Сковородинівські мотиви у творчості Ігоря Забудського
Г.А. Синьоок
Компаративний аналіз творчих здобутків Григорія Сковороди та Ігоря Забудського є досить цікавим. На перший погляд, може здатися, що проблема носить лише локальний характер. Однак це не зовсім так. Обидві особистості є митцями релігійно-філософського напрямку, тому їхню творчість варто розглядати у світовому контексті.
Основні тези до вивчення проблеми “Сковоридинівські мотиви у творчості Ігоря Забудського”:
1. Насамперед потрібно наголосити на вагомій контекстуальній суміжності життєвих шляхів Григорія Сковороди та Ігоря Забудського. Основою життя обох письменників є аскетизм(своєріднавідстороненість від світу, тобто відмова від життєвих благ).Відмінність полягає лише у тому, що Григорій Сковорода втікав від світу за власним бажанням. Ігореві Забудському доля не дозволила зробити вибору: десятирічним хлопчиком він потрапив у важку автокатастрофу – і залишився прикутим до ліжка. Як наслідок, самотність, відстороненість від світу – це його приреченість, бо іншого виходу немає:
Є обставини, нібито пастки,
Де ні кроку – ні вбік, ні назад.
(З нової збірки “Завтра моє”).
У Григорія Сковороди вибір був. “Життя його – найліпша ілюстрація його фільософії, а його фільософія – чудове фільософічне з΄ясування його життя” [1;152].Сковорода всебічно обдарована людина.
Серед його сучасників немає “нікого, кого б можна було поставити поруч з ним інтелектом, творчим сміливим розумом, філософською мудрістю і, нарешті, величезною силою волі й характеру в утворенні свого життя (підкреслення наше – Г. С.), згідно з своїми власними поглядами на те, як треба було його утворювати для загального блага й щастя” [2;162].
Ми спробуємо наблизити Забудського до Сковоридинівських висот і, таким чином, довести, що вище підкреслені слова ( а саме, “величезна сила волі й характеру” та “філософська мудрість”) стосуються і його постаті.
Загальновідомо, що проблема щастя – головна мета життя людини.
За твердженням Сковороди, ми шукаємо “щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами, як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва – відхили лише вхід у душу свою” [3;173].
Отже, для Григорія Савича щастя – це насамперед чиста і благородна душа. Митець відкидає усі земні блага, тілесну втіху, бо “Не тіло, а душа є людиною” [6;75].
Така концепція щастя лягла в основу життя і творчості Ігоря Забудського:
Як сиротина в тиші з тиш Не за провину,
Пером по ватману скрипиш Яку вже днину.
Душа в'язницю відбула,
Темницю тіла,
Перебула, перемогла,
Перетремтіла.[8;27].
Ці рядки є сповіддю ліричного героя про неминучу самотність, важку боротьбу, а врешті-решт, і очікувану перемогу душі над “темницею тіла”, що свідчить про “філософську мудрість” митця.
Титанова сила волі і характеру Ігоря Забудського полягає у відкиданні на задній план своєї фізичної неповноцінності і воскресінні високодуховною людиною, здатною компенсувати свою нерухомість величчю душі.
Доцільно провести своєрідну паралель між Григорієм Сковородою “мандрівним філософом” та Ігорем Забудським, життя котрого оспіване такими словами: “ Як блудний син, вертаєш в мрії...” ( з нової збірки “Завтра моє”).
Висновком до цієї тези служитиме афоризм Сковороди: “ Воістину, моя самотність відкрила мені небо!”[6;75].
2. У творчих доробках обох митців втілені ідеї пантеїзму.
У поезії Григорія Сковороди Бог розчиняється у природі, ліричний герой зливається з навколишнім середовищем, насолоджується його красою:
Гей, поля, поля зелені,
Поля, цвітом оздобленні,
Ах, долини, балки,
І могили, й пагорки!
Ах ви, вод потоки чисті!
Береги річок трависті!
Ах, кучері які у дібров цих і гайків.[4;60].
Не маючи постійного даху над головою, Григорій Сковорода провів більшу частину свого життя наодинці з природою. “Часто, в вільні від праці години, він йшов в поля, гаї, сади – для думання. Ранком товаришувала йому зоря й діброви були свідками його проходок. Основну проблєму його життя: з’аналізувати себе, перемогти хаос своєї природи, найти своє призначення і місце в житті ( підкреслення наше – Г. С. ), було ним пережито тепер з цілою гостротою” [1;160].
Ігор Забудський прагне вирішити аналогічну проблему у своїм житті. Ліричний герой зі щирою і гарячою молитвою заглиблюється у світ природи:
Стояти б з небом на колінах,
Гойдатися б в липневих тінях...
