Іван Манжура. Степ
|
Гей ти, степ широколаний, Мій килиме сріблотканий! Розпростерся ти широко, Що не скине й орле око Твоє займище безкрає! Гей, повідай-бо, мій краю, Де краса твоя розкішна: Сива тирса срібна, пишна, Що коневі колись крила Круті перса й гомоніла, Мов та хвиля в синім морі З буйнім вітром на просторі?.. Та повідай ще, де славні Наддніпрянські твої плавні, Те таємне, несходиме Царство звіра незміриме; Твій Великий Луг — розділля, Предковічнеє привілля, Що у йому усіх нетрів Не сходили тури й вепри?.. А гайки де чарівнії, Що річки твої бистрії, Мов віночки, закрашали Та дівчаток спокушали Холодком своїм темненьким На розмову із миленьким?
Що ховались від ординців У балках твоїх пригожих, Де чумаченьки захожі З України прилучали, Одпочив собі держали?.. Та де й саме те чумацтво?.. А те сплавнеє да братство, Що за матір шаблю мало, Спис за батька почитало, А рушницю за дружину, Та своїй не знало впину Вольній воленьці?.. І хану Та ледачому султану У гаремові заспати Не давало, пане-брате!.. Степ мовчить, нема одвіту… Мов козак той недобитий, Він од рани знемагає, А над їм вгорі кружляє Крюк поганий та крюкоче, Мов добити криком хоче: "Вже тобі не жвотіти. Розтеклися твої діти, Що пишалися тобою! Ізмарній же: Німотою знатужений, Чабанами столочений, Шахтарями поврочений, Чавунками передраний І дітками занедбаний!" 1890
|
