Сковородинівські мотиви у творчості Ігоря Забудського

Г.А. Синьоок

Компаративний аналіз творчих здобутків Григорія Сковороди та Ігоря Забудського є досить цікавим. На перший погляд, може здатися, що проблема носить лише локальний характер. Однак це не зовсім так. Обидві особистості є митцями релігійно-філософського напрямку, тому їхню творчість варто розглядати у світовому контексті.

Основні тези до вивчення проблеми “Сковоридинівські мотиви у творчості Ігоря Забудського”:

1. Насамперед потрібно наголосити на вагомій контекстуальній суміжності життєвих шляхів Григорія Сковороди та Ігоря Забудського. Основою життя обох письменників є аскетизм(своєріднавідстороненість від світу, тобто відмова від життєвих благ).Відмінність полягає лише у тому, що Григорій Сковорода втікав від світу за власним бажанням. Ігореві Забудському доля не дозволила зробити вибору: десятирічним хлопчиком він потрапив у важку автокатастрофу – і залишився прикутим до ліжка. Як наслідок, самотність, відстороненість від світу – це його приреченість, бо іншого виходу немає:

Є обставини, нібито пастки,

Де ні кроку – ні вбік, ні назад.

(З нової збірки “Завтра моє”).

У Григорія Сковороди вибір був. “Життя його – найліпша ілюстрація його фільософії, а його фільософія – чудове фільософічне з΄ясування його життя” [1;152].Сковорода всебічно обдарована людина.

Серед його сучасників немає “нікого, кого б можна було поставити поруч з ним інтелектом, творчим сміливим розумом, філософською мудрістю і, нарешті, величезною силою волі й характеру в утворенні свого життя (підкреслення наше – Г. С.), згідно з своїми власними поглядами на те, як треба було його утворювати для загального блага й щастя” [2;162].

Ми спробуємо наблизити Забудського до Сковоридинівських висот і, таким чином, довести, що вище підкреслені слова ( а саме, “величезна сила волі й характеру” та “філософська мудрість”) стосуються і його постаті.

Загальновідомо, що проблема щастя – головна мета життя людини.

За твердженням Сковороди, ми шукаємо “щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами, як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва – відхили лише вхід у душу свою” [3;173].

Отже, для Григорія Савича щастя – це насамперед чиста і благородна душа. Митець відкидає усі земні блага, тілесну втіху, бо “Не тіло, а душа є людиною” [6;75].

Така концепція щастя лягла в основу життя і творчості Ігоря Забудського:

Як сиротина в тиші з тиш Не за провину,

Пером по ватману скрипиш Яку вже днину.

Душа в'язницю відбула,

Темницю тіла,

Перебула, перемогла,

Перетремтіла.[8;27].

Ці рядки є сповіддю ліричного героя про неминучу самотність, важку боротьбу, а врешті-решт, і очікувану перемогу душі над “темницею тіла”, що свідчить про “філософську мудрість” митця.

Титанова сила волі і характеру Ігоря Забудського полягає у відкиданні на задній план своєї фізичної неповноцінності і воскресінні високодуховною людиною, здатною компенсувати свою нерухомість величчю душі.

Доцільно провести своєрідну паралель між Григорієм Сковородою “мандрівним філософом” та Ігорем Забудським, життя котрого оспіване такими словами: “ Як блудний син, вертаєш в мрії...” ( з нової збірки “Завтра моє”).

Висновком до цієї тези служитиме афоризм Сковороди: “ Воістину, моя самотність відкрила мені небо!”[6;75].

2. У творчих доробках обох митців втілені ідеї пантеїзму.

У поезії Григорія Сковороди Бог розчиняється у природі, ліричний герой зливається з навколишнім середовищем, насолоджується його красою:

Гей, поля, поля зелені,

Поля, цвітом оздобленні,

Ах, долини, балки,

І могили, й пагорки!

Ах ви, вод потоки чисті!

Береги річок трависті!

Ах, кучері які у дібров цих і гайків.[4;60].

Не маючи постійного даху над головою, Григорій Сковорода провів більшу частину свого життя наодинці з природою. “Часто, в вільні від праці години, він йшов в поля, гаї, сади – для думання. Ранком товаришувала йому зоря й діброви були свідками його проходок. Основну проблєму його життя: з’аналізувати себе, перемогти хаос своєї природи, найти своє призначення і місце в житті ( підкреслення наше – Г. С. ), було ним пережито тепер з цілою гостротою” [1;160].

Ігор Забудський прагне вирішити аналогічну проблему у своїм житті. Ліричний герой зі щирою і гарячою молитвою заглиблюється у світ природи:

Стояти б з небом на колінах,

Гойдатися б в липневих тінях...

