Афоризми у філософських текстах Григорія Сковороди

Юлія Дзівалтовська, Юлія Лістрова, Наталія Вострікова

Афоризми завжди привертали увагу філософів. Такий інтерес до афоризмів виник, очевидно, тому, що завдяки своїй універсальності вони відповідають духу епохи, є однаково близькими як науці, так і мистецтву, бо у них органічно взаємодіють принципи наукової діяльності й художньої творчості.

Ось чому нам видалося доцільним звернутися до цього аспекту в художній спадщині Григорія Сковороди.

Як стверджується у “Літературознавчому словнику-довіднику”, поняття “афоризм” вживається на означення “короткого влучного оригінального вислову, загальної глибокої думки, вираженої у лаконічній формі подеколи несподівано парадоксальній. Афоризм завжди містить у собі більше значення, ніж мовлено, він ніколи не аргументує, але впливає на свідомість виразною неординарністю судження” [1, 71 – 72].

Спираючись на дослідження Елеонори Соловей, слід сказати, що з волі багатьох обставин в українській поетичній традиції закріпилася підвищена схильність до афористичної мови. Так, у давніх рукописних збірниках зустрічаємо як зразки книжної поезії, так і фольклору, особливо малих його жанрів. Тривала розробка епіграматичної форми, віршованої мініатюри прищеплювала читачам смак до афористичного мовленнєвого ладу. “Не просто короткі, а й крихітні, дво- чи трирядкові, як у “Діоптрі” ієромонаха Віталія, вірші, безумовно, навіть самим своїм виглядом обіцяли вже афористичне висловлення:

Ти на слово ворогу не звіряйсь ніколи,

Бо дійде кінця твоє життєбіжне коло.

Середньовічна поезія...віддавала перевагу вічному перед тимчасовим і загальному перед індивідуальним. У практиці поезії новітнього часу ставлення до афористичного вислову включає всю амплітуду невисловлених, та все ж наявних оцінок. А структурна різноманітність афористичного висловлювання в сучасній філософській ліриці увібрала в себе чимало що з багатющого досвіду попередніх віків” [3, 341].

Що стосується афористики в цілому, то її різноплановість і багатовимірність знайшла відображення в кількох класифікаціях. Зокрема, взявши за основу дослідження російських учених М.Т.Федоренка та Л.І.Сокольської, можна виділити наступні види афоризмів:

1. За тематикою: суспільно-політичні, етичні, філософські, педагогічні, побутові, естетичні тощо. Кожна із цих груп може включати в себе велику кількість конкретніших тем.

2. За стилістикою афоризми можуть побутувати на основі: означень, парадоксів, стилістичних фігур. Серед них найчастіше використовуються:

антитеза, паралелізм і хіазм. Вживаються також еліпсис, риторичне запитання, риторичний оклик, градація, анафора тощо.

Розрізняють також афоризми вставні, тобто ті, що включаються до будь-якого тексту твору, і відокремлені, або самостійні, котрі вживаються у творах, складених з афоризмів.

Поряд із поняттям афоризму існує інший – ширший термін “афористичне висловлення”. Якщо афоризм складається з одного речення, то афористичне висловлення найчастіше містить у собі ще й додаткове повідомлення.

Великим майстром афоризмів був Г. Сковорода. У його філософських творах можна виявити чимало влучних і оригінальних узагальнено-образних суджень. Вони мають різну синтаксичну структуру й характеризуються розмаїттям ідейно-тематичного змісту. З огляду на це можна виділити такі групи афоризмів у творах цього письменника-філософа:

1.Філософські (вони характеризують світоустрій: “Істина є безначальна” [2, 98], “Природа є першопочаткова всьому і саморухома пружина” [2, 99], “Не знайдеш дня без темряви і світла, а року без зими і тепла. Не знайдеш і істину, щоб із гіркого та солодкого не був змішаним.

Так весь світ складається. Протилежне протилежному сприяє” [2, 100]; розкривають сутність життя: “Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати значить не жить, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя – це рух” [2, 100], “Видно, що життя живе тоді, коли думка наша, люблячи істину, любить висліджувати, стежити її, і, зустрівши око її, торжествує і радіє з цього незаходимого світла” [2, 100], “Правильно використав час той, хто пізнав, чого треба уникати і чого домагатись” [2, 100]; пропагують ідею спорідненої праці: “Найбільша справа, коли вона без природності робиться, втрачає свою честь і вартість” [2, 112], “Правда, що наука робить довершеною природність. Та коли немає природженості, що тоді наука може зробити? Наука є практика і звичка і є дочка природи.

Птах може навчитися літати – не черепаха” [2, 112], “...найнижча посада буває людині причиною щастя, коли до неї є природжений нахил” [2, 113], “без смаку страва, без очей погляд, без керма корабель, без толку мова, без природи справа...є те саме, що без розмірів будувати, без закрою шити..., а без такта танцювати” [2, 113]).

