Що відбувається у темряві. Патик Максим
- А що сьогодні? – видихнувши негустий сірий димок почав Марс, – розкажи мені, яке сьогодні небо.
- Знаєш, небо сьогодні таке, як ти любив малювати, – тихим і ніжним, ніби перші сніжинки, голосом пролетіла відповідь Ані.
- Та ну, ти напевне жартуєш, уже захід? Чому час летить набагато швидше коли не бачиш?
- Та зовсім не жартую, твої улюблені рожево-пурпурові хмари, що горять невеликими вогниками угорі й починають поглинатись вечірньою пітьмою.
- Я так скучив за цим теплим небом, ніби не бачив його вічність.
- А за мною скучив? – Аня відірвала погляд від неба й подивилась на Марса, у його холодні, застиглі очниці.
- Звісно скучив, шкода лише, що я вже ніколи тебе не побачу, – він понурив густі, темні брови та погладив себе по бороді, як старі мудреці.
- Скажи, а ти що, зовсім нічого не бачиш? Чи все-таки є щось у пітьмі твоїх очниць?
- Ну ти точно знущаєшся, було б добре, якби бачив хоч щось.
- Ну я просто подумала, – розгубилась Анна, – знаєш сліпі часто бачать людські долі, майбутнє, хоч що-небудь.
- Я ж кажу, зовсім нічого. Ходімо додому вже.
- Йдемо, Марсику.
Насправді Марс це його позивний, але він вже настільки приївся, що майже усі називають його так, а його кохана Аня й зовсім виділилась, придумавши називати його Марсик. Ще зовсім недавно Марс як і багато його побратимів воював десь на Сході, чи то біля Сєвєродонецька, чи то біля Попасної, він пішов добровольцем ще на початку війни, а до сьогоднішнього дня дослужився до капітана. Проте місяць тому під час оборони одної з позицій він отримав важку контузію, яка відібрала у нього зір назавжди. Його тіло було вкрите шрамами, та за усі ці роки жодне з поранень не змусило його піти з війська, окрім цього. Відколи він повернувся з госпіталю – зовсім не свій, розпочались проблеми зі сном, часті перепади настрою, ніби його підмінили. При кожній серйозній розмові просто падає в заціпеніння.
- Ну що підемо спати, – запитав Марс, вже коли вони повернулись до дому, ближче до ночі.
- І буде як кожної ночі?
- У сенсі?
- Ти ж не ляжеш спати, правда?
- Ні, не правда, ляжу, напевне одразу і засну, бо дуже стомився.
- Не обманюй хоча б себе, я ж бачу усе, а не лише небо.
- Придумаєш щось таке. Я лише покурю, та попрошу у тебе кави, будь ласка.
- Так добре… – Сказала вона й поставила чайник, – скажи, ти ж хочеш повернутись?
- Куди? – Марс запалив цигарку та потягнув до рота.
- На фронт, і якби не втратив зір там і залишався б.
- Звісно, ще питаєш.
- А навіщо воно тобі? Хіба там ти не сумуєш за мною, хіба там не важко сприймати усі втрати та смерті?
- Сумую звісно за тобою там, і кожна смерть важка, проте послухай, там я, і я досі там, поряд з моїми хлопцями, зрозумій, я досі не звик до цієї буденної дійсності вдома, до цього побуту та незрозумілого пустого туману.
- Я ніяк не можу цього зрозуміти, а ще, зачекай, а навіщо ти завжди перед сном п’єш каву? Ти ж так не заснеш.
- Ой не вигадуй дурниць, все буде добре.
Після цього тема різко змінилась на щось життєве, вони посиділи на кухні ще близько години, Марс пив каву та розповідав різні історії та ситуації, що трапились на фронті. А потім, ніби ніякої неприємної розмови й не було пішли спати. У холодній постелі, на м’яких подушках спати набагато краще, аніж у бліндажі, між запахами сирості та звуками пострілів, проте все одно вдома чогось не вистачало. Можливо відчуття легкої небезпеки на добових виходах, або того налагодженого побуту, що залишився там. Але те, чого не вистачало точно – відчуття суму за Анною, того невеликого почуття, що тягне до дому, а вдома зникає за кілька днів.
З часом, коли ніч окутала усі міста навколо, а небо перестало горіти пишними хмарами таких ясних кольорів, що жоден поет не опише, вони вже солодко спали під звуки пташиного співу, який лунав із відкритих вікон. Сни ж не спали, і крок за кроком підбирались все ближче, до темені Марсових очей. Все-таки сліпі, як і мертві бачать сни, далекі та туманні, такі поморочені та холодні. І посеред найтемнішого моменту ночі, коли навіть злодії та комерсанти уже сплять, Марс покритий холодним потом підскочив, перервавши будь-які туманні сни. Його серце билось так голосно, як гудки локомотивів, та їхній стук по рейках і шпалах.
- Ти все-таки бачиш щось, бачиш якісь сни? – сонним голосом запитала Аня, що прокинулась слідом за Марсом.
- Ні. Точніше, не завжди. Лише коли темрява ночі, поєднується із темрявою моїх очей, і сни доторкаються серця, щось змінюється і перевертається…
- І що ти бачиш? Розкажи, це ж майбутнє, або долі людей яких ти знаєш? Так я і думала.
- Я бачу, як на мене дивляться з темряви розжарені вовчі очі тих хлопців, що не повернулись. Тих хлопців що виїхали з сонних вокзалів назавжди додому, і погляди далекі тих, хто більше про них не пам’ятає. У темряві моїй змішуються гарячі та студені очі людей, стукіт тих сердець, що досі кохають.
- Ось і те, чому ти так погано спиш. А казав що нічого. Не кажи, що навіть після цього повернувся б туди, як ти говориш “до своїх хлопців”, будь ласка.
- Ти мала рацію, я бачу долі людей яких я знав і пам’ятаю досі кожного з них.