Творити з сонячної зливи Тобі у шелесті молитви І заколисувати сон... [8; 42].

Таке поклоніння лісові не є запереченням християнської релігії, адже душа ліричного героя постійно “горнеться до Бога”. Для Ігоря Забудського образ лісу має символічне значення. Ліс – це світ природи незвіданих мрій і бажань, у якому

Нестерпна сила духу б’є

Зсередини, у груди... [8; 15].

У поезії обох митців природа не існує сама собою. Вона тісно переплітається з людськими почуттями. Наскрізна релігійність втілюється у стосунках між природою і людиною. У творах Григорія Сковороди та Ігоря Забудського проведена своєрідна паралель між станом природи і станом душі ліричного героя. Порівняймо поетичні рядки

О світе вабний! Ти мені океан, пучина,

Вихор ти, хмари і тьма, тужлива година! [4; 64]

і

Не хочу сомневаться сегодня ни в чем,

Доверять счастливым мгновенным приметам,

Умываясь лесною пыльцой и дождем Одуванчиков, щедро подаренным летом. [7; 21] .

Пантеїстичний аспект проблеми “Сковорода – Забудський” завжди актуальний, оскільки пантеїстичні ідеї, втілені у поезії нашого сучасника,

не марковані часовим орієнтиром:

Під молитовний спів всіх лісових черниць,

Чекаєш сто віків, але надія терпне... [8; 24].

Митець живе і думає за Сковородинівським принципом: “Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце” [6; 76].

Заблукало серце по усюдах,

Наче полохливе кошеня,

Що іде, лякаючись, в нікуди І життя вивчає навмання. [8; 33].

Ліричний герой мандрує лісовими стежками, які символізують нездійсненні юнацькі мрії, і “Пружніє (його – Г.С.) хода в товаристві сосни...” [8; 34].

Отже, розуміння пантеїстичних ідей українськими поетами- філософами Григорієм Сковородою та Ігорем Забудським демонструє світоглядну типологію.

3. У цілому,поетичні доробки обох митців можнаохарактеризувати як оптимістичні. Хвилини суму відвідують час від часу кожну творчу особистість.

Так, у Сковороди мотиви суму – це породження прагнення до волі, душа ліричного героя прагне свободи, яка асоціюється зі світом природи:

О діброво! О свободо! Я в тобі почав мудріть І в тобі, моя природо, шлях свій хочу закінчить. [4; 60].

Отже, ще раз повторимось, що Григорій Сковорода сенс свого життя бачить у співіснуванні з природою.

Ніде людина (у даному випадку Сковорода) “не пізнає себе, як у самотності, і недарма сказано стародавнім мудрецем: самотній повинен бути або царем, або звіром” [5; 25].

Маємо повне право перенести ці слова на творчість Ігоря Забудського. Дух природи настільки сильний у душі митця, що його ліричний герой переживає метаморфози, у хвилини самоти перетворюючись у звіра:

Я стану…кошкою лесов,

Терзающей на кончиках усов Инстинкты страсти и животный зов

Среди больших древесных ворчунов…[7; 67].

Оптимістичні мотиви віршів обох митців переборюють сум і самотність. Порівняймо:

...вже веселка мені яскраво заграла,

Неначе голубка мені мир звіщувала. [4; 61]

і

Облишу обрій свій колишній.

Над водоспадом самоти Веселку радості Всевишній

І запалив, і освятив. [8;21].

У поетичних рядках образ веселки (етимологія слова – “веселий”)

символізує радість і перемогу над самотою. Це своєрідний художній архетип, який вживається у віршах митців різних епох, переходить з одного літературного напряму до іншого.

4. У поезії Григорія Сковороди та Ігоря Забудськогопростежуються античні мотиви, вжиті з метою поглиблення внутрішнього драматизму ліричного героя.

Шле сирен із океану

Пісню солодко-оманну,

Бідная душа – в розпутті,

Землі не сягнувши. [4;61].

Сковорода пояснює образ “сирен” як “путо, кайдани. Вони прекрасним лицем й найсолодшим голосом приваблюють до себе...” [4;61].

Отже, “сирен” уособлює життєві блага, від яких філософ відмовився.

У поезії Ігоря Забудського душа ліричного героя – “вестник”, “странник”, “познанья гонец”, “проводник”, котрий

Как Феникс в отчаянья пламя проник,

Сгорел и ожил на распутье эпохи… [7;141].

Загальновідомо, що Фенікс є символом безсмертя, невмирущості і відродження. Так і душа ліричного героя переживає воскресіння,

відроджується у полум’ї істини і духовного торжества над тілесним началом.