Творити з сонячної зливи Тобі у шелесті молитви І заколисувати сон... [8; 42].
Таке поклоніння лісові не є запереченням християнської релігії, адже душа ліричного героя постійно “горнеться до Бога”. Для Ігоря Забудського образ лісу має символічне значення. Ліс – це світ природи незвіданих мрій і бажань, у якому
Нестерпна сила духу б’є
Зсередини, у груди... [8; 15].
У поезії обох митців природа не існує сама собою. Вона тісно переплітається з людськими почуттями. Наскрізна релігійність втілюється у стосунках між природою і людиною. У творах Григорія Сковороди та Ігоря Забудського проведена своєрідна паралель між станом природи і станом душі ліричного героя. Порівняймо поетичні рядки
О світе вабний! Ти мені океан, пучина,
Вихор ти, хмари і тьма, тужлива година! [4; 64]
і
Не хочу сомневаться сегодня ни в чем,
Доверять счастливым мгновенным приметам,
Умываясь лесною пыльцой и дождем Одуванчиков, щедро подаренным летом. [7; 21] .
Пантеїстичний аспект проблеми “Сковорода – Забудський” завжди актуальний, оскільки пантеїстичні ідеї, втілені у поезії нашого сучасника,
не марковані часовим орієнтиром:
Під молитовний спів всіх лісових черниць,
Чекаєш сто віків, але надія терпне... [8; 24].
Митець живе і думає за Сковородинівським принципом: “Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце” [6; 76].
Заблукало серце по усюдах,
Наче полохливе кошеня,
Що іде, лякаючись, в нікуди І життя вивчає навмання. [8; 33].
Ліричний герой мандрує лісовими стежками, які символізують нездійсненні юнацькі мрії, і “Пружніє (його – Г.С.) хода в товаристві сосни...” [8; 34].
Отже, розуміння пантеїстичних ідей українськими поетами- філософами Григорієм Сковородою та Ігорем Забудським демонструє світоглядну типологію.
3. У цілому,поетичні доробки обох митців можнаохарактеризувати як оптимістичні. Хвилини суму відвідують час від часу кожну творчу особистість.
Так, у Сковороди мотиви суму – це породження прагнення до волі, душа ліричного героя прагне свободи, яка асоціюється зі світом природи:
О діброво! О свободо! Я в тобі почав мудріть І в тобі, моя природо, шлях свій хочу закінчить. [4; 60].
Отже, ще раз повторимось, що Григорій Сковорода сенс свого життя бачить у співіснуванні з природою.
Ніде людина (у даному випадку Сковорода) “не пізнає себе, як у самотності, і недарма сказано стародавнім мудрецем: самотній повинен бути або царем, або звіром” [5; 25].
Маємо повне право перенести ці слова на творчість Ігоря Забудського. Дух природи настільки сильний у душі митця, що його ліричний герой переживає метаморфози, у хвилини самоти перетворюючись у звіра:
Я стану…кошкою лесов,
Терзающей на кончиках усов Инстинкты страсти и животный зов
Среди больших древесных ворчунов…[7; 67].
Оптимістичні мотиви віршів обох митців переборюють сум і самотність. Порівняймо:
...вже веселка мені яскраво заграла,
Неначе голубка мені мир звіщувала. [4; 61]
і
Облишу обрій свій колишній.
Над водоспадом самоти Веселку радості Всевишній
І запалив, і освятив. [8;21].
У поетичних рядках образ веселки (етимологія слова – “веселий”)
символізує радість і перемогу над самотою. Це своєрідний художній архетип, який вживається у віршах митців різних епох, переходить з одного літературного напряму до іншого.
4. У поезії Григорія Сковороди та Ігоря Забудськогопростежуються античні мотиви, вжиті з метою поглиблення внутрішнього драматизму ліричного героя.
Шле сирен із океану
Пісню солодко-оманну,
Бідная душа – в розпутті,
Землі не сягнувши. [4;61].
Сковорода пояснює образ “сирен” як “путо, кайдани. Вони прекрасним лицем й найсолодшим голосом приваблюють до себе...” [4;61].
Отже, “сирен” уособлює життєві блага, від яких філософ відмовився.
У поезії Ігоря Забудського душа ліричного героя – “вестник”, “странник”, “познанья гонец”, “проводник”, котрий
Как Феникс в отчаянья пламя проник,
Сгорел и ожил на распутье эпохи… [7;141].
Загальновідомо, що Фенікс є символом безсмертя, невмирущості і відродження. Так і душа ліричного героя переживає воскресіння,
відроджується у полум’ї істини і духовного торжества над тілесним началом.
