Крістіна Трістан

ДТЕК затримується з підключенням світла у дім, тому сідай. Маємо ще декілька хвилин або може навіть годину, хтозна.

Взагалі є щось хороше у цій темряві, погодься. Скільки гарного вона дає людям!

Скільки натхнення переробити усі справи. Скільки відвертих розмов на кухнях при свічках, з`єднаних сердець, нових людей, врешті решт.

Пам`ятаю, як у мої дитячі роки, коли вимикали світло, ми усією сім`єю збиралися за одним столом на кухні. І кожен робив, що хотів, але обов`язково разом.

Тато лагодив чергову деталь з машини, сестра робила домашні завдання, мама ліпила вареники, а я — малювала акварельними фарбами. Напис “медові” на упаковці я сприймала занадто буквально, тому кожен другий раз я облизувала фарбу з пензлика, замість того, щоб мити його у воді. А в темряві мене за це ще й ніхто не сварив, бо не бачили.

Мого старшого брата, який від народження не міг ні ходити, ні говорити, ми на медичному візку привозили на кухню, аби йому теж не було сумно.

Таким було дитинство, і вимкнення світла не лякало, а навпаки — здавалося чудовою можливістю відчути родинну єдність. Нажаль, коли світло вмикали, кожен розбрідався по своїх справах. На кухні залишалися тільки я, мама, вареники і медові фарби.

Коли ти дорослішаєш, темрява не стільки лякає, скільки цікавить. Згадай, як поверталися з вечірки вже майже під світанок чи цілувалися у літньому таборі після відбою? Темрява не лякає, бо ти ще не знаєш якою різною вона буває. Небезпечною і лякаючою чи порожньою і самотньою, іноді приємною і навіть бажаною.

Помічаєш, як темрява згущує звуки?

Чутно, як тарганчик нагострив вуса пошукати, що ж ти залишив на столі недоїдене.

Звук повідомлення, що героїчно пробило мури відсутності зв`язку, пронизує тьму, ніби сталевим мечем. Ревіння холодильника, коли він вирішає доморозити той один великий вареник, який утворився з десяти під час останнього екстренного відключення.

Чутно як простір зменшується і ніжка комоду таки зміщується ну хоч на сантиметр, аби ти болюче вдарилася об неї мізинцем.

Чутно, що то кров пульсує у вухах, а не море шумить, коли прикладаєш до голови мушлю, яку віз з Турції.

Чутно нарешті навіть власні думки! І від цього, мабуть, темрява лякає ще більше. 

Але ти подумай. На кухні, коли є світло, скоріше почуєш цькування влади, незадоволення розмірами пенсій чи який сусід падлюка, бо його листя з даху посипалося тобі у двір.

А коли зі світла тільки недогарок чи церковні свічки, відкладені на Пасху, тоді на кухні можна навіть почути історії з маминого дитинства: про те, як 4-річна вона каталася на хвостах у корів з череди, як вперше побачила батька, який тоді цупив її груші, що росли у її дворі, але звисали у садок йому.

Чи про те, як на 9 травня їй, ще дошкільниці, між очей поцілила дитяча гойдалка і довгенько шукали того, хто відвезе її у лікарню, бо усі п`яні.

А ще про часи, коли у селі був тільки один телевізор, і по темних вулицях ходили до пана Махна дивитися передачі.

А скільки ти сам у тій темряві не мовчав?

Скільки своїх секретів розбазікав і скільки чужих не втримав?

Темрява ніби розбещує тебе і каже: “Не стримуйся. Коли я піду, буде трошки соромно, але ти забудеш дуже швидко. А коли, прийду знов, настане час для нових історій і таємниць”.

Коли мудрішаєш, у темряві нарешті можна побути собою, бо ніхто не бачить ні прикрас, ні маскувань, ні твоєї поганої акторської гри.

Саме у темряві, здається, легше розбивати серця, не думаєш?

Можна нарешті сказати те, що боїшся й сам почути. Наприклад, те льодяне “Ні” на питання “Чи ти кохаєш мене?”.

Можна розчарувати, можна сказати, що ти втомився терпіти, можна вирішити жити, а можна померти разом з усіма тими, кого ти вже не повернеш.

Цікаво, що скільки б разів не “помирав” у темряві, все одно на один раз більше прокидаєшся зранку і продовжуєш жити за усіх, за себе.

Як гарно, що чорнота не має пам`яті — ховай в ній що хочеш.

Розкажи у темряву, як в дитинстві крав дрібні гроші у діда і бігав до найближчого ларька купувати стрибунців, аби роздарити усім “друзям”, які тільки через них з тобою і дружили.

Розкажи, як лячно було давати здачі батьку, який не стримує люті навіть перед власною дитиною.

Як гірко і водночас солодко було самому превентивно розбивати серце того, хто зробив би це першим.

Як боляче втрачати друга, хоча він такий самий живісінький, як і хвилину раніше, але ти розумієш, що його мозок начисто з`їжений ворожими новинами.

Яке щастя, що усе це можна залишити десь у безодні темноти. Тому не втрачай часу.

О, світло! Бачиш?

Ніякого сліду темряви і усього, що в ній відбувалося.

Ба, навіть не згадаю про що говорили останні декілька хвилин, а ти?

Read also


up