5. Аналіз просторових орієнтацій і основних символів,котрі їхрепрезентують, дозволяє нам чіткіше окреслити філософсько-світоглядні паралелі “Григорій Сковорода – Ігор Забудський”.

У міфопоетичній моделі світу протиставлення “гора – низ” “небо – земля” посідали центральне місце. У них закладена “семантика світового дерева, що є образним утіленням даної моделі” [9;55]. Гора і небо – це носії позитивної інформації, а низ і земля – негативної. Сковородинівські рядки “Підіймись на небеса...”, “О спокою наш небесний!..” [4;72]

асоціюються з Божественним началом, з істиною та оптимізмом.

У поезії Ігоря Забудського чіткого протиставлення “гора –низ” як такого немає. Ми спостерігаємо плавний перехід землі у небо і навпаки. До того ж, така своєрідна трансформація властива і внутрішньому світові людини:

Мошногорье надежды,

в мирах параллельных всерьез Продолжайся во мне,

как земля продолжается небом,

Как и счастье подчас Расцветает соцветием гроз… [7;30].

Душа ліричного героя, як і природа, має не лише гармонійний, але й суперечливий характер. Емоційний світ багатий на різні відтінки почуттів: щастя (радість) переростає у самотність, печаль і навпаки.

“Море – суша”. Вода за народними віруваннями має очищувальне значення. Вона “змиває минуле ... виліковує від суму і біди, від ляку і хвороби, дає красу і здоров’я” [10;62].

Розпусти свої вітрила,

Розуму свойого крила,

Пливучи по буйнім морю,

Возведи зіниці вгору – Шлях знайдеш правдивий. [4;62].

Сковорода вміло поєднує в одному вірші образи моря і неба.

Очищувальна функція води та істинне блаженство неба дозволяють людині віднайти своє місце у світі.

За язичницькими уявленнями річка (море) позначає “межу, яка розділяє земне й неземне існування, життя і смерть” [9;56]. У фольклорі вода (річка, море) пов’язується з потойбічним світом, смертю, горем:

Ні, не хочу їздить в море, красних не візьму одеж,

Бо вони ховають горе, сум, сум’яття, страх без меж. [4;59].

У поезії Ігоря Забудського вода (як правило, річка) часто асоціюється з хворобою, душевним болем:

Запомни, Боль, свои глубины,

Прочти Души на ощупь дно… [7;87]

або

Знову злива, наче море,

Як відлуння самоти...

Хто це дзвонить через горе?

Може, ти?

(З нової збірки “Завтра моє”).

Якщо ж аналізувати поняття “вода – суша” у ракурсі ХVІІІ ст., то море – це тілесне, земне, а суша (гавань, берег) – істинне, вічне.

Афоризм Сковороди “Плаває нещасливо той, хто не вміє досягти гавані” [7;77] репрезентує нам концепцію щастя як піднесення божественного начала, духовної істини. Таке філософське розуміння щастя втілене і у поетичному доробку Ігоря Забудського.

6. Епітафією на могилі Григорія Сковороди є вислів “Світ ловивмене, та не спіймав”. Ліричного героя поезії Ігоря Забудського світ теж спокушає, але головним для нього (героя) є душа. Лише вона, а не тіло, здатна облагородити людину:

Світ чатує на мене в усьому,

Спокушає всім по черзі, та Прислухаюсь до глибин, на чому Наполяже тиша золота.

(З нової збірки “Завтра моє”).

Отже, Григорій Сковорода та Ігор Забудський – це дві неординарні, обдаровані особистості, неповторність яких полягає у їхній релігійно-філософській ліриці, яку варто розглядати у світовому контексті поза часовим орієнтиром. Зрештою, проблема щастя і місця людини у цьому світі є універсальною, тому дослідження філософсько-світоглядних основ поетичних доробків обох митців завжди буде актуальним.

Примітки

1. Ерн В. Життя й особа Григорія Сковороди // Березіль. – 1992. –№11 – 12. – С.152 – 173.
2. Багалій Д. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. –К., 1992.
3. Сковорода Г. Сад пісень. – К., 1983.
4. Сковорода Г. Твори: у 2 т. – К., 1994. – Т.1.
5. Сковорода Г. Пізнай в собі людину. – Львів, 1995.
6. Українська афористика. – К., 2001.
7. Забудский И. Постижение. – Черкаси, 1998.
8. Забудський І. Лісова прем’єра. – Черкаси, 2000.
9. Федорчук Л. Простір і колір як категорії художнього словаГригорія Сковороди // Слово і час. – 2000. – №5. – С.55 – 59.
10. 10. Еремина В. Ритуал и фольклор. – Л., 1991.