2.Педагогічні: “Довго сам учись, коли хочеш навчати інших” [2, 104], “Найкраща помилка та, яку допускають при навчанні” [2, 119], “..як хто посіє в юності, так пожне в старості” [2, 120], “В усіх науках і мистецтвах плодом є вірна практика” [2, 122].

3.Етичні (акцентують моральні якості людини: “...не суди лиця, суди слово” [2, 102], “Не вихваляйся своєю прозорливістю” [2, 103], “Ніхто не може вбити в собі зло, коли не втямить спершу, що таке зло, а що добро. А не взнавши свого у себе, як можна взнати і винайти його в інших” [2, 103], “Коли в тебе людське серце – співчувай, а якщо хочеш – ревнуй і гнівайся, та уникай ворогування і злобної зарозумілості з ядучою насмішкою” [2, 110], містить роздуми про любов: “Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо народжується тлінними речами, тобто багатством” [2, 106], “Все минає, любов же ніколи, все тебе облишить, крім любого, в тобі сущого” [2, 106], “Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю” [2, 107], “...хороша любов є та, яка є істинною, міцною і вічною” [2 107]; дружба: “Всіх подарунків дружніх миліше сам друг тому, хто взаємно є друг” [2, 107], “Я належу до тих, хто настільки цінує друга, що ставить його над усе і вважає друзів найбільшою прикрасою життя” [2, 108], “Помилки друзів ми повинні уміти виправляти або зносити, якщо вони не серйозні” [2, 117], “Немає нічого небезпечнішого, ніж підступний ворог, але немає нічого більш отруйного від удаваного друга...Жоден диявол ніколи не приносить більше, ніж такі удавані друзі” [2, 118].

За стилістичними особливостями афоризми Г.Сковороди побудовані на основі використання таких стилістичних фігур:

1) антитези: “Наскільки трудне все те, що непотрібне і дурне.

Наскільки легке і солодке все, що істинне і потрібне” [2, 100], “Духовна зброя сильніша за тілесну” [2, 122];

2) паралелізму: “...як гниле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між негідними людьми не виникає дружби” [2, 108], “Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця” [2, 108], “Соловей вчить співати дітей своїх. Батьки суть наші кращі вчителі” [2, 118];

3) анафори: “хіба не любов все поєднує, будує, творить подібно до того, як ворожість руйнує? Хіба не мертвою є душа, позбавлена істинної любові?” [2, 106], “Коли хто не має нового серця, тому весь світ є старе лахміття. Коли чия душа тужить, тому весь світ плаче. Коли чиє серце мучиться і страждає, тому весь рік без свята. Коли чий розум мертвий, тому весь вік без життя” [2, 114];

4) хіазму: “Чисте серце перебуває в любові, а любов залишається в ньому ж” [2, 105];

5) градації: “Затінок тіні милий, а ніч темряві люба. Близьке до близького схильне, а приязнь обох зливає воєдино. І сам ти такий, як те, що любиш і осягаєш” [2, 116];

6) риторичного запитання: “...Я люблю тривожитися душею за благополуччя друзів, щоб коли-небудь зазнати також і втіхи... Бо що може бути приємніше, ніж любов друга?” [2, 110], “...хто дочекається кінця у вічноплинному джерелі?” [2, 123];

7) риторичного оклику: “О книги, найкращі порадники, найвірніші друзі!” [2, 119], “Немає більшої муки, як хворіти думками, мучитись серцем, мерзнути душею від холодного скрежету і відчаю. О, коли б ми цього морозу хоча б вполовину боялись!” [2, 115].

Перераховані стилістичні фігури обумовлюють образність, оригінальність та емоційність афоризмів Г.Сковороди. Проте вони служать лише засобом утвердження авторської думки і не ускладнюють сприйняття. Письменник не зловживає засобами, його твори залишаються максимально наближеними до народної мови і зрозумілі народові.

Отже, потужний інтелект, оригінальне світобачення, внутрішня незалежність Г.Сковороди знайшли свій вияв у тематично багатій афористиці. Автор широко розробив філософську, етичну, педагогічну теми. Будучи лаконічними й відшліфованими, афоризми вражають місткістю і глибиною думки.

При цьому слід відзначити, що поділ на означені групи досить умовний, бо в кожній з них чи не найсильніше виявляється філософський струмінь. Він наснажує собою більшість висловів і дає можливість глибинного їх прочитання.

Література

1.Літературознавчий словник-довідник/Р.Т.Гром’як,Ю.І.Ковалівта ін. –К.:ВЦ “Академія”, 1997.

2. Сковорода Г.С. Байки Харківські. Афоризми /За ред. О.Р. Мазуркевича; Упоряд.і автор передмови Н.О. Батюк. – Х.: Прапор, 1972. – 131 с.

3.Соловей Е.С.Поетика філософської лірики//Соловей Е.С.Українська філософська лірика: Навч.посібник із спецкурсу. – К.: Юніверс, 1998. – 341 с.

4. Федоренко Н.Т., Сокольская Л.И. Афористика. –М.:Наука, 1990. – 416с.