Що відбувається у темряві. Тетяна Горбатюк. Метро внікуди
Занурена в думки про волонтерство та гуртки для доньок, Кіра не зчулася, як метро з гуркотом зупинилося. Голос, який зазвичай оголошував назву зупинки, вперто мовчав. Кіра озирнулася навколо: вона залишилася єдиною пасажиркою. Раптом одна за одною згасли лампи — і метро поринуло в темряву. Кіра відразу натиснула на смартгодинник, який показав 00.00. Невже вона не помітила, що проїхала понад годину замість 20 хвилин? Дуже дивно!
Двері вагона розтулилися, мов пащека нічного монстра. З неприємним передчуттям, яке закралося, мов голка попід шкіру, Кіра вийшла на невідому станцію, але виходу нагору не знайшла. Вона присіла на лавку й, намагаючись уловити мобільний зв’язок, чекала поїзд, який прямуватиме в інший бік. Поряд себе вона намацала декілька покинутих мобільників, які не вмикалися.
- То я не перша така?
Кірі здалося, що метро завмерло разом із часом, а з повітря викачали всі звуки. Вона не полишала спроби зателефонувати матері, проте виклик кожного разу обривався. Кіра здригнулася, на іншій колії хтось був. І він щось бурмотів.
- Скоро я дійду, скоро я дійду, так, скоро.
- Добрий вечір! Ви теж шукаєте вихід? — озвалася Кіра, проте голос не зреагував.
Гучний звук двигуна, неначе гостре лезо, перерізав вакуум тиші. За мить з’явився потяг, і Кіра побачила силует жінки, яку він збив. Кіра скрикнула від несподіванки, здавалось, її душа разом зі шлунком теж скотилися під колеса. Вона оговталася від шоку й миттю підбігла до вагона машиніста, проте побачила пусте крісло, немов метро керував привид, що вилетів у вікно. Кіра в розпачі посвітила в темряву тунелю, та обрисів скаліченого тіла не помітила.
Сидячи на безлюдному пероні, вона нервово вистукувала ногами й чекала оголошення, що поїзд рушить далі. Раптом Кіра відчула сильний потік вітру, який пронизав до кісток. Це ВОНИ наближаються! ВОНИ з'їдять її душу, зірвуть шкіру й розітнуть тіло! Кіру затрусило, вона сховалася в вагоні й зачинила двері, потому забилася в куток й зіщулилася, наче миша. З глибин пам’яті виринули ретельно затінені спогади…
***
Їй виповнилося шість років, коли ВОНИ вперше прийшли в її сон. Величезні чорні тіні в балахонах, які мали очі-провалля й три ряди гострих зубів, покликали її на ім’я. Кіра з острахом підійшла до тіней і одразу відчула шалений біль у скронях. Примари оточили Кіру й потягли її життєву силу, наче сік через трубочку.
На ранок Кіра прокинулася спустошена й слабка. Монстри висотали з неї посмішку.
Потому вона щоночі ховалася від летючих примар будь-де, де вони з’являлися. Коли монстри наближалися, вона прокидалася з шаленим криком і бігла до матері. Проте коли ВОНИ знаходили її схованки, Кіра верещала від болю, а зранку помічала на руці нову вишкрябану літеру. Пізніше букви склалися в назву: Denterrors.
Однієї ночі, коли Кіра вкотре заверещала від кошмару, мама увійшла до кімнати, ввімкнула світло й злякалася так, неначе зустріла монстрів наживо.
То був останній раз, коли Кіра бачила Дентерорів уві сні. Далі вона уривками пригадує несмачні пігулки й неприємні розмови з лікарем, який допитувався, чому вона зробила це з собою.
***
Колеса повернення в часі спрацювали, і Кіра знову відчула себе боязкою дитиною. Вона ніколи не ворушила минуле, немов лише одна іскорка спогаду могла розпалити справжнє багаття страху. Можливо, її піддали гіпнозу, бо вона ніколи не пригадувала Дентерорів. Дотепер.
- Або в мене їде дах, або тіні з минулого знайшли спосіб проникнути в мою реальність. Чому саме тепер, коли в країні іде війна, коли від зла вже не знаю куди тікати?
Кіра міркувала вголос. У цю ж мить вона почула поряд шипіння й затамувала подих. ЩОСЬ терлося об вікна вагонів й неприємно скрипіло. ЩОСЬ розповсюджувало крижаний холод, від якого Кіра відчула дрижаки. Усе як тоді, коли вона боялася покарання батька й знущань однокласників. Але Кіра доросла 30-річна жінка, вона вже не боягузка!
- Хоча сьогодні я мало не вмерла від жаху, коли вибухнула будівля, розташована поряд з роботою. Сьогодні мене охопив тваринний страх, який часто переживала в дитячі роки. – Кіра осяяла думкою. – Точно! Ось чому вони знову полюють на мене! Але я маю бути сильною, щоби повернутися до Діанки і Єви!
Кіра вийшла з вагона, і її оточили тіні. Їхній холод проникнув глибоко попід ребра аж до серця.
- Ану ж спробуйте витягти мої страхи, моє життя! Я зараз нічого не боюсь!
Один за одним Дентерори підлетіли до Кіри й розтулили рота з гидкими гострими зубами, всотуючи тонку сіру цівку її життєвої енергії. Кіра уявила себе променем світла, що руйнує темряву, стіною, через яку не проб’ється жоден монстр. Вона — сонце, вона мати, їй є заради кого жити!
Бридкі пазурі найбільшого Дентерора схопили Кірине обличчя й вирвали шматок шкіри поміж бровами, кров полилася додолу, присмак заліза опинився в роті. Кіра сплюнула, наче в кріслі стоматолога, й зціпила зуби. Подумки вона поцілувала своїх доньок, уявила, як читатиме їм книжки й проводжатиме в садочок. Її ноги відірвалися від землі, горло стиснуло щось міцне, ще мить — і легені втратять залишки кисню, а шия хрусне під натиском дужої сили. Кіра заплакала, невже вона не побачить, як ростимуть діти? Її гарячі сльози, сповнені вселенської любові й жалю, покотилися додолу. Раптом хватка Дентерорів ослабла, Кірині руки засвітилися, немов зграя світляків. Кіра опустилася на підлогу й боковим зором побачила, що на станції один за одним загоряються ліхтарі, а Дентерори з неприємним шипінням відступають.
- Та вони ж бояться світла, вони безпомічні перед добром і любов’ю!
Кірині очі продовжували мокріти, але тепер від щастя. Вона побачила, що вибухає світлом, немов янгол. Монстри, що мучили її понад рік у дитинстві, зникають. Вона інтуїтивно відчула, що тепер це остання зустріч із Дентерорами.
Кіра заплющила очі, а коли підняла повіки, то побачила звичайнісіньку станцію метро, де годинник показував 23.30.
***
— Дівчатка, я вдома! — Кіра обійняла доньок, які з сонними оченятами кинулися до неї, щиро й нестримно засміялася.
