чарівно.
— А давайте і далі запалювати ці вогники? — Оленка зачаровано дивилася як вони змінюють колір. — Тепер я розумію, мамусю, про яке відчуття ти казала.
Так в нашій сім'ї з'явилася ще одна незвичайна традиція. Вечір вогників