5. Аналіз просторових орієнтацій і основних символів,котрі їхрепрезентують, дозволяє нам чіткіше окреслити філософсько-світоглядні паралелі “Григорій Сковорода – Ігор Забудський”.
У міфопоетичній моделі світу протиставлення “гора – низ” “небо – земля” посідали центральне місце. У них закладена “семантика світового дерева, що є образним утіленням даної моделі” [9;55]. Гора і небо – це носії позитивної інформації, а низ і земля – негативної. Сковородинівські рядки “Підіймись на небеса...”, “О спокою наш небесний!..” [4;72]
асоціюються з Божественним началом, з істиною та оптимізмом.
У поезії Ігоря Забудського чіткого протиставлення “гора –низ” як такого немає. Ми спостерігаємо плавний перехід землі у небо і навпаки. До того ж, така своєрідна трансформація властива і внутрішньому світові людини:
Мошногорье надежды,
в мирах параллельных всерьез Продолжайся во мне,
как земля продолжается небом,
Как и счастье подчас Расцветает соцветием гроз… [7;30].
Душа ліричного героя, як і природа, має не лише гармонійний, але й суперечливий характер. Емоційний світ багатий на різні відтінки почуттів: щастя (радість) переростає у самотність, печаль і навпаки.
“Море – суша”. Вода за народними віруваннями має очищувальне значення. Вона “змиває минуле ... виліковує від суму і біди, від ляку і хвороби, дає красу і здоров’я” [10;62].
Розпусти свої вітрила,
Розуму свойого крила,
Пливучи по буйнім морю,
Возведи зіниці вгору – Шлях знайдеш правдивий. [4;62].
Сковорода вміло поєднує в одному вірші образи моря і неба.
Очищувальна функція води та істинне блаженство неба дозволяють людині віднайти своє місце у світі.
За язичницькими уявленнями річка (море) позначає “межу, яка розділяє земне й неземне існування, життя і смерть” [9;56]. У фольклорі вода (річка, море) пов’язується з потойбічним світом, смертю, горем:
Ні, не хочу їздить в море, красних не візьму одеж,
Бо вони ховають горе, сум, сум’яття, страх без меж. [4;59].
У поезії Ігоря Забудського вода (як правило, річка) часто асоціюється з хворобою, душевним болем:
Запомни, Боль, свои глубины,
Прочти Души на ощупь дно… [7;87]
або
Знову злива, наче море,
Як відлуння самоти...
Хто це дзвонить через горе?
Може, ти?
(З нової збірки “Завтра моє”).
Якщо ж аналізувати поняття “вода – суша” у ракурсі ХVІІІ ст., то море – це тілесне, земне, а суша (гавань, берег) – істинне, вічне.
Афоризм Сковороди “Плаває нещасливо той, хто не вміє досягти гавані” [7;77] репрезентує нам концепцію щастя як піднесення божественного начала, духовної істини. Таке філософське розуміння щастя втілене і у поетичному доробку Ігоря Забудського.
6. Епітафією на могилі Григорія Сковороди є вислів “Світ ловивмене, та не спіймав”. Ліричного героя поезії Ігоря Забудського світ теж спокушає, але головним для нього (героя) є душа. Лише вона, а не тіло, здатна облагородити людину:
Світ чатує на мене в усьому,
Спокушає всім по черзі, та Прислухаюсь до глибин, на чому Наполяже тиша золота.
(З нової збірки “Завтра моє”).
Отже, Григорій Сковорода та Ігор Забудський – це дві неординарні, обдаровані особистості, неповторність яких полягає у їхній релігійно-філософській ліриці, яку варто розглядати у світовому контексті поза часовим орієнтиром. Зрештою, проблема щастя і місця людини у цьому світі є універсальною, тому дослідження філософсько-світоглядних основ поетичних доробків обох митців завжди буде актуальним.
Примітки
- Ерн В. Життя й особа Григорія Сковороди // Березіль. – 1992. –№11 – 12. – С.152 – 173.
- Багалій Д. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. –К., 1992.
- Сковорода Г. Сад пісень. – К., 1983.
- Сковорода Г. Твори: у 2 т. – К., 1994. – Т.1.
- Сковорода Г. Пізнай в собі людину. – Львів, 1995.
- Українська афористика. – К., 2001.
- Забудский И. Постижение. – Черкаси, 1998.
- Забудський І. Лісова прем’єра. – Черкаси, 2000.
- Федорчук Л. Простір і колір як категорії художнього словаГригорія Сковороди // Слово і час. – 2000. – №5. – С.55 – 59.
- 10. Еремина В. Ритуал и фольклор. – Л., 1